На другий день він попросив познайомити його з Христіаною, коли вона вийшла після ванни, і, поговоривши хвилин десять, здобув її симпатію; того ж дня Мазеллі познайомив її з герцогинею, що так само, як і герцог, не любила самотності. —
Він за всім наглядав у домі іспанського вельможі, давав чудові поради кухареві, покоївці — цінні вказівки про те, як доглядати волосся її господині, щоб воно зберегло свій прекрасний відтінок, було блискуче й пишне, кучерові — дуже корисні ветеринарні настанови, допомагав герцогському подружжю легко й приємно проводити час, вигадував усілякі розваги і вмів заводити в готелях короткочасні знайомства, завжди розумно їх вибираючи.
Герцогиня казала про нього Христіані:
— Це, пані, воістину чародій, він усе знає і все вміє. Йому я зобов’язана своєю постаттю.
— Як це — постаттю?
— Так, так, я, було, почала товстіти, а він урятував мене за допомогою режиму та напоїв.
Він і саму медицину вмів зробити цікавою, бо говорив про неї невимушено й весело, з легким скептизмом, що переконувало слухачів у його зверхності.
Все це дуже просто, — казав, — я не вірю в ліки. Чи, точніше, майже не вірю. Стара медицина виходила з того принципу, що на все є свої ліки. Вважалося, що Бог у своїй божественній доброті створив ліки від усіх недуг, а людям, може, з лукавства, лишив клопіт знаходити їх. І люди знайшли силу-силенну тих ліків, тільки ніколи певно не знали, від яких хвороб вони помагають. Бо ж насправді ліків немає, є тільки хвороби. Коли виникає якась хвороба, то одні кажуть, що її треба спинити, інші,— що треба прискорити її перебіг. Кожна школа вихвалює свої методи. І буває, що в одному і тому ж випадку вдаються до зовсім протилежних і суперечливих способів лікування: той приписує лід, а той — припарки, той — дієту, а той — посилене харчування. Не кажу вже про безліч отруйних речовин мінерального та рослинного походження, які постачає нам хімія. Вони впливають, це правда, але як саме — цього ніхто не знає. Іноді допомагають, іноді вбивають.
І Мазеллі палко твердив, що тут не може бути певності, не може бути наукової основи, аж поки органічна біологічна хімія не стануть вихідним пунктом нової медицини. Він розповідав анекдоти про дивовижні помилки найвидатні-ших лікарів, доводив безглуздість і облудність їхньої так званої науки.
— Примусьте працювати тіло, — казав він, — примусьте працювати шкіру, м’язи, всі органи, а особливо шлунок, який живить весь організм, регулює його діяльність і збирає в собі життєві сили.
Доктор запевняв, що може з власної волі, самим тільки режимом, робити людей веселими чи смутними, здатними до фізичної чи розумової праці — все залежить від характеру призначеного харчування. Може впливати навіть на розумові здібності, на пам’ять, уяву, на всю інтелектуальну діяльність. І на закінчення казав жартома:
— Ну, а я лікую масажем і кюрасо.
Про масаж він розповідав дивні речі, говорячи як про
Бога про голландця Амстранга, що творив чудеса. Потім, показуючи свої тонкі білі руки, додавав:
— Ось цим можна воскрешати мертвих.
І герцогиня потверджувала:
— Справді, він масажує чудово.
Він вихваляв також алкогольні напої, рекомендуючи їх у певний час і в невеличких дозах для збудження діяльності шлунка, і сам, уміло комбінуючи, виготовляв різні суміші, які герцогиня мусила пити в призначений час то перед їдою, то після неї.
Щодня о пів на десяту він приходив до кафе при казино і просив дати його пляшки. Йому приносили їх, замкнуті на маленькі срібні замочки, ключ від яких був у нього. Мазеллі повільно наливав потроху то з одної, то з другої в гарну синю склянку, яку шанобливо тримав перед ним вишколений лакей.
Потім лікар наказував:
— От! Несіть герцогині до її ванної, хай вип’є, коли вийде з води, ще не одягаючись.
Часом цікаві розпитували його:
— Що у вас там?
Він відповідав:
— Нічого, тільки кріпка ганусівка, чистісінький кюрасо і добряча ялівцівка.
За кілька днів цей красень-лікар став центром уваги всіх хворих. Щоб дістати від нього пораду, вдавалися до всіляких хитрощів.
Коли він, гуляючи, йшов по алеях парку, гарні молоді дами, сидячи на стільцях і відпочиваючи між двома склянками води з джерела Христіани, звідусіль гукали його:
— Докторе!
Мазеллі зупинявся, всміхаючись, і його вели на хвилинку до стежки, що йшла понад річкою.
Спочатку розмовляли з ним про се, про те, потім обережно, вміло, кокетуючи, заводили мову про здоров’я, але говорили зовсім байдуже, ніби йшлося про якісь дрібниці.
Адже цей лікар не був у розпорядженні публіки. Йому не можна було заплатити, його не можна було запросити до себе, він належав герцогині, тільки герцогині. Саме ця обставина і спонукала милих дам до таких зусиль, підохочувала їх. Пошепки говорили, що герцогиня ревнива, дуже ревнива, й тому між дамами точилася запекла боротьба за те, щоб дістати поради у вродливого доктора-італійця.
І він давав їх, не примушуючи особливо просити себе.
Тоді між жінками, яких він вшанував своїми вказівками, почалася інша гра: вони ділилися своїми потаємними враженнями, щоб показати, який він був уважний до них.
— Ах, люба, він розпитував мене про все, але то були питання…
— Дуже нескромні?
— О! Нескромні! Скажіть краще — жахливі. Я не знала, що й казати. Хотів узнати таке… таке…
— Це так само, як у мене! Він багато питав про мого чоловіка!..
— Мене теж… і з такими… з такими інтимними подробицями! На такі запитання просто ніяково відповідати. Хоч і розумієш, що треба.
— О, звісно! Від цих подробиць залежить здоров’я. Він пообіцяв масажувати мене взимку в Парижі. Мені це треба, щоб довести до кінця тутешнє лікування.
— Скажіть, люба, як ви думаєте розрахуватися з ним? Заплатити йому ж не можна?
— Боже мій! Я хочу подарувати йому шпильку до краватки. Мабуть, він любить їх, бо в нього є дві чи три дуже гарні…
— Ох, у яке трудне становище ви мене ставите! Та сама думка була й у мене. Ну, тоді я подарую йому перстень.
І вони придумували хитрощі, щоб сподобатись йому, оригінальні подарунки, щоб його зворушити, всякі люб’язності, щоб його спокусити.
Він був "злобою дня", головною темою розмов, єдиним предметом уваги публіки, коли розійшлась новина, що граф Гонтран де Равенель упадає за Шарлоттою Оріоль, маючи намір одружитися з нею. І весь Анваль одразу аж загудів од усяких балачок.
З того вечора, як Гонтран відкрив із Шарлоттою бал у казино, він уже не відходив од неї. На людях був з нею надзвичайно уважний, як чоловік, що хоче сподобатись і не приховує своїх намірів; і їхні відносини набирали характеру веселого й невимушеного залицяння, яке природно мало привести до кохання.
Вони бачилися майже щодня, бо дівчата прив’язалися до Христіани почуттям ніжної дружби, в якій, звичайно, чимале місце займала потішена гордість. Гонтран раптом став нерозлучним із сестрою, влаштовував уранці прогулянки, а ввечері забави, дуже дивуючи цим Христіану і Поля. А тоді помітили, що його цікавить Шарлотта; він весело дражнив її, мовби ненароком робив їй компліменти, виявляв до неї ту постійну увагу в дрібницях, що зв’язує дві істоти путами кохання. Дівчина вже звикла до вільного й дружнього поводження цього молодика з паризького світу і спочатку нічого не помічала; довірлива і щира, вона сміялась й жартувала з ним, як з братом.
Але одного разу, коли сестри поверталися додому після проведеного в готелі вечора, де Гонтран під час гри у фанти кілька разів пробував поцілувати Шарлогту, Луїза, яка останнім часом була, здавалося, заклопотана і роздратована, раптом гостро кинула:
— Тобі не шкодило б подумати про свою поведінку. Пан Гонтран поводиться з тобою непристойно.
— Непристойно? А що він сказав?
— Сама добре знаєш, не вдавай дурку. Так недовго й ославити себе! А якщо ти не вмієш поводитись, то я повинна звернути на це увагу.
Шарлотта ніяково й засоромлено пробурмотіла:
— Та я нічого не знаю… запевняю тебе… я нічого не помітила…
Сестра суворо мовила:
— Слухай, так далі тривати не може. Якщо він збирається оженитися з тобою, то хай скаже, тато подумає і відповість; а якщо хоче тільки потішитись, то хай одразу ж перестане.
Шарлотта зненацька розсердилась, сама не знаючи на що і чому. Її обурило, що сестра береться керувати нею, дорікає їй, і вона тремтячим голосом, із слізьми на очах сказала Луїзі, щоб ніколи не втручалась у те, що її не обходить. Шарлотта говорила, затинаючись од хвилювання; невиразний, але певний інстинкт казав їй, що в озлобленому серці Луїзи прокинулись ревнощі.
Вони розійшлись, не поцілувавшись на прощання, і Шарлотта плакала в ліжку, думаючи про те, про що досі не підозрювала, не догадувалась.
Потім вона перестала плакати і задумалася.
Справді, Гонтран поводиться з нею не так, як раніше. Вона й сама відчувала це, але не усвідомлювала. А тепер уже розуміла. Він весь час каже їй щось приємне. А то якось поцілував її в руку. Чого він хоче? Вона подобається йому, та чи дуже? А може, він хоче одружитися з нею? І враз, серед нічної тиші, де над нею вже почали ширяти сни, їй почулося: "Графиня де Равенель!"
Дівчину пойняло таке хвилювання, що вона сіла на ліжку; потім босими ногами намацала пантофлі під стіль-
цем, на який кинула одежу, встала, підійшла до вікна, відчинила його, мовби хотіла дати простір своїм мріям.
В нижній кімнаті чути було розмову, і вона розібрала слова Колоса:
— Та хай шобі, хай. Буде видно. Батько вше влаштує. Поки нічого не шталося. Батько вше жробить.
На будинку навпроти виднів ясний чотирикутник — у вікні внизу ще світилося.
"Хто там, — думала вона. — Про що вони говорять?"
На освітленій стіні майнула тінь. То була сестра. Виходить, Луїза ще не лягла. Чому? Але світло зненацька погасло, і Шарлотту знову охопили думки про те нове, що заворушилося в її серці.
Тепер вона вже не могла заснути. Чи любить він її? О ні! Ще ні! Але може полюбити, бо вона йому подобається! І якщо полюбить — дуже, безтямно, як люблять у вищому світі — то, безперечно, одружиться з нею.
Дочка селянина-виноградаря, хоча й виховувана у Клер-монському монастирському пансіоні, вона зберегла селянську скромність і покірливість. Думала, що вийде, можливо, за нотаря, адвоката чи лікаря, але в неї ніколи не було бажання стати справжньою великосвітською дамою, з дворянським титулом.