Моральні листи до Луцілія

Луцій Анней Сенека

Сторінка 26 з 105

Киньтеся навзаєм в обійми. Заради неї відмовся від усього іншого, відмовся рішуче, відверто! Негоже займатися філософією принагідно. Коли б ти захворів, то махнув би рукою на всі домашні клопоти, занедбав би судові справи: нікого б не цінував аж так, щоб податися за нього прохачем у суд, навіть коли б тобі полегшало. Всі свої зусилля ти б скерував на те, щоб якнайшвидше звільнитись од недуги. То що? Не чинитимеш і нині так само? Відкинь усе, що на заваді, й вивільни час для розсудливості: хто зайнятий, той її не осягне.

Філософія — господиня у своєму володінні. Вона сама виділяє час, а не приймає його від тебе. Вона не є чимсь побічним, вона — найголовніше; вона — велителька, їй і повелівати іншими. Александр, коли якесь місто пообіцяло йому частину своїх земель і половину всього майна, відповів: "Я не з тим прийшов в Азію, аби брати, що дасте мені, а з тим, щоб ви мали стільки, скільки я вам залишу". Так само каже філософія всім іншим заняттям: "Я не збираюся приймати той час, що виявиться для вас зайвим; це ви будете вдовольнятися тим, що я відкину".

Зверни ж до неї всі свої помисли, зостанься при ній, шануй її — і ти далеко позаду залишиш усіх інших. Набагато випередиш усіх смертних, не набагато випередять тебе безсмертні. Запитаєш, у чому полягатиме різниця між ними й тобою? — Вони довтовічніші. Але, далебі, тільки великий митець може вмістити цілість у маленький проміжок. Для розумної людини її вік простирається так далеко, як для богів — уся вічність. А є навіть таке, у чому розумна людина має перевагу над богом: той не відає страху завдяки природі, людина — завдяки собі самій. Хіба то мало важить — при людській слабості володіти безтурботністю бога? Неймовірною є могутність філософії, здатної відбити будь-який випадковий удар! Жодне вістря не бере її тіла: вона захищена, міцна. Деякі скеровані на неї ратища вона притуплює, відкидає їх одним помахом широкого плаща, мовби то були легенькі стріли; деякі, відбиваючи, спрямовує на того, хто метнув.

Бувай здоров!

ЛИСТ LIV

Сенека вітає свого Луцілія!

Довгу відпустку дало мені тим разом моє погане здоров'я: зненацька схопила мене хвороба.— "Яка ж то знову?" — подивуєшся і матимеш на те підставу: здається, немає болячки, яка обійшла б мене боком. Але до однієї недуги я мовби приписаний; не знаю, навіщо б я мав звертатися до грецької назви, якщо й по-нашому її дуже вдало йменували "задухою". Налітає, мов та буря, але триває коротко: десь за годину влягається. Втім, чи багато треба часу, щоб випустити дух? Яка лиш напасть, яка біда, що грозить нашому тілу, не пройшла через мене, але ніщо не видається мені настільки нестерпним. Та й не диво: що б там не долягало нам, ми хворіємо, а тут — видихаємо душу. Недарма ж лікарі називають те лихо "підготовкою до смерті", бо ж дух таки зробить колись те, що так часто пробує зробити.

Думаєш, у мене такий веселий настрій через те, що я викрутився? Коли б я тішився тим, що хвороба відступила, то осмішив би себе не менше, ніж той, хто приймав би відстрочення за виграну справу. Ні, я, навіть задихаючись, не переставав заспокоювати себе веселими й мужніми думками. "Ну що це таке? — говорив я сам собі.— Скільки ж та смерть буде мене випробовувати? Хай вже зробить, що має зробити! Я вже давно її випробував". Запитаєш, коли я випробував її? Перед тим, як народився. Смерть — це небуття. А що це таке, я вже знаю. Після мене буде це ж саме, що й до мене було. Якщо небуття пов'язане із стражданням, значить, ми страждали ще до того, як з'явилися на світ. Але ж тоді ми не відчували ніяких мук. Хіба не матимеш за останнього дурня того, хто б запевняв, що ліхтареві гірше тепер, коли його згасили, ніж тоді, коли його ще не запалювали?.. Так і нас то запалюють, то гасять. У межах того проміжку ми й переносимо, що випадає на нашу долю; а по обидві його сторони — глибока безтурботність. У тому-то, коли не хиблю, і наша помилка, мій Луцілію: вважаємо, що смерть настане після життя; вона ж була й перед ним, буде і після нього. Все, що було перед нами,— ця ж сама смерть для нас. То яка ж різниця, чи ти почнеш, чи закінчиш, якщо в обох випадках підсумок один — небуття?

Ось такими й подібними міркуваннями я не переставав підбадьорювати себе, зрозуміло, подум-ки, бо ж не до красномовства було тоді. Опісля та задуха, що поволі переходила у важкий віддих, нападала на мене все рідше, мов запізнювалась, поки не відпустила зовсім. Але й тепер ось, хоч біда проминула, дихання у мене ще не таке пливке і природне, як повинне бути: відчуваю, як воно мовби вагається, затримується. Але хай там, тільки б не виривався той подих із самої душі! А тепер ось що тобі скажу: не тремтітиму, ставши на самому краєчку,— я вже готовий, вже й на цілий день не покладаю надій. Взагалі ж вихваляй і наслідуй того, кому не прикро вмирати, навіть коли його вабить життя. Бо що то за мужність — виходити, коли тебе й так викидають за поріг? Але й тут є своя мужність: хоч мене викидають, я все ж виходжу добровільно. Отож розумну людину ніколи не можна викинути, бо що таке викинути, як не прогнати відтіля, звідки виходиш проти своєї волі? А розумний нічого не робить проти волі. Над ним не владна необхідність, бо він сам хоче того, до чого вона збирається його змусити.

Бувай здоров!

ЛИСТ LV

Сенека вітає свого Луцілія!

З лектики я зійшов не менше втомлений, ніж коли б не сидів, а стільки ж часу походжав туди й сюди. То теж труд, навіть коли тебе несуть, і хтозна, чи не важчий саме через те, що суперечить природі; дала ж нам ноги, щоб ми самі ходили, очі,— щоб самі дивились. Розкіш прирекла нас на кволість. Якщо тривалий час ми не хочемо чогось робити, то потім — уже й не можемо. І все ж мені треба було потрястися, чи то для того, щоб розігнати осілу в горлі жовч, чи, можливо, для того, аби згуслий з якоїсь причини віддих розрідився від мірного підштовхування, яке, як я відчув, ішло мені на користь. Тож я продовжував прогулянку на лек-тиці, тим паче, що до неї заохочував сам берег: між садибою Сервілія Вації і Кумами, затиснений з одного боку морем, з другого — озером, вигинаючись, він мовби вузькою дорогою біжить удалину; а недавно там ще й буря пролетіла, втрамбувавши пісок. Ти ж сам знаєш: туга хвиля, б'ючи раз по раз, вигладжує його, а від тривалого затишшя він розсипається, бо з нього тікає геть уся волога, яка в'яже піщинки докупи. За звичкою, я окидав оком узбережжя, сподіваючись побачити там щось таке, що навело б мене на якусь корисну думку. Врешті, мій погляд зупинився на віллі, що була колись власністю Вації. Тут і доживав свого віку цей багач, колишній претор, славний лишень одним — постійним дозвіллям, через що й зажив слави щасливця. Кожного разу, коли пасткою ставала комусь дружба Асінія Галла(1), коли топили когось гнів або любов Сеяна(2) (домогтись його приязні чи потрапити в неласку — однаково небезпечно), чулись оклики: "О Ваціє, лише ти вмієш жити!" Він же, гадаю, вмів ховатись, а не жити. То ж велика різниця — чи дозвільне твоє життя, чи бездіяльне. Цієї вілли, ще поки жив її господар, я ні разу не минув, щоб не сказати: "Тут поховано Вацію". Філософія, мій Луцілію, річ настільки свята й шанована, що навіть те, що зовні подібне до неї, може спершу подобатись. Тому й бездіяльну людину народ має звичайно за таку, що цурається метушні, що є спокійною, задоволеною, що живе для себе, хоч усе це притаманне лише мудрецеві. Лише він, заклопотаний своєю душею, вміє жити для себе, лише він — що найважливіше — вміє взагалі жити. Хто ж утікає від справ і від людей, кого прирік на самотність сумний кінець власних пристрастей, хто не може без жовчі дивитись на чуже щастя, хто забився у свій сховок, немов загнаний і принишклий звір,— той не для себе живе, а лише — що найгидкіше — для ненажерливості, оспалості, хіті. Хто не живе для інших, той, отже, й для себе не живе. Постійність і непохитність у здійсненні заміру мають таку вагу, що визнанням тішиться навіть уперта бездіяльність.

Про саму віллу нічого певного, мабуть, не напишу тобі. Знаю лише чільний бік її і все те зовнішнє, що на виду в кожного перехожого. Є там два штучні заглиблення на зразок печери, майстерно викінчені, що можуть дорівняти будь-якому просторому передпокоєві. В одне з них сонце не проникає, в другому — промінь гостює аж до заходу. Серед платанового гаю тече потік, який впадає в море і в Ахерузійське озеро двома, ніби прокопаними для цього, ровами; там аж кишить риба, хоч як її виловлюй. Проте, коли море спокійне, її там не ловлять, і лише коли негода розганяє рибалок по домівках, запускають туди руку, немовби по готове. Та найбільша перевага вілли — її розташування: Байї — просто-таки за її стінами. їхніми невигодами вона нехтує, насолодами — втішається. Я сам спізнав усі достоїнства цієї оселі, привабливі в усяку пору року. Вона, перехоплює теплі подуви Фавону , і то так, що майже нічого не залишає для самих Байїв. Гарненько, видно, роздивився Вація, перше ніж обрав цю місцину для свого млявого старечого дозвілля. А втім, чи таку вже вагу має місце, якщо йдеться про спокій? Тут усе вирішує душа. Бачив я у розкішних і веселих віллах сумних людей; бачив і таких, що на самоті виглядали заклопотаними. Отже, ти не маєш підстав уважати себе покривдженим лише тому, що не перебуваєш у Кампанії. А врешті, чому не перебуваєш? Посилай сюди свої думки. Спілкуватися можна й з далекими друзями — скільки хочеш, як довго хочеш. Цієї найбільшої насолоди спілкування зазнаємо в повній мірі саме тоді, коли ми в розлуці. Близьке спілкування розніжує нас; часто, буває, розмовляємо, прогулюємось, сидимо разом, а розлучившись, іноді й не згадуємо тих, з якими щойно бачились, перемовлялись. Відсутність друзів ми повинні переносити спокійно ще й тому, що навіть тоді, коли вони присутні, ми не так довго буваємо з ними вкупі. Візьми до уваги передусім ночі, які проводимо окремо, потім — справи, що в кожного свої; далі — особисті зацікавлення, поїздки в підміські посілості — і ти побачиш, що перебування в чужих краях постає перед нами не такою вже великою перегородою. Друга треба мати в серці: так він ніколи не буде відсутнім. Кого лише захоче, того бачитиме щоденно.

23 24 25 26 27 28 29

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(