Пітер відповідав ударами не меншої сили, і якийсь час здавалося, що в цьому шквалі ударів не вціліє жоден із бійців. Якось непомітно стихли крики, і над полем запала напружена тиша, яку переривали лише дзенькіт мечів та стукіт меча об щит. Глядачі затамували дух, і раптом… нарнійці вибухнули єдиним криком – Міраз лежав на землі.
Міраз лежав на землі, та виною тому був зовсім не Пітер – це було видно хоча б із того, що впав він долілиць. Чи то у нього й справді, як передрікав Пітер, сперло дух, чи то, що ймовірніше, він спіткнувся об грудку чи горбок – це не мало значення. Утім, Пітер одразу ж відступив назад, надаючи недругу можливість підвестися.
– Ну що ти робиш! Що це за лицарські замашки! – прошепотів Едмунд. – Він-то тебе, либонь, не помилує!.. Ой, та що це я кажу? – Едмунд обірвав себе на півслові. – Як їх взагалі можна ставити поруч: нашого Пітера та цього лиходія та мерзотника Міраза! Міраз тому і не зглянувся, що король він не справжній, а облудний. А от Пітер – справжній. А справжній король, перш за все, – лицар. Аслан може пишатися тобою, Пітере, та будь насторожі, май пильне око; цей мерзотник підведеться й тоді…
Та "цьому мерзотнику" підвестися вже не судилося, а все тому, що в його війську було принаймні ще двоє мерзотників, які не поступалися в підступності самому Міразу. Це відомі нам лорди Каверзіан та Спесивіян. Лорди мали власні далекосяжні плани і дожидатися, доки їх король зволять підвестися і продовжити поєдинок, вони не мали наміру. Не встиг Міраз підвести голову, як вони вже перескочили через линви і з ґвалтом:
– Зрада! Яке нице віроломство! Підступний нарнієць ударив нашого короля в спину! Ганьба! Помста! До зброї! – кинулися до Пітера.
Пітер навіть не встиг збагнути, що відбувається. Він лиш побачив, що просто-таки на нього біжать з оголеними мечами два здоровезні заморці, а третій – уже збоку перелізає через линви.
– До зброї, Нарніє! – тільки й встиг вигукнути він.
Що тут казати: якби всі троє наскочили на нього разом, то ці слова, напевно, й стали б останніми в його житті, однак… Однак Каверзіана затримала одна справа: пробігаючи повз Міраза, він різко нагнувся й – устромив свого меча тому в спину! "Ось тобі за сьогоднішню кривду!" – зловтішно просичав він крізь зуби й побіг далі. Це сталося за якусь коротку мить, та цієї миті було досить Пітеру, аби оцінити ситуацію й майнути назустріч найближчому з ворогів. Ним виявився Спесивіян. Від несподіванки той і оком не змигнув, як Пітер підсік йому ноги і рухом меча ззаду зітнув його каверзну голову. Так закінчив свої дні цей лукавий і підлий царедворець, із чиєї ласки двобій двох королів нині перетворювався на найкривавішу січ двох армій. Поруч Пітера, неначе з-під землі, виріс Едмунд. Із закликами: "Нарніє! Нарніє! Лев!" він ринувся на того барона, що заходив на Пітера збоку, й жбурнув його назад, до самої линви. На підмогу барону, розметавши і линви, і тички, на бігу видобуваючи мечі, вже мчали інші заморці. Та тут не витримав і важкодум Бурелом. Насупившись, він переступив через загорожу, рішуче крякнув і замотав своєю ломакою перед оторопілими заморцями. Не дозволяючи заморській раті оточити арену, відсікаючи фланг від головних сил, слідом за Гленстормом вступили в бій кентаври.
"Тень-тень-тень", – заспівали за спиною у Пітера луки, "вжик-вжик-вжик" – засвистіли над головою стріли; то до бою стали лучники. А Тиквік, хоч і мав славу гарного лучника, не міг залишатися позаду й забрався у вир бою, по ліву руку від Пітера.
– Назад, Рипічипе, назад, малий віслюче! – закричав Пітер, угледівши, як перед ним майнув у траві знайомий мишачий хвостик. – Тут не місце мишам! Тебе ж потопчуть!
Куди там! Рипічип не чув, а коли й чув, то й вухом не повів! Більше того, весь його незначний загін, із сурмачем включно, розмахуючи шпагами, вже врізався у бойові ряди заморців. Згадуючи ті події, слід визнати, що того дня миші, якщо самі не завдали ворогу значної втрати, то все ж принаймні врятували життя чималій кількості тубільних нарнійців, бо у розпал битви то один, то інший заморський воїн діставав досить-таки відчутний укол у ногу і, замість битися, чи то скакав на одній нозі, чи то сідав перевзуватися – словом, на якийсь час вибував із бою. А бій тривав не довго й закінчився так само раптово, як і розпочався. Не встигли нарнійці як слід розігрітися в баталії, як побачили, що їхній могутній ворог, який стільки років наганяв страх і жах на весь край, відступає, а де-не-де й просто дає ногам тягу. Та ще й як швидко! Так швидко, що за ним і не вженешся! Збиті з пантелику нарнійці навіть зупинилися. А суворі, загартовані в боях вояки кидали зброю й, дивлячись десь понад головами застиглих нарнійців, нестямно репетували:
– Ґвалт! Рятуйте! Поможіть! Кінець світу! Ліси зрушилися! До-по-мо-жіть!
Щиро кажучи, слухати цей лемент було бридко, та довго його слухати й не довелось: невдовзі і крики, і ляскіт зброї, і решту звуків поглинув грізний гамір, що насував на поле бою з-поза спин нарнійців, що стояли, як у землю вриті. Це й справді були дерева, і їхня перша хвиля, прокотившись крізь лави нарнійців, поринула навздогін армії загарбника, що драпала з усіх сил. Ну, що вам сказати? Якщо колись вам довелося опинитися край велетенського лісу, та до того ж на високому крутосхилі, коли ураганний осінній зюйд-вест, здуваючи листя, розгойдує стовбури дерев, і здається, що ще трохи – і ліс рушить на вас, то ви майже повністю зможете собі уявити самопочуття заморського воїнства. Так-так, саме "майже", тому що дерева наших лісів, попри всі вітри й урагани, досить-таки цупко тримаються землі, а ось нарнійські… мабуть, їх деревами й не назвеш, – на заморців сунули велетенські на зріст живі створіння; їх розкидисті руки з безліччю патичків-пальців тяглися до заморців, а ще вони грізно трясли головами, від чого густе листя шуміло, неначе злива в горобину ніч. Ну, та що тут розбалакувати про якихось-то там заморців, коли навіть найбільш титулованим жителям Нарнії – і тим стало якось ніяково, коли повз них прокотилася ця лісова лавина. Заразом, не минуло й двох хвилин, як усю заморську армію з поля бою мов вітром здуло. Прибічники Міраза наввипередки бігли до Великої річки у сподіванні проскочити через міст й укритися за кріпосними ровами та мурами міста Беруни.
Незабаром вони були біля мети. Місто стояло на місці, тішачи погляд надійними укріпленнями. Велично несла свої води ріка (по-військовому "водна перепона"). А ось мосту… мосту не було. Заморці – хто пополотнів, хто почервонів, а хто й позеленів – та всі дружно підняли догори руки й здалися.
Але що ж трапилося з мостом? Учора був – сьогодні вже немає… А з мостом трапилося ось що. Рано-вранці, проспавши трохи, дівчата розплющили очі й побачили, що над ними стоїть Аслан.
– Сьогодні у нас буде свято, – сказав він.
Дівчатка роззирнулися. Дерева вони помітили вдалині, та їх ще можна було роздивитися: темною смугою вони прокочували до кургану. Вакх і менади, ці його палкі подружки, а також і Силен зі своїм віслюком були вже на ногах (якщо вони взагалі спали цієї ночі). Усі сміялися, розважалися й співали, дудоніли у флейти, дзвеніли у цимбали. Звідусіль до них поспішали всілякі звірі та звірята, та не ті, що говорять, а звичайні.
– Що це? Що діється, Аслане? – запитала Люсі, а в її очах також затанцювали потішні іскорки.
– А ось що, – сказав він, – нумо, сідайте мені на спину та їдьмо готувати свято.
– Ах, як здорово! – заплескала у долоні Люсі, й дівчатка поспішили задертися на його теплу золотисту спину, як колись, за давніх-давен. Аслан вирушив у путь. За ним – навскач і з перекидом, наздоганяючи та переганяючи одне одного, – Вакх і його менади; навколо них ганяли звірі та звірята, а замикав процесію Силен зі своїм віслюком.
Пройшовши трохи вперед, процесія взяла праворуч і незабаром, перебрівши через крутобокий пагорб, опинилася на березі Великої ріки саме на тому місці, де раніше був брід, а тепер простягався довжелезний кам'яний міст, яким так пишалися заморці. Усі вже були рушили до мосту, аж тут із води з'явилася величезна бородата голова, увінчана очеретом.
– Вітаю тебе, мій повелителю, – сказала голова густим голосом (голос йшов відкілясь з-під води). – Ох, тяжко мені! Звільни мене від кайданів! Позбав від оков!
– Хто ж це може бути? – запитала Сьюзан Люсі у вухо.
– А це, гадаю, і є ніхто інший, як бог Великої ріки. Та тихше!
– Вакху, – сказав Аслан, – визволь його!
"Здається, вони мають на увазі міст", – подумала Люсі. І мала рацію. Вакх і весь його сміхотливий почет, здійнявши хмару бризок, шубовснули на мілководдя. І тут почалося щось надзвичайно дивне. Зелені сильні пагони плюща, виприснувши з-під води, у лічені хвильки заплелися навколо кам'яних биків і здерлися по них до самого парапету. Це відбувалося до того швидко, що збоку здавалося, буцімто міст запалав і горить зеленим полум'ям. Просто на очах пагони проростали крізь камінь, у камені з'являлися тріщини й розколини, крізь які знов-таки паростився плющ, ще мить – і в воду посипалися дрібні камінці, міст загойдався, мов той живопліт на вітровії. І все разом із шумом та гуркотом обвалилося у водоверть.
А ще через якусь мить водоверть щезла, на річковому плесі затанцювали сонячні зайчики, а веселий гурт баламутів, пустуючи і плескочучись, побрьохав, потанцював та поплив до іншого берега.
– Ур-ра! Брід біля Беруни знов-таки став бродом! – кричали дівчатка, сидячи на спині в Аслана (цього разу вони, що називається, перетнули ріку, не замочивши ноги), а Аслан, вибравшись на другий берег, повернув до міста.
У місті на них, схоже, не чекали. Вулиці враз спорожніли, повсюди загрюкали двері та віконниці, загриміли засуви.
Перша ж будівля, до якої вони підійшли, як не дивно, виявилася школою, а точніше – школою для дівчат. Тут вони й сиділи, виховано склавши руки на партах. Волосся туго стягнуте у коси, вузькі комірці здавлюють шиї, ноги у товстих та кусючих панчохах. А сиділи вони на уроці історії. Історія за часів правління Міраза була предметом найобов'язковішим і найпрецікавішим. З одного боку, вона була нуднішою будь-якої іншої найнуднішої правдивої історії, з іншого боку, правди в ній було не більше, аніж у найнеймовірніших пригодницьких романах.
– Ґвендолен, – говорила в цей момент сувора класна дама, – якщо ти негайно не припиниш вертітися та витріщатися у вікно і не слухатимеш уважно урок (тут вона постукала указкою по столу), я буду змушена поставити тобі незадовільну оцінку з поведінки!
– Перепрошую, міс Призл, – відповіла Ґвендолен, – та річ у тому, що тут…
– Ти чула, що я сказала, Ґвендолен? – міс Призл брав нетерпець, вона ненавиділа, коли з нею сперечалися.
– Та, міс Призл… тут і справді – ЛЕВ!
– Не верзи дурниць! – не витримала міс Призл. – Що за нісенітниця! Школа й лев – речі несумісні! А за свою неподобну витівку ти, Ґвендолен, дістаєш ще одну незадовільну оцінку з поведінки! А тепер, – відновивши дисципліну, заспокоїлась міс Призл, – а тепер перейдемо до…
До чого саме хотіла перейти міс Призл так і залишилося таємницею, тому що саме цієї миті почувся грізний рик, а у вікна класної кімнати, звиваючись, уповз плющ.
Міс Призл не встигла й кліпнути очима, як зухвалий плющ, граючи всіма барвами зелені, прожогом видерся по стінах і поліз на стелю.