Наташа була спокійна, хоч суворий, без усмішки, вираз тепер знову встановився на її обличчі. Княжна Марія, Наташа і П'єр однаково почували ту ніяковість, що звичайно буває після закінчення серйозної і задушевної розмови. Продовжувати попередню розмову неможливо; говорити про дрібниці — совісно, а мовчати неприємно,— бо хочеться говорити, а це мовчання здається нарочитим. Вони мовчки підійшли до столу. Офіціанти відсунули й підсунули стільці. П'єр розгорнув холодну серветку і, вирішивши урвати мовчанку, глянув на Наташу і княжну Марію. Обидві, очевидно, одночасно вирішили те саме: в обох у очах світилось задоволення життям і визнання того, що, крім горя, є й радощі.
— Ви п'єте горілку, графе? — спитала княжна Марія, і ці слова враз розігнали тіні минулого.
— Розкажіть же про себе,— сказала княжна Марія,— про вас розповідають такі неймовірні чудеса.
— Справді,—зі своєю тепер звичною усмішкою лагідного глузування відповів П'єр.— Мені самому навіть розповідають про такі чудеса, яких я і вві сні не бачив. Марія Абрамівна запрошувала мене до себе і все розказувала мені, що зі мною трапилось або мало трапитись. Степан Степанович теж навчив мене, як мені треба розповідати. Взагалі, я помітив, що бути цікавою людиною дуже вигідно (я тепер цікава людина); мене запрошують і мені розказують.
Наташа усміхнулася й хотіла щось сказати.
— Нам розповідали,— перебила її княжна Марія,— що ви в Москві втратили два мільйони. Правда це?
— А я став втричі багатшим,— сказав П'єр.
П'єр, незважаючи на те, що борги дружини і необхідність будівництва змінили його справи, і далі говорив, що він став втричі багатшим.
— Що я виграв безперечно,— сказав він,— то це свободу...—-почав був він серйозно; але роздумав і зупинився, помітивши, що це була занадто егоїстична тема розмови.
— А ви будуєтесь?
— Так, Савельїч велить.
— Скажіть, ви не знали ще про смерть графині, коли залишились у Москві? — спитала княжна Марія і відразу почервоніла, зваживши, що, ставлячи це запитання слідом за його словами про те, що він вільний, вона приписує його словам таке значення, якого вони, можливо, не мали.
— Ні,— відповів П'єр, не вважаючи, очевидно, незручним те тлумачення, якого надала княжна Марія його згадці про свою свободу.— Я взнав це в Орлі, і ви не можете собі уявити, як мене це вразило. Ми не були зразковим подружжям,— сказав він швидко, глянувши на Наташу і помітивши в її обличчі цікавість до того, що він скаже про свою дружину.— Але смерть ця мене страшенно вразила. Коли двоє людей сваряться — завжди обоє винні. І своя вина стає раптом страшенно тяжкою перед людиною, якої вже нема більш^ І потім така смерть... без друзів, без уґіхи. Мені дуже, дуже жаль її,— закінчив він і з приємністю помітив радісне схвалення на обличчі в Наташі.
— Так, ось ви знову холостяк і жених,—сказала княжна Марія.
П'єр раптом багрово почервонів і довго уникав поглядом Наташі. Коли він наважився глянути на неї, обличчя її було холодне, строге і навіть презирливе, як йому здалося.
— А ви справді бачили Наполеона й говорили з ним, як нам розповідали? — спитала княжна Марія.
П'єр засміявся.
— Ні разу, ніколи. Завжди всім здається, що бути в полоні-означає бути в гостях у Наполеона. Я не тільки не бачив його, але й не чув про нього. Я був у значно гіршому товаристві.
Вечеря кінчалася, і П'єр, який спочатку відмовлявся розповідати про свій полон, потрохи втягнувся в цю розповідь.
— Але ж правда, що ви зосталися, щоб убити Наполеона? — спитала його Наташа, трошки усміхаючись.— Я тоді догадалася,, коли ми зустріли вас біля Сухаревої вежі; пам'ятаєте?
П'єр признався, що це була правда, і з цього запитання, по-трохи керований запитаннями княжни Марії і особливо Наташі, втягнувся в докладну розповідь про свої пригоди.
Спочатку він розповідав з тим глузливим, лагідним поглядом, що його мав тепер на людей і особливо на самого себе; але потім, коли він дійшов у розповіді до жахів і страждань, які він бачив, він, сам того не помічаючи, захопився і став говорити зі стриманим хвилюванням людини, що у спогадах переживає сильні враження.
Княжна Марія, лагідно усміхаючись, дивилась то на П'єра, то на Наташу. Вона в усій цій розповіді бачила тільки П'єра і йога доброту. Наташа, спершись на лікоть, стежила, ні на хвилину не одриваючись, за П'єром, очевидно переживаючи разом з ним те,, що він розказував, і вираз обличчя її раз у раз змінювався відповідно до розповіді. Не тільки її погляд, а й вигуки і короткі запитання, які вона ставила, показували П'єру, що з того, що він розповідав, вона розуміла саме те, що він хотів передати. Видно було, що вона розуміла не тільки те, що він розповідав, але й те, що він хотів би і не міг висловити. Про епізод свій з дитиною і з жінкою, за захист яких його було взято, П'єр розповів так:
— Це було жахливе видовище, діти покинуті, деякі в вогні... При мені винесли дитину... жінки, з яких стягали одяг, виривали сережки...
П'єр почервонів і зам'явся.
— В цей час приїхав роз'їзд і всіх тих, які не грабували, всіх мужчин забрали. І мене.
— Ви, певне, не все розказуєте; ви, певне, зробили що-небудь...— сказала Наташа і помовчала,— хороше.
П'єр розповідав далі. Розповідаючи про страту, він хотів об-
минути страшні подробиці; але Наташа вимагала, щоб він нічого не пропускав.
П'єр почав був розповідати про Каратаєва (він уже встав з-за стола і ходив, Наташа стежила за ним очима) і зупинився.
— Ні, ви не можете зрозуміти, чого я навчився в цієї неписьменної людини — в дурника.
— Ні, ні, говоріть,— сказала Наташа.— А він де?
— Його вбили майже при мені.
І П'єр почав розповідати про останній час їхнього відступу, про хворобу Каратаєва (голос його тремтів безперестанно) і його смерть.
П'єр розповідав свої пригоди так, як він ніколи ще не згадував їх. Він бачив тепер наче нове значення в усьому тому, що він пережив. Тепер, коли він розповідав усе це Наташі, він почував ту виняткову насолоду, яку дають жінки, слухаючи мужчину,— не розумні жінки, які, слухаючи, намагаються або запам'ятати, що їм говорять, для того, щоб збагатити свій розум і при нагоді переказати те саме або приладнати розказуване до свого і викласти швиденько свої розумні міркування, вироблені в своєму маленькому розумовому господарстві; а ту насолоду, яку дають справжні жінки, обдаровані здібністю вибирання і вбирання в себе всього найкращого, що тільки є у проявах мужчини. Наташа, сама не знаючи цього, була цілком заполонена розповіддю: вона не пропускала ні слова, ні зміни в голосі, ні погляду, ні здригання мускула на обличчі, ні жеста П'єрового. Вона на льоту довила ще несказайе слово і прямо вносила в своє розкрите серце, вгадуючи таємний смисл усієї душевної роботи П'єра.
Княжна Марія розуміла розповідь, співчувала їй, але вона тепер бачила інше, що заполонювало всю її увагу; вона бачила можливість любові і щастя між Наташею і П'єром. І ця думка, що вперше виникла в неї, сповнювала її душу радістю.
Було три години ночі. Офіціанти з сумовитими, строгими обличчями приходили переміняти свічки, але ніхто не помічав їх.
П'єр закінчив свою розповідь. Наташа блискучими, жвавими очима все ще невпинно і уважно дивилась на П'єра, наче бажаючи зрозуміти те, чого він, можливо, не висловив. П'єр, соромливо і щасливо ніяковіючи, зрідка поглядав на неї і придумував, що сказати тепер, щоб перевести розмову на іншу тему. Княжна Марія мовчала. Нікому й на думку не спадало, що три години ночі і що пора спати.
— Кажуть: нещастя, страждання,— сказав П'єр.— Та якби зараз, в цю хвилину мені сказали: хочеш залишатися, чим ти був до полону, чи спочатку пережити все це? Ради бога, ще раз полон і конятина. Ми думаємо, що як нас'викине із звичної доріжки — все пропало; а тут тільки починається нове, хороше. Поки є життя, є і щастя. Попереду багато, багато. Це я вам кажу,— промовив він, звертаючись до Наташі.
— Так, так,— сказала вона, відповідаючи на зовсім інше,— ! я нічого не бажала б, як тільки пережити все спочатку. *
П'єр уважно подивився на неї.
— Так, ї більш нічого,— підтвердила Наташа.
— Неправда, неправда,— вигукнув П'єр.— Я не винен, що я живий і хочу жити; і ви теж.
Раптом Наташа опустила голову на руки й заплакала.
— Чого ти, Наташо?— сказала княжна Марія.
— Нічого, нічого.— Вона усміхнулась крізь сльози до П'єра.— Прощавайте, пора спати.
П'єр встав і попрощався.
Княжна Марія і Наташа, як і завжди, зійшлися в спальні. Вони поговорили про те, що розповідав П'єр. Княжна Марія не казала своєї думки про П'єра. Наташа теж не говорила про нього.
— Ну, прощавай, Марі,— сказала Наташа.— Знаєш, я часто боюсь, що ми не говоримо про нього (про князя Андрія), наче ми боїмося принизити наше почуття, і забуваємо.
Княжна Марія важко зітхнула і цим зітханням визнала правдивість Наташиних слів; але на словах вона не погодилася з нею.
— Хіба можна забути?— сказала вона.
— Мені так гарно було сьогодні розповісти все, і тяжко, і боляче, й гарно. Дуже гарно,— сказала Наташа,— я певна, що він справді любив його. Тому я розповіла йому... Нічого, що я розповіла йому?— раптом, почервонівши, спитала вона.
— П'єру? О ні! Який він чудесний,— сказала княжна Марія.
— Знаєш, Марі,— раптом сказала Наташа з пустотливою усмішкою, якої давно не бачила княжна Марія на її обличчі.— Він зробився якийсь чистий, гладенький, свіжий; наче з лазні; ти розумієш?— морально з лазні. Правда?
— Справді,— сказала княжна Марія,— він багато виграв.
— І сюртучок коротенький, і волосся обстрижене; зовсім, ну зовсім як з лазні... тато бувало...
— Я розумію, що він (князь Андрій) нікого так не любив, як його,— сказала княжна Марія.
— Так, і він відмінний від нього. Кажуть, що дружні мужчини, коли зовсім різні. Мабуть, це правда. Правда, він зовсім нічим на нього не схожий?
— Зовсім, і чудесний.
— Ну, прощавай,— відповіла Наташа.
І та ж пустотлива усмішка, наче забута, довго залишалась на її обличчі.
XVIII
П'єр довго не міг заснути цього дня; він туди й сюди ходив по кімнаті, то насуплено вдумуючись у щось важке, раптом знизуючи плечима і здригаючись, то щасливо усміхаючись.
Він думав про князя Андрія, про Наташу, про їхню любов, і то ревнував її до минулого, то докоряв собі за це, то прощав.