Проте з порога не відступає.
— А ви хто? Ви що тут робите? — підсвітивши пістолет у руці капітана, суворо питає командир. Раптом яскравий промінь з ліхтарика зачепив і нас на підлозі. Усі мружаться.
— Я припиняю паніку! — тим самим тоном каже Сахно.
— Паніку?
— Саме так. Паніку.
— Яку там паніку! — розважливо каже хтось з хатньої темряви.— Нас до шпиталю треба, тут тяжкопоранені є.
Постать невідомого повертається до людей. Його сильний ліхтарик перебігає туди-сюди по людях, які лежать долі, і спиняється. Скрізь шинелі, кожушки, бинти і насторожені, нерухомі обличчя.
— Я не уповноважений щодо евакуації,— чітким командирським голосом оповіщає переперезаний ременями чоловік.— Село обходять німці... Полковник Гордєєв наказав: усі в стрій. Хто може, прошу зі мною! Зараз же!
— Це інша річ,— після коротенької паузи відгукується хтось у кутку.
— По-людському. А то пістолетом загрожує...
— Ану, виходь, хто може!
— Зрозуміло! А то всім кінець.
З кутка незабаром вибираються двоє. Підводиться хтось біля порога. Зітхнувши, важко піднімається лейтенант з редакції... Я не знаю, як бути мені. Не випадає відставати від інших і не хочеться залишати Юрка. Відчуваю, без мене він загине. Знов клята нога гостро розболілася проти ночі.
— Стій! — наче схаменувшись, знову кричить Сахно.— Майоре, спиніть людей! Тут неперевірений елемент.
Майор, який уже рушив, спиняється і блискає на Сахна ліхтариком.
— Який елемент?
— Розпропагований, антинастроєний елемент... Тут розмови...
— Та облиште, капітане! Які розмови...
Майор вимкнув ліхтарик і ступив з ганку. За ним виходять четверо бійців. Сахно кілька секунд розгублено стоїть біля дверей, потім кидається слідом за ними.
— Майоре! Ви будете відповідати! Я доповім полковнику! — долинає вже з двору.
Хтось у хаті знову брутально вилаявся.
Лейтенант біля стіни неспішно збирається йти. Спочатку він старанно опускає вуха своєї шапки. Потім дістає з кишені рукавиці. Усі його рухи уповільнені. Я бачу і розумію, як не хочеться йому йти туди, звідки, хто знає, чи доведеться повернутися. Біля його ніг сидить покірно, чекаючи на щось, німець. Я розгублений — що робити? Лейтенант кидає погляд униз — на мене, потім на Юрка. І я думаю, коли він тільки скаже "ходімо", я піднімуся. Але він старанно натягує на пальці рукавиці і на мить посміхається.
— Ну, будьте здорові. Бажаю як-небудь вибратися звідси.
— Щасливо! — кажу я майже розчулено. Не знаю чому, але протягом цієї години в душі моїй визріла якась не усвідомлена ще приязнь до цієї людини. З'являється і зникає жаль, що не встигли як слід познайомитися, поговорити. Що ж... Мені хочеться наостанку хоч чимось допомогти йому.
— Візьміть мій карабін.
— Ні, дякую. У мене пістолет,— торкається він своєї кирзової кобури.— А зрештою, однаково. Там танки.
Він переступає через мою ногу і виходить крізь відчинені двері на залите місячним сяйвом подвір'я. Я ж залишаюся, боляче сприймаючи невеселий зміст його останніх слів. У хаті стає самотньо й пусто.
Відомо ж, не вперше, кожен день відходять назавжди люди. Товариші, малознайомі і зовсім незнайомі. Відходять, чимось зачепивши за душу, і залишають у ній не завжди зрозумілий слід. Чимало не повернуться більше в наше життя, а серед них і добрі, й такі собі, а то й зовсім погані. І нам невтямки часом, що всі вони певним чином формують нас, нерідко всупереч нашій волі ліплять наші характери, наші людські якості. Пішов ось і Сахно, і нам тут аж легше стало — ну й людина! А з лейтенантом не хотів би ніколи розставатися. Хоча й зовсім не знаю його.
Юрко, що ж мені робити з тобою? Невже цього разу ми не виберемося з цієї проклятущої халепи, в яку так несподівано вскочили? Невже я так і не вбережу тебе? І де ж наша рятівниця Катя, щось вона забарилася. Може, покинула нас? Справді, хто ми їй: випадкові супутники. Нащо їй гинути з нами?
У хаті стає просторіше й холодніше. Долі лежать лише тяжкопоранені. Біля порога, на тому ж самому місці, кутається в шинелю німець. Конвоїра при ньому вже немає. Щез Сахно, мабуть, утік і конвоїр. А німець не втікає. Скорчився і чекає на щось невдаха полонений, про якого забули, до якого тут нікому нема діла. Під вікном трясеться весь у якомусь нервовому пароксизмі льотчик. Я підгортаю під Юрка краї кожушка і на колінах підповзаю до цього бідолашного обгорілого. Хоча, правду кажучи, він уже чимало й надокучив нам. Але ж і йому не солодко.
— Як ви? Може, чимось допомогти?
— Так! Повинен допомогти! — швиденько і настирливо просить льотчик.— Друже! Не дай мені загинути. Мене командуючий знає. Я двадцять месерів збив. Мене до Героя представлено. Ти повинен зв'язатися з командуючим. З самим командуючим. Ти зрозумів?
— Як тут з ним зв'яжешся?
— Ти повинен зв'язатися. Або хай дадуть танк. Хай відвезуть мене в танку. Я не можу загинути.
Ні, це не те. Це занадто банально. Він боїться загинути! Ніби іншим байдуже — жити чи померти... Ніби через те, що його представлено до Героя, життя його стало дорожче. А Юрка представили лише до Вітчизняної, то що ж йому — гинути?
Зануда! Співчуття до нього раптом заступає прикрість. Дає ж бог отаких людей! Я навіть не знаю, хто він — офіцер чи сержант. Але він мені остаточно огидний.
— Друг, ти понімаєш? Інакше я загину! Ти чуєш?
Так, я чую. Але я повертаюся до Юрка, не маючи бажання його заспокоювати. У самого від сумного передчуття заходиться серце. За селом гримить бій — і постріли танків, і автомати. Я відчуваю: ох, буде кепсько! Хоч би Катя повернулася, з нею якось спокійніше. Ми вже звикли за цю добу до її грубуватого піклування. Я дивуюся: справді, лише добу тому я зустрів її, а здається, знаю давно! Дивно, вона негарна, різка, а взагалі така надійна. Мабуть, на війні це головне.
Стишившись, я притулився до стіни поруч з німцем. Дослухаюся до тріскотняви бою й чекаю на Катю. Незабаром чую, як хтось тупає на ганку, потім намацую рукою клямку. Я вже готовий побачити Катю, але замість неї на порозі з'являється Сахно.
— Так. Хто вдень був на висоті? — запитує він тоном командира, який отримав незаслуженого прочухана від начальства.
У хаті насторожено змовкають стогони.
— Я питаю: хто захищав за селом висоту?
— Яку висоту? — перепитує хтось з перев'язаною у шинах рукою.— Оту, де танки?
— Так. Оту.
— Ну, і я захищав. То що?
— Прізвище? — затято допитується Сахно.
— А навіщо? Орден дасте, чи що? — зовсім не в лад з капітановим тоном жартує поранений.— Цвіркун, ну?..
— Як?
— Єфрейтор Цвіркун.
— Молодший лейтенант Василевич, записуйте! — наказує мені Сахно.
"Тільки цього ще бракувало",— думаю я. У самого рука підв'язана, то він мене примушує... І звідки він звалився на наші голови? Захищати село він, бач, не пішов, а знову щось розслідує, на когось вже має підозру, когось звинувачує. Також воює...
— Ще хто? — знов питає Сахно і чекає. Але більше, здається, оборонців того пагорбка тут немає. Усі, недобре похнюпившись, мовчать.
— А ви, Василевич, там не були? — раптом повертається до мене Сахно.
— Ну, був. А що?
— Чому приховуєте? Записуйте й себе.
— Я й так не забуду.
— Ви все пам'ятаєте, так? А де старшина Євсюков? — раптом багатозначно запитує Сахно.— Ви ж, здається, разом були?
— Разом. Та тут розійшлися. У селі.
Усі напружено мовчать, поглядаючи на капітана. Він також мовчить, видно, щось обмірковує. Затихло, і в цій тиші з'являються нові звуки. Десь вулицею йдуть танки. їхній гуркіт насувається ближче й ближче... "Хоч би свої, не німецькі,— б'ється в голові сподіванка.— Та коли й наші, куди ж вони йдуть?"
— А що сталося, капітане?
— Що сталося? — в'їдливо перепитує Сахно.— Не знаєте, що сталося? Оборону кинули, ось що сталося.
Ну, зрозуміло, десь якась непогодженість, хтось щось прогавив, а тепер шукають винуватого стрілочника — Євсюкова. Але при чому тут Євсюков?
Заглушаючи гуркотом близьку вже, безладну стрілянину, повз наші вікна проходить один танк, потім другий. Хтось у шапці з розчепіреними вухами повзе до вікна і вглядається в світлувату запітнілу шибку. Перші танки, чути, віддаляються. Але з другого кінця села знову наростає гуркіт.
— Ось тобі, кумо, й хрестини! — гучно говорить од вікна боєць.— Танки відходять.
— Як відходять?
— Куди відходять?
Спохмурнівши, кидаюся до вікна і я. Справді, кілька танків, сповнюючи село гуркотом, швидко котяться зимовою вулицею, їхня броня густо обліплена сірими силуетами автоматників.
Сахно раптом ніби забув про нас, мовчки вискакує на вулицю. Я підповзаю до Юрка. Що ж це діється? Я торсаю сябра, гадаю, може, опритомніє. Хоч би не втрапити нам у нову пастку. Поранені, поспішаючи, один за одним виповзають з хати. Хтось зі стогоном, а хто й мовчки. Тільки б на вулицю, якою відходить остання надія.
На вулиці біжать люди, гуркочуть танки. У них свої клопоти, свої бойові справи. Що їм до поранених! Льотчик, лаючись, стає на коліна і, охкаючи, сліпо гребе до виходу.
До хати вбігає Катя, зморена, але в русі-поспіху. Я мало не підскакую з радості, бо відразу відчуваю: це по нас! І справді, Катя голосно вигукує:
— Ану, на машини! Швидко! Хто сам не здужає— гукніть!
"Ех, поспішив!" — майнула у свідомості співчутлива думка про того, хто був у кутку, і я відразу забуваю про нього. Я підхоплюю Юрка під пахви, німець послужливо піднімає за ноги. Катя дає нам на проході дорогу і сама кидається до льотчика, який вовтузиться біля порога. Ми витягаємо Юрка на подвір'я, а там наштовхуємося на високого, незграбного товстого командирчика у танковому шоломі й комбінезоні. З жартівливою легкістю він притупцює валянками і плескає рукавицями.
— Жвавіше, орли! Жвавіше! Поки коні гарячі. Нумо, давай підсоблю.
І підхоплює за кожушок Юрка. До нього підскакує другий у шоломі. "Товаришу підполковник, я!" Вони удвох приймають з моїх рук Юрка. І я відчуваю щемливу вдячність до цього підполковника. Диви, який молодець,— спинив для поранених танки! А все, певно, Катя! Вони вдвох з допомогою німця піднімають Юрка на броню танка, слідом, чіпляючися за боковий трос, якось вибираюся і я. А підполковник легко зіскакує, щоб допомогти Каті.
— Давай цього туди, на трійку. Гей, герою, поможи! — звертається він до німця. Той у гуркотінні малих обертів двигуна або не почув, або не зрозумів його...