Юрій Петрович у той час боровся з непарним шовкопрядом на далекій ділянці і, повернувшись, виявив удома тільки записку:
ДЯКУЮ.
Зворотної адреси практикантка не залишила, і Юрієві Петровичу довелося писати на інститут. Лист довго десь блукав, відповідь надійшла тільки через два місяці і була коротка, як і їхнє подружнє життя:
Я ЗАГУБИЛА ПАСПОРТ. РАДЖУ ЗРОБИТИ ТЕ Ж САМЕ.
Юрій Петрович не став губити паспорт, а постарався забути про цю історію і листів більше не писав. Потім довелося здавати справи, і вже в Ленінграді від студентського товариша Чувалов дізнався про новину, що примусила його знову розшукати дружину, яка загубила паспорта:
— Знаєш, у Марини дитина.
Він усе-таки знайшов її. Написав листа на домашню адресу, і у відповідь на запитання, чи не його це дитина, одержав рівно три слова:
УСЕ МОЖЕ БУТИ.
І ось тепер йому треба було знати правду, як ніколи. Знати, хто він: чоловік чи не чоловік, батько чи не батько, вільний чи не вільний. Але глузливий цинізм її відповідей виводив Чувалова з рівноваги, і він тільки писав листи, рвав їх і писав знову.
А зараз він боявся втратити Нонну. Тут було кого втрачати, і тому Юрій Петрович ніяк не міг наважитися сісти в поїзд і приїхати до неї. Приїхати означало вирішити "так" або "ні", а в цьому разі залишалося ще рятівне "можливо". А тут якраз із Москви прибув великий начальник, і Юрій Петрович зрадів, бо нікуди не міг поїхати. Три дні
він уводив начальство в курс справи, а потім раптом занудьгував і несподівано для себе оголосив:
— Тут цікавого для тебе мало: ліси в основному вторинні. А ось біля Чорного озера зберігся ще цікавий масивчик.
Сказав і злякався: раптом згодиться?
— Знову комарів годувати?
— Комарів немає, мошка з'явилася.— Юрій Петрович з подивом виявив, що умовляє.— А масив цікавий з погляду природного біоценозу: якраз твій коник.
— Гаразд, умовив,— сказав начальник, і Юрій Петрович розхвилювався.
Прибувши в селище, Чувалов відрекомендував начальство місцевій владі й побіг до Нонни Юріївни.
Добирав на бігу гарячі слова й не відразу повірив очам, побачивши на знайомих дверях комірний замок. Помацав його рукою, походив навколо й пішов до директора школи.
— У Ленінграді Нонна Юріївна. Три дні, як поїхала.
— Коли повернеться?
— Повинна двадцятого серпня, але...— Директор зітхнув.— Аналогічний випадок був позаторік.
— Що ви кажете?
— її попередниця теж поїхала побачитися з мамою, а прислала заяву з проханням "за власним бажанням".
— Не може бути!
— Все може бути,— по-філософському сказав директор.— Звичайно, Нонна Юріївна педагог серйозний, але ж і Ленінград місто серйозне.
— Так, так,—тихо сказав Юрій Петрович.— Маминої адреси не знаєте?
Записав адресу, розгублено пообіцяв директорові дрівець для школи і вже без усякого інтересу повів великого начальника в заповідний масив.
— Пішки потяг,— бурчав начальник, не без задоволення чалапаючи босоніж лісовою дорогою.— І спати, мабуть, на ялиновому гіллі примусиш? Відлюдько ти, Чувалов, недарма досі бурлакуєш.
— Облиш це! — раптом закричав стриманий Юрій Петрович.— Звикли молоти язиком у кабінетах!
— Ні, ти справжній відлюдько,— сказав, помовчавши, начальник.— Якраз пора тобі в міністерство. Між іншим, як інспектуючий можу там доповісти про повний порядок у твоєму господарстві. Ліс доглянутий, порубок не видно. Ні, знаєш, Юро, мені подобається. їй-богу, подобається.
Юрій Петрович похмуро мовчав. А втім, начальник замовк теж, натрапивши на солідного розміру щит, збитий із струганих дощок. На щиті був випалений вірш:
Стій, туристе, ти у лісі,
не жартуй з вогнем, дивися,
ліс — наш дім,
живем ми в нім.
Бо, якщо біда нам буде,
де тоді нам жити, люди?
По боках щита розпеченим цвяхом були випалені зайці, їжаки, білки, птахи та великий лось, схожий на стомленого Якова Прокоповича.
— Добряче,— сказав начальник.— Твоя ініціатива?
— Ото ще! — сказав Юрій Петрович.— Сам дивуюся, коли він усе встиг!
— Хто?
— Лісник мій. Єгор Полушкін.
— Цікаво,— сказав начальник.— Це я сфотографую.— І поліз по фотоапарат.
Чувалов усміхнувся:
— Плівки не вистачить.
Надвечір вони дісталися до Єгорового куреня. Начальник переписав дорогою всі Кольчині твори й витратив —усю плівку.
— Отже, ти автор? — допитував він Кольку.— Молодець! Поетом будеш?
— Ні-і.— Колька засоромився.— Лісничим. Як Юрій Петрович.
— За це ти двічі молодець, Миколо!
Стомлений і трохи стурбований увагою великого начальника, Єгор тихо відсунувся від вогнища.
Чувалов був похмурий, але Єгор не звертав на це уваги. Його цікавив незнайомий начальник, і він весь час думав, чи не допустив де промаху.
— В Москві бував коли, Єгоре Савелійовичу?
— В Москві? — Єгор не вмів так швидко перебудовуватися.— А чого?
І Юрій Петрович з ходу повідав Єгорові сумну історію свого сімейного життя. Єгор слухав, журився, але йому весь час заважала неясна згадка про Москву. Тому він і перепитав:
— Ну то вона в Москві?
— Гей, змовники, юшку сьорбати! — весело гукнув начальник.
Через тиждень з Москви прийшов офіційний виклик. Лісник водоохоронного масиву Єгор Полушкін запрошувався на Всесоюзну нараду працівників лісового господарства за особливі, видно, заслуги, оскільки в лісниках ходив без року тиждень.
— Слона подивлюся, синку,— сказав Єгор.
— Слона дивитися — невеликий прибуток,— пробурчала Харитина.— Ти головний ГУМ подивися: люди грошей зібрали і список склали, кому що треба.
Нікого на Єгорових проводах не було, тільки Яків Прокопович. У того своє прохання:
— Доповідати доведеться — про човнову станцію не забудь, товаришу Полушкін. Запроси ввічливо: мовляв, комфорт, вода м'яка, ліс із грибом. Може, хто з центру оживить нашу місцевість.
Зовсім уже в дорогу зібралися — Мар'їца. Засвітилася усмішкою ще в дверях:
— Ох, Єгоре Савелійовичу, ох, Тінушко! До Москви ж, не в область.
— Цілком згоден,— сказав Яків Прокопович.
Але не Яків Прокопович Мар'їці зараз був потрібен. Вона з Єгора Полушкіна, з бідоносця божого, очей масних не зводила.
— Єгоре Савелійовичу, голубчику, потай я тобі кланяюся. І від чоловіка потай і від сина потай. Порятуй ти нас, Христа ради. Адже карний розшук Федора Іпатовича тягає. Пустити ж по світу погрожують.
— Закон поваги вимагає,— суворо сказав Яків Прокопович.
Єгор промовчав. А Мар'їца заплакала й сестрі на плече схилилася:
— Пропадаємо!
— Скажи ти начальникові якому, Єгоре,— зітхнула Харитина.— Рідня ж. Не чужі.
— А хто мене спитає? — нахмурився Єгор.— Велике діло— лісник до Москви приїхав.
Хоч як плакала Мар'їца, хоч як побивалася, нічого він більше не сказав. Узяв чемодан — спеціально для Москви найбільший купили,— попрощався, посидів перед тим, як іти, і подався на вокзал. А Мар'їца додому побігла.
— Ну, що зволив сказати? — спитав Федір Іпатович.
— Відмовив він, Феденько. Гордий став надто.
— Гордий! — І жовна по вилицях забігали.— Ну, гаразд, якшо гордий. Гаразд.
А Єгор сидів біля вікна у вагоні, і колеса стукали: "До Москви! До Москви! До Москви!.."
Та поки що не до Москви, правда, а до обласного центру, на пересадку. І якраз у цей час з обласного того центру інший поїзд виходив: з Юрієм Петровичем біля вагонного вік. на. І колеса тут по-іншому стукали: "До Ленінграда! До Ленінграда! До Ленінграда!.."
Не знайшовши в обласному місті Юрія Петровича, Єгор відразу втратив усю гордість і сів у московський поїзд дуже розгублений. Щоправда, квиток йому Чувалов узяв заздалегідь і залишив у готелі, де Єгорові цього квитка і вручили з повідомленням, що сам Чувалов відбув у невідомому напрямку.
Вперше Єгор їхав у купейному вагоні, де з ощадливості не став брати постіль. Попутники трапилися солідні, про щось розмовляли, але Єгор розмови не підтримував. Він не одержав останніх напутніх вказівок від Юрія Петровича, і йому було не до розмов. І ніч майже не спав і горював на голому матраці, боячись перевертатися, щоб нікого не розбудити.
Над ранок він геть затерп і прибув до столиці в закляклому стані.
Проте його побоювання виявилися передчасними: в Москві Єгора зустріли і влаштували в готель.
— Вам, очевидно, доведеться виступити в дебатах,— сказав юнак, який його зустрічав, коли вони пройшли в номер.
— У чому?
— В дебатах.— Юнак дістав папір, поклав на стіл.— Ми підготували для вас деякі тези. Ознайомтеся.
— Ага,— сказав Єгор.— А зоопарк далеко?
— Зоопарк? — недовірливо перепитав юнак.— Здається, метро "Краснопрєсненська". Завтра о десятій ранку чекаємо в міністерстві.
— Завчасно прийду,— запевнив Єгор.
Юнак пішов, а Єгор, нашвидку перекусивши в буфеті, розпитав, як проїхати до станції "Краснопрєсненська", і не дуже впевнено спустився на ескалаторі в метро.
У зоопарку він довго затримувався перед кожною кліткою, а перед слоновником завмер. Навколо мінялися люди, приходили, дивилися, ішли собі, а Єгор стояв і стояв, сам собі не вірячи, що бачить живого слона. Щоправда, слон цей не ходив вулицями, а стояв у міцно обгородженому вольєрі, але поводився вільно: обсипався піском, пирхав і підбирав булки, що кидали йому діти через загородку. Єгор стежив за кожним рухом слона, бо дуже хотів усе запам'ятати і потім показати Кольці. Так стежив, що навіть служитель зацікавився:
— Що, громадянине, гарна худобина?
— Це тварина,— суворо виправив Єгор.
— Правильно.— Служитель був у літах, і Єгор розмовляв з ним вільно.— Не боїшся?
— А чого? Ти ж не боїшся?
— Ну, допоможи тоді. Потім у селі хвалитимешся, що слона годував.
— Яв селищі живу.
— Все одно похвалишся.
Служитель провів Єгора в зимове приміщення, де стояв ще один слон, менший. Він смачно наминав буряк з морквою і двічі ввічливо обнюхав Єгора чорним гачечком хобота.
— Розумна тварина! — захоплювався Єгор.
Потім служитель повів Єгора по зоопарку, розповів, кого із звірів як і коли годують. Повів і в мавпятник, але там Єгорові не сподобалося:
— Горланять.
Вони разом пообідали в їдальні для співробітників і остаточно подружилися. Єгор розповів про нараду, про селище й особливо про Чорне озеро.
— Раніше Лебедине називалося, а тепер — Чорне.
— Вимирає жива краса,— зітхав служитель.— Самі зоопарки скоро залишаться.
— Зоопарк — це не те.
— Не те, певна річ.
Єгор пішов із зоопарку останнім, коли ГУМи й ЦУМи були вже зачинені.
Подумав трохи, пригадав розповідь Юрія Петровича, названу ним адресу й дізнався в міліціонера, як їхати.
Він не зовсім уявляв собі мету цих відвідин, але розгублене обличчя Чувалова вперто не йшло з пам'яті.
На дев'ятий поверх він піднявся без ліфта, оскільки користуватися ним не вмів.