А якщо порада нікчемна, пояснить чому.
— Треба генералів обрати, — запропонував хтось.
— Навіщо? — заперечив Матіуш. — Краще зробимо так: нехай кожен п'ять разів кине в ціль, і найвлучніших стрільців розподілимо порівну між двома загонами.
Хлопчаки намагаються схитрувати. Хто навмисне погано цілиться, хто схибить і сперечається, що влучив. Але Матіуша не проведеш: він пильно стежить за змаганням.
— Ставлю умову: не ображатися й не сперечатися.
Генеральна битва все відкладалася: то відлига, то сніг дуже сухий — сніжки розсипаються. Але Матіуш радить зачекати.
Поспішиш — людей насмішиш.
Старшокласники напрошувалися грати з ними.
— Ні, — сказав Матіуш, — спочатку ми самі спробуємо.
Три дні тривала підготовка до битви: будували фортеці, насипали снігові вали.
Матіуша більше не вважають гордівником. Хлопці полюбили його. Хто стільки цікавих казок знає? Лише Матіуш. Щоб хлопці не здогадалися, що казки негритянські, Матіуш змінював імена.
З кожним днем зростає його слава. А разом із нею цікавість: хто він і звідки? Відомо, що його батько тюремний наглядач, і все.
— Марцинеку, ти бачив злочинців?
— Це правда, що їх по очах можна впізнати?
— А ти багато країн побачив?
Матіуш прагне перевести розмову на іншу тему. Але хлопчаки — народ наполегливий.
— Не ухиляйся, розкажи нам усю правду.
— Що? — перепитує Матіуш, ніби не розуміє, про що йдеться.
— Дай чесне слово, що розповіси все, як було.
— Чесне слово, розповім, коли прийде час.
Але, відверто кажучи, Матіушу дуже не хочеться, щоб цей час настав. Знову він обжився тут, звикся, і його всі полюбили. У школі — добре, і з хлопцями він ладнає. Є серед них, правда, кілька шибеників, але вони прагнуть виправитися. Адже відразу це ніколи не виходить.
— Думаєш, я сам не знаю, що я задирака й забіяка? Ну, говорю я собі, з понеділка виправлюся. Минає понеділок, вівторок, а я все такий самий, — скаржився Матіушу один.
— Не розумію, чому мені так подобається злити інших. Це я ще себе стримую, а то зі мною ніхто і гратися б не став, — признавався інший.
— Тепер я сумирний, а знав би ти мене раніше! Мені, бувало, все одно: чи собака, курка, старий, кінь, дитина. У мене ніби руки сверблять. Схоплю камінець чи палицю, розмахнуся, і — раз! Ось подивись, — і показує на голові, на руках, на ногах великі й маленькі шрами. — Оце слід кінського копита. А тут сокирою по пальцеві цюкнув. А це склом від розбитої пляшки порізався — кров лилася, ледве зупинили. Тут ось собака вкусив, коли я санчата йому до хвоста прив'язував.
Старшим став, за розум взявся, а то страх, що виробляв! — розповідав третій.
Матіуш усіх вислуховував і одному радив одне, іншому — інше. Але кожному говорив: не падай духом. Не опускай рук. Старайся.
— Головне — сильна воля. Але з неба вона не звалиться, її треба виховувати в собі, тренувати. Захотілося, наприклад, тобі допливти до маяка, але без тренування ти лише із сил виб'єшся, а мети не досягнеш. Або, уяви собі, що ти дикун…
І, захопившись, Матіуш починає розповідати про негрів як людина, що сама їх бачила.
Хлопці часто згадують у розмовах короля Матіуша.
— Був би живий король Матіуш, учитель не посмів би нас за вуха дерти.
— Ось тут за розпорядженням короля Матіуша почали будувати карусель.
— А шоколадки — пам'ятаєте? Лише три рази видали, і то не всім дісталися.
— У столиці, кажуть, дорослі в школу ходили, а хлопці їх по руках били і в куток ставили. От потіха!
І хлопці весело сміялися, ніби згадуючи забавну історію. А Матіушу ставало ніяково. Він замовкав і важко зітхав.
Він немов передчував, що скоро закінчаться тихі, безтурботні дні. І попереду чекають на нього боротьба й турботи.
Частково передчував, а частково знав від людей, які читали газети.
У газетах повідомили про смерть Старого короля і про те, що на престол знову вступив його син. Молодий король дорвався до влади й відразу ж уклав військовий союз із царем Пафнутієм. В армії спалахнув заколот (солдати й офіцери його не любили), але він розстріляв бунтівників і оголосив, що надалі вчинятиме так з кожним, хто піде проти нього. А королям заявив, що вони обманним шляхом відняли в нього порт. Із Сумним королем він остаточно посварився.
— Адже ти сам підписав договір, — урезонювали його королі. — А договір королів відмінити не можна.
— Підписував, по-перше, не я, а батько, а по-друге, Матіуш на Куфайці цілі два договори підписав, ну то й що?
— Правильно, але Матіуш був п'яний.
— А хто йому велів напиватися? Потім, одна справа, будь він живий, а інша — коли помер.
"Війна спить", — спали Матіушу на думку слова доглядача маяка.
Спить, але в будь-який день може прокинутися.
І Матіуш сидів на уроках із відсутнім поглядом, не слухаючи запитань учительки. Але хто знає, які важливі проблеми вирішував він у ці хвилини.
— Марцинеку, на уроках треба бути уважним, — зробила зауваження вчителька.
— Я постараюсь.
Занепокоєння Матіуша зростало з кожним днем. Він закинув ігри з хлопцями, ночами лежав із розплющеними очима і зітхав. "Видно, зурочили хлопчину", — вирішив господар і зібрався везти Матіуша до лікаря.
І ось війна прокинулася. Матіуш востаннє пішов на уроки.
— Я більше не ходитиму до школи, — сказав він. — Спасибі вам і товаришам за все.
— Що сталося? Чому? — посипалися з усіх боків здивовані запитання.
— Я їду в столицю, — насилу вимовив він. Слова застрягали в горлі, а в куточках очей блиснули дві великі сльози й повільно покотилися по його щоках.
Настала гнітюча тиша. А Матіуш стояв і зосереджено тер кулаком лоб.
— Це неправда, що король Матіуш помер. Я — Матіуш Реформатор, але я повинен був ховатися.
Звістка була приголомшливою — немов грім серед ясного неба. Так буває лише в казках, але всі чомусь відразу повірили. Як це їм самим не прийшло в голову? Як же вони одразу не здогадалися, що Марцинек — це король Матіуш?
XXIX
іч Тиша. Лише в королівському кабінеті цокає годинник. Матіуш сидить за письмовим столом і ще раз перечитує відозву до королів.
Щойно закінчилося засідання міністрів, на якому схвалили відозву до королів усього світу.
Давайте укладемо мир, поки не пізно! Молодий король негайно повинен відкликати свої війська. Досить проливати кров! Коли б не загроза нової війни, я б ні за що не повернувся в столицю. Мені так добре жилося серед добрих, простих людей. Коли мир буде відновлено, я знову зречуся престолу. Народ вибере собі президента і разом із ним управлятиме країною. Я не хочу бути королем.
На Молодого короля я не ображаюсь, хоча він заподіяв мені багато зла. Зате я багато чого навчився і багато що зрозумів. Я наймолодший король на землі, але, не вихваляючись, можу сказати, що знаю більше за дорослих. Діти взагалі не дурніші за дорослих. Просто їм не вистачає життєвого досвіду. Завдяки Молодому королеві я набув життєвого досвіду і загартував волю. Молодий король має справу лише з генералами, а я — із солдатами теж; він знайомий лише з так званими порядними людьми, а я познайомився зі злочинцями. Молодий король знає дорослих, а я — дітей. Молодий король бачить народ, коли він аплодує і кричить "ура", а я знаю, як він живе, працює, свариться, мучиться. Я на собі випробував, як у народі ставляться до сиріт.
Матіуш щось закреслював, додавав, щоб було зрозуміліше. Завтра він покаже свої поправки міністрам, і листи розішлють у всі країни.
Міністри були тепер нові. Зі старих залишилися військовий міністр, міністр освіти й міністр юстиції. Але за цей час вони подобрішали й порозумнішали.
— Тепер я знаю, — попиваючи чай у перерві між засіданнями, говорив міністр освіти, — чому хлопчаки хуліганять. Одні можуть сидіти тихо на уроках, а і ниті — ні, такий уже в них неспокійний характер. Треба влаштовувати більше екскурсій, ігор на свіжому повітрі. Хлопцям хочеться побігати, пострибати. Тому вони тікають з уроків, а деякі зовсім кидають школу, наймаються газети продавати, носяться вулицями, катаються на підніжках трамваїв.
Міністр юстиції, зіткнувшись із життям, меншого значення став надавати різним параграфам, кодексам та іншим формальностям.
— Коли я працював кондуктором, — згадував він, — я безпомилково визначав обличчям, хто з квитком їде, а хто норовить зайцем проїхати.
Матіуш поглянув на годинник і простягнув руку до стосу листів. Телеграма від Клу-Клу.
Дуже хочеться приїхати, але колись із часом. В Африці почали будувати кам'яні будинки. Побудували шістсот сорок кам'яних шкіл. Ох, я так рада, що ти живий!
Лист від Сумного короля.
Досить, не дозволю більше водити себе за ніс, — писав він між іншим.
Матіуш прикинув у думці, скільки у нього буде союзників, якщо все-таки доведеться воювати. І про всяк випадок обдумав, з якою відозвою звертатиметься він до солдатів.
"А може, запросити лорда Пакса? Він усе знає, і ніхто краще не вміє вести переговори з королями".
Бджілки-думки пурхають, тісняться в голові, і в пам'яті спливають картини недавнього минулого. Треба написати листа вчительці й доглядачеві маяка, нехай не думають, що він зазнався й забув про них.
— Бррр! — Матіуш здригнувся, коли пригадав про величезні мішки з листами, які йому доводилося читати.
Він вийшов у парк. Світив місяць. Сліпуче виблискував сніг. Як гарно! — Йому знайомий тут кожен кущик, кожна стежина. Тут він катався з батьком на поні. Он у тому малиннику познайомився з Фелеком. Цікаво, де він?.. Тут влаштовували феєрверк, а в тому ставку шукали його, коли він утік на війну.
Усе наче як і було і водночас не схоже. "Чи то дійсно щось змінилося, чи то я сам змінився? Напевно, справа в мені. Адже я повернувся немов із того світу".
І раптом йому захотілося покататися на ковзанах. Він вбіг у палац і знайшов ковзани на колишньому місці.
"От здорово! Я півсвіту об'їздив, а вони лежать собі спокійнісінько на місці".
Світить місяць. У королівському парку — жодної душі. А Матіуш бігає на ковзанах по дзеркальній поверхні ставка. Міністр має рацію: добре побігати після цілого дня роботи.
Наступного ранку Матіуш прокинувся пізно. Солодко спалося йому на королівському ліжку. А коли розплющив очі, першою думкою було: сон це чи дійсність?
Королі у всьому світі вже знали з газет, що Матіуш живий. Одні щиро раділи, інші боялися, як би він знову чогось не викинув.