Смерть, страждання, останні дні князя Андрія часто викликали у П'єра задуму, і тепер з новою виразністю прийшли йому в голову. Почувши за обідом, що княжна Марія в Москві і живе в своєму вцілілому домі на Вздвиженці, він того ж вечора поїхав до нец
Дорогою до княжни Марії П'єр не перестаючи думав про князя Андрія, про свою дружбу з ним, про різні з ним зустрічі і особливо про останню — в Бородіні.
"Невже він помер у тому злобному настрої, в якому він був тоді? Невже не відкрилось йому перед смертю пояснення життя?"— думав П'єр. Він згадав про Каратаєва, про його смерть і мимоволі став порівнювати цих двох людей, таких різних і разом з тим таких схожих любов'ю, яку він мав до обох, і тим, що обидва жили і обидва померли.
В дуже серйозному настрої П'єр під'їхав до будинку старого князя. Будинок цей уцілів. В ньому видно було сліди руйнування, але характер будинку був той самий. Старий офіціант з суворим обличчям, зустрівши П'єра і наче бажаючи дати.відчути гостеві, що відсутність князя не порушує порядку дому, сказав, що княжна зволила пройти в свої кімнати і приймає по неділях.
— Повідоми; може, прийме,— сказав П'єр.
— Слухаю,— відповів офіціант,— пройдіть, будь ласка, до портретної.
За кілька хвилин до П'єра вийшли офіціант і Десаль. Десаль від імені княжни переказав П'єру, що вона дуже рада бачити його і просить, якщо він пробачить їй безцеремонність, зійти нагору в її кімнати.
В невисокій кімнатці, освітленій однією свічкою, сиділа княжна і ще хтось з нею, у чорному платті. П'єр пам'ятав, що при княжні завжди були компаньйонки, але хто вони такі, ті компаньйонки, П'єр не знав і не пам'ятав. "Це одна з компаньйонок",— подумав він, глянувши на даму в чорному платті.
Княжна швидко встала йому назустріч і простягнула руку.
— Бачте,— сказала вона, вглядаючись у його інше тепер обличчя, після того, як він поцілував її в руку,— ось як ми з вами зустрічаємось.— Він і останній час часто говорив про вас,— сказала вона, переводячи свої очі з П'єра на компаньйонку з соромливістю, яка на мить здивувала П'єра.
— Я така рада була, взнавши, що ви врятувалися. Це була єдина радісна звістка, яку ми одержали, з давнього часу.— Знову ще неспокійніше княжна оглянулась на компаньйонку і хотіла щось сказати; та П'єр перебив її.
— Ви можете собі уявити, я нічого не знав про нього,— сказав він.— Я вважав його вбитим. Усе, що я взнав, я взнав від інших, через треті руки. Я знаю тільки, що він потрапив до Ростових... Яка доля!
П'єр говорив швидко, жваво. Він глянув раз на обличчя компаньйонки, побачив уважно-привітний, цікавий погляд, спрямований на нього, і, як це часто буває під час розмови, він чомусь відчув, що ця компаньйонка в чорному платті — миле, добре, гарне створіння, яке не перешкодить його задушевній розмові з княжною Марією.
Але коли він сказав останні слова про Ростових, збентеження в обличчі княжни Марії виявилось ще дужче. Вона знову перебігла очима з обличчя П'єра на обличчя дами в чорному платті і сказала:
— Ви не впізнаєте хіба?
П'єр глянув ще раз на бліде, тонке, з чорними очима і чудним ротом обличчя компаньйонки. Щось рідне, давно забуте й більше ніж миле дивилось на нього з цих уважних очей.
"Але ж ні, це не може бути? — подумав він.— Це суворе, худе і бліде, постаріле обличчя? Це не може бути вона. Це тільки спогад того". Та в цей час княжна Марія сказала: "Наташа". І обличчя з уважними очима напружено, з зусиллям, як відчиняються заржавілі двері,— усміхнулось, і з цих розчинених дверей раптом війнуло і обдало П'єра тим давно забутим щастям, про яке, особливо тепер, він не думав. Війнуло, огорнуло і заполонило його всього. Коли вона усміхнулася, вже не могло бути сумнівів: це була Наташа, і він любив її.
У першу ж хвилину П'єр мимоволі і їй, і княжні Марії, і, головне, самому собі сказав невідому йому самому таємницю. Він почервонів радісно і стражденно болісно. Він хотів приховати своє хвилювання. Але чим більше він хотів приховати його, тим ясніше — ясніше, ніж найвиразнішими словами,— він собі, і їй, і княжні Марії говорив, що він любить її.
"Ні, це так, від несподіванки",— подумав П'єр. Але тільки-но він хотів продовжувати почату розмову з княжною Марією, як знову глянув на Наташу, і ще яскравіша краска залила його обличчя, і ще дужче хвилювання радості і страху охопило його душу. Він заплутався в словах і зупинився на половині фрази.
П'єр не помітив Наташі, бо він зовсім не сподівався бачити її тут, але він не впізнав її тому, що зміна, яка сталася в ній відтоді, як він не бачив її, була величезна. Вона схудла і зблідла. Та не це робило її невпізнанною: її не можна було впізнати в першу хвилину, як він увійшов, тому, що на цьому обличчі, в очах якого раніш завжди світилася затаєна усмішка радості життя, тепер, коли він увійшов і вперше глянув на неї, не було й тіні усмішки; були тільки очі, уважні, добрі і сумовито-запитливі.
П'єрове збентеження не відбилось на Наташі збентеженням, а лише задоволенням, що ледь помітно осяяло все її обличчя.
XVI
— Вона приїхала гостювати до мене,— сказала княжна Марія.— Граф і графиня будуть цими днями. Графиня в жахливому стані. Але Наташі самій треба було бачити лікаря. її силоміць відіслали зі мною.
— Справді, чи є сім'я без свого горя? — сказав П'єр, звертаючись до Наташі.— Ви знаєте, що це було того самого дня, як нас звільнили. Я бачив його. Який був прекрасний хлопчик!
Наташа дивилась на нього, і у відповідь на його слова тільки більше відкрились і засвітилися її очі.
— 'Що можна сказати чи подумати на втіху? — сказав П'єр.— Нічого. Нащо було вмирати такому гарному, сповненому життя хлопчикові?
— Так, у наш час важко було б жити без віри...— сказала княжна Марія.
— Так, так. Оце істинна правда,— поспішно перебив П'єр.
— Чому? — спитала Наташа, уважно дивлячись в очі П'єру.
— Як чому? — сказала княжна Марія.— Сама думка про те, що чекає там...
Наташа, не дослухавши княжни Марії, знову запитливо подивилась на П'єра.
— І тому,— говорив далі П'єр,— що тільки та людина, яка вірить, що є бог, який керує нами, може перенести таку втрату, як Ц і... ваша,— сказав П'єр.
Наташа вже розтулила рота, бажаючи сказати щось, але раптом зупинилася. П'єр поспішив одвернутись від неї і звернувся знову до княжни Марії з запитанням про останні дні життя свого друга. Збентеження у П'єра тепер майже пройшло; але разом з тим він почував, що зникла вся його попередня вільність. Він почував, що над кожним його словом, вчинком тепер є суддя, суд якого дорожчий за суд усіх людей на світі. Він тепер говорив і говорячи враховував те враження, яке справляли його слова на Наташу. Він не говорив навмисне того, що могло б сподобатись їй; але хоч би що він говорив, він з її погляду судив себе.
Княжна Марія неохоче, як це завжди буває, почала розказувати про той стан, в якому вона застала князя Андрія. Але П'є-рові запитання, його збуджено неспокійний погляд, його тремтяче від хвилювання обличчя потроху змусили її вдатися в подробиці, які вона боялася для самої себе відновлювати в уяві.
— Авжеж, авжеж, так, так...— вимовляв П'єр, нагнувшись вперед усім тілом над княжною Марією і жадібно вслухаючись у її розповідь.— Так, так; то він заспокоївся? полагіднішав? Він так усіма силами душі завжди шукав одного — бути цілком хорошим, що він не міг боятися смерті. Вади, які були в ньому— якщо вони були,— походили не від нього. То він полагіднішав? — питав П'єр.— Яке щастя, що він побачився з вами,— сказав він до Наташі, раптом звертаючись до неї і дивлячись на неї повними сліз очима.
Наташине обличчя здригнулося. Зона нахмурилась і на мить опустила очі. З хвилину вона вагалася: говорити чи не говорити.
— Так, це було щастя,— сказала вона тихим грудним голосом,— для мене напевне це було щастя.— Вона помовчала.— І він... він... він казав, що бажав цього, в ту хвилину, як я прийшла до нього...
Голос у Наташі урвався. Вона почервоніла, стиснула руки на колінах і раптом, очевидно зробивши над собою зусилля, підвела голову і швидко почала говорити.
— Ми нічого не знали, коли їхали з Москви. Я не сміла спитати про нього. І раптом Соня сказала мені, що він з нами. Я нічого не думала, не' могла уявити собі, в якому він стані; мені тільки треба було бачити його, бути з ним,— говорила вона, тремтячи і задихаючись. І, не даючи перебивати с§бе, вона розповіла те, чого вона ще ніколи нікому не розповідала: все те, що вона пережила за ті три тижні їх подорожі та життя в Ярославлі.
П'єр слухав її з розтуленим ротом і не зводячи з неї своїх очей, повних сліз. Слухаючи її, він не думав ні про князя Андрія, ні про смерть, ні про те, що вона розповідала. Він слухав її і тільки жалів її за те страждання, яке вона переживала тепер, розказуючи.
Княжна, скривившись від бажання стримати сльози, сиділа біля Наташі і слухала вперше історію цих останніх днів любові свого брата з Наташею.
Ця болісна і радісна розповідь, видно, була необхідна для Наташі.
Вона розказувала найнезначніші подробиці поряд з найзаду-шевнішими таємницями і, здавалося, ніколи не могла закінчити. Кілька разів вона повторювала те саме.
За дверима почувся голос Десаля, який питав, чи можна Микол еньці ввійти попрощатися.
— Та от і все, все...— сказала Наташа. Вона швидко встала, в той час як входив Миколенька, і майже побігла до дверей, стукнулась головою об двері, прикриті портьєрою, і, застогнавши чи то від болю, чи то від печалі, вирвалася з кімнати.
П'єр дивився на двері, в які вона вийшла, і не розумів, чому він раптом зостався сам один на цілому світі.
Княжна Марія порушила П'єрову задуму, звернувши його увагу на небожа, який увійшов до кімнати.
Миколенькове обличчя, схоже на батькове, так вплинуло на П'єра в цю хвилину душевного розм'якшення, в якому він тепер перебував, що він, поцілувавши Миколеньку, поспішно встав і, витягнувши хусточку, відійшов до вікна. Він хотів попрощатися з княжною Марією, але вона затримала його.
— Ні, ми з Наташею не спимо іноді до третьої години; будь ласка, посидьте. Я скажу дати вечеряти. Підіть наниз; ми зараз прийдемо.
Перед тим, як П'єр вийшов, княжна сказала йому:
— Це вперше вона так говорила про нього.
XVII
П'єра провели до освітленої великої їдальні; через кілька хвилин почулися кроки, і княжна та Наташа увійшли до кімнати.