А той провадив:
— Шенілдьє, на правому плечі у тебе глибокий опік.
— Справді, — сказав Шенілдьє.
— Кошпаю, у тебе на згині ліктя лівої руки випалено порохом дату: перше березня тисяча вісімсот п’ятнадцятого року. Це день, коли імператор висадився в Кані. Закоти-но рукав.
Кошпай закотив рукав, усі погляди прикипіли до його оголеного ліктя. Жандарм підніс лампу: дата справді була там.
Бідолаха обернувся до публіки й до присяжних з усмішкою, яку навіки запам’ятали ті, хто бачив її. То був посміх торжества, то була усмішка розпачу.
— Тепер ви бачите: я — Жан Вальжан, — сказав він.
Усім стало очевидно, що й справді перед ними Жан Вальжан. Не треба було більш ніяких пояснень, щоб усі як один зрозуміли просту й високу істину: вони бачать людину, котра прийшла виказати себе й урятувати невинного від каторги.
— Я не хочу більше порушувати порядок судового розгляду, — сказав Жан Вальжан. — Мене не затримують, і я піду. Мені треба ще залагодити деякі справи. Пан прокурор знає, куди я їду, і зможе заарештувати мене, коли захоче.
Він попрямував до виходу. Не пролунав жоден голос, не звелася жодна рука, щоб йому перешкодити. То була та незбагненна мить, коли тисячі розступаються перед однією людиною. Він пройшов крізь натовп дуже повільно. Невідомо, хто відчинив йому двері, та коли він до них підійшов, вони були відчинені. Вже на порозі він обернувся й сказав:
— Пане прокурор, я у вашому розпорядженні.
А тоді обернувся до публіки:
— Ви всі, певно, вважаєте мене гідним жалості, правда? І все ж таки я радий, що не вчинив інакше, хоч і волів би, щоб цього зі мною не сталося.
Він вийшов, і двері зачинилися за ним у той самий загадковий спосіб, як і відчинились.
Менш ніж за годину вердикт присяжних повністю виправдав підсудного на ім’я Шанматьє. Відразу випущений на волю, той пішов приголомшений, думаючи, що всі люди побожеволіли, і не розуміючи в усьому цьому нічогісінько.
Книга сьома
Удар у відповідь
1. У якому дзеркалі пан Мадлен побачив своє волосся
Розвиднялося. Фантіна всю ніч металась у гарячці, проте її безсоння було сповнене щасливих видінь; над ранок вона задрімала. Сестра Симпліція, яка не відходила від хворої, скористалася з її сну, щоб приготувати для неї нову порцію хінної настоянки. Черниця вже кілька хвилин була в лікарняній аптеці і придивлялась у світанковій сутіні до пляшечок і порошків. Раптом вона обернулась — і скрикнула від несподіванки. Перед нею стояв Мадлен. Він увійшов зовсім нечутно.
— Це ви, пане мер! — вигукнула сестра.
— Як почуває себе ця бідолашна? — тихо запитав він.
— Зараз непогано. Але вчора ми так тривожились!
Вона розповіла йому, що Фантіні було зовсім зле, але тепер їй краще, бо вона думає, що пан мер поїхав до Монфермея по її дитину. Сестра не наважилася розпитувати пана мера, але з його вигляду зрозуміла, що він їздив не туди.
— Ви добре зробили, не ставши розчаровувати її.
— Так-то воно так, — сказала сестра, — але що ми скажемо їй тепер, коли вона загледить вас і не побачить своєї дитини?
Якусь мить він мовчав замислений, потім мовив:
— Бог нам підкаже.
— Але обманювати не можна, — ледь чутно прошепотіла сестра.
У кімнаті вже зовсім розвиднілось. Випадково сестра підвела очі й глянула на Мадлена.
— Боже! — вигукнула вона. — Що з вами сталось? У вас зовсім біле волосся!
— Біле волосся? — повторив він.
Сестра Симпліція не мала люстерка. Вона понишпорила в якійсь коробці й дістала звідти дзеркальце, що його лікар притуляв до губів хворого, коли треба було з’ясувати, дихає той чи ні. Мадлен підніс те дзеркальце до очей, подивився на себе й кивнув:
— Справді!
Він промовив це зовсім байдуже, думаючи про щось інше.
Сестра похолола від якогось неусвідомленого жаху.
— Можна мені пройти до неї? — спитав Мадлен.
— А хіба ви не збираєтеся послати когось по її дитину, пане мер? — наважилася запитати сестра.
— Неодмінно, але для цього знадобиться два або три дні.
— Якби ви не показувалися їй на очі, пане мер, — боязко почала сестра, — тоді можна було б умовити її набратись терпіння, і коли привезуть дитину, вона подумає, що й ви приїхали з нею, і нам не доведеться вдаватися до обману.
Мадлен замислився на кілька секунд, а тоді сказав із властивою йому спокійною рішучістю:
— Ні, я мушу її побачити. Можливо, в мене обмаль часу.
— Тоді проходьте, — сказала сестра. — Але вона спить.
Він зайшов у кімнату Фантіни, наблизився до ліжка і трохи відгорнув запону. Вона спала. Щоки в неї порожевіли, довгі біляві вії, єдине, що лишилося від її дівочої краси, тремтіли уві сні, на обличчі застиг вираз блаженства. Побачивши її такою, годі було повірити, що ця жінка безнадійно хвора. Здавалося, вона ось-ось змахне невидимими крильми й полетить.
Аж ось Фантіна розплющила очі, побачила його й спокійно, з усмішкою спитала:
— А де Козетта?
2. Фантіна щаслива
Вся вона світилася тихою радістю, і її запитання прозвучало з такою глибокою вірою, що Мадлен не знайшовся на відповідь.
— Я спала й бачила вас уві сні, — провадила Фантіна. — Ви були освітлені небесним сяйвом, над вами літали янголи й херувими. Але де Козетта? Чому не посадовили її до мене на ліжко, щоб я прокинулась і побачила свою донечку?
Він відповів неуважно і згодом не міг пригадати, що саме тоді сказав.
На щастя, з’явився лікар, якого покликала сестра. Він поквапився на підмогу Мадленові:
— Заспокойтеся, голубонько, — сказав лікар. — Ваша дитина тут.
Очі Фантіни засяяли, й вона склала руки в палкому благанні.
— О, принесіть же її мені! — вигукнула вона.
Зворушлива ілюзія матері! Козетта все ще була для неї малям, яке носять на руках.
— Не тепер, — заперечив лікар. — У вас іще гарячка. Побачивши свою дитину, ви розхвилюєтесь, і вам погіршає Треба спочатку одужати.
— Я вже одужала! — сердито вигукнула вона. — Який же він йолоп, цей лікар! Я хочу бачити свою дитину, хочу!
— От бачите, — сказав лікар, — як ви розхвилювалися. Поки ви будете в такому стані, я не дозволю вам побачитися з дитиною. Побачити її — це ще не все, вам треба жити для неї. Коли ви станете розважливішою, я сам приведу до вас дівчинку.
Бідолашна мати похилила голову.
— Пане лікарю, пробачте мені. Я розумію, ви боїтеся, що я розхвилююсь, я чекатиму, поки ви скажете, але повірте, мені не зашкодило б, якби я побачила свою донечку. Вона стоїть у мене перед очима від учорашнього дня. Якби її принесли зараз мені, я б тільки ніжно поговорила з нею. Хіба не зрозуміло, що я дуже хочу побачити свою дівчинку? Я не гніваюсь. Я знаю, що скоро буду щаслива. Я вже зовсім здорова, але я лежатиму тихо й не ворушитимусь, ніби я хвора. Тоді пан лікар буде задоволений і скаже: їй можна принести її дитину.
Мадлен сів на стілець біля ліжка хворої. Вона обернулась до нього і засипала його запитаннями:
— Як вам з’їздилося, пане мер? Скажіть мені тільки, як вона себе почуває? Чи не втомила її дорога? Мабуть, вона й не впізнає свою матір! Стільки минуло часу, певне, дитина зовсім мене забула, бідолашна крихітка! Діти не мають пам’яті. Вони як ото пташки. Сьогодні воно таке, завтра інше — і ні про що не замислюється. Ті Тенардьє піклувалися про неї? Годували її добре? О, скільки я вистраждала, якби ви знали! Але тепер усе позаду. Я така щаслива! Пане мер, якою вона вам здалася? Правда ж, вона гарна, моя люба донечка? А в диліжансі, мабуть, було холодно. Невже не можна привести її до мене бодай на мить? О, якби ви тільки захотіли, ви ж мер!
Він узяв її за руку і сказав:
— Козетта дуже гарна, вона почуває себе добре, і ви скоро побачите її, але заспокойтеся. Ви говорите надто схвильовано, до того ж висовуєте руки з-під ковдри, і через те у вас кашель.
Справді, напади кашлю уривали Фантіну майже на кожному слові.
Мадлен усе тримав хвору за руку. Здавалося, він хотів щось сказати їй, але вагався. Лікар пішов, з ними лишилася тільки сестра Симпліція.
Аж раптом, порушивши мовчанку, Фантіна вигукнула:
— О Боже! Я чую голос своєї донечки!
На подвір’ї гралася дитина — дівчинка воротарки, а може, котроїсь із робітниць. Вона бігала, стрибала, сміялася й співала дзвінким голоском. Цей спів і почула Фантіна.
— Це моя Козетта! — вигукнула вона. — Я впізнаю її голос!
Дитина побігла собі кудись, голосок на подвір’ї стих. Ще якийсь час Фантіна дослухалася, а тоді обличчя в неї спохмурніло.
— Який він лихий, цей лікар, що не дозволяє мені побачити мою дівчинку! — прошепотіла вона.
Але тут-таки повеселіла й заговорила сама до себе:
— Які ми будемо щасливі! У нас буде садочок. Пан Мадлен обіцяв мені. Моя дівчинка ґратиметься в садочку. Вона бігатиме по травичці й ловитиме метеликів, а я дивитимусь на неї. Потім вона піде до першого причастя. Ану, коли ж це їй іти до першого причастя? — Фантіна почала загинати пальці. — Один, два, три, чотири… зараз їй уже сім. Через п’ять років. Вона вдягне білу вуаль, ажурні панчохи й буде схожа на маленьку даму. О, люба сестро, яка ж я дурна, уявіть собі, я думаю про те, як моя донька піде до першого причастя!
І хвора засміялася.
Мадлен випустив Фантінину руку. Він слухав її белькотіння, як слухають шерех вітерцю, опустивши голову й заглибившись у свої безрадісні думки. Несподівано вона замовкла, і це змусило його машинально підвести погляд. Щось жахливе було у виразі обличчя Фантіни.
Вона вже не говорила й навіть не дихала; вона трохи підвелася на своєму ліжку, її худе плече вистромилося з-під сорочки; обличчя, осяяне радістю ще мить тому, тепер було мертвотно-бліде, а розширені від жаху очі мов прикипіли до чогось жахливого у протилежному кінці кімнати.
— Боже! — вигукнув він. — Що з вами, Фантіно?
Вона не відповіла, а тільки торкнулася його ліктя і другою рукою показала, щоб він подивився назад.
Мадлен обернувся й побачив Жавера.
3. Жавер задоволений
А події перед тим розвивалися так.
Коли Мадлен покинув залу судових засідань в Аррасі, щойно видзвонило половину на першу ночі, і він якраз устиг на поштовий диліжанс, на якому заздалегідь оплатив собі місце. Близько шостої ранку він уже був у Монтреї-Приморському й насамперед відіслав поштою листа панові Лаффіту, а тоді пішов до лікарні побачитися з Фантіною.
Тим часом, тільки-но він вийшов із зали суду, як прокурор, опам’ятавшись від першого подиву, заявив, що дивний випадок анітрохи не вплинув на його переконаність у тому, що справжнім Жаном Вальжаном є підсудний Шанматьє, а незбагненний вчинок шановного мера Монтрея-Приморського згодом знайде своє пояснення.