Він усім чотирьом написав листи, запрошуючи відзначити його новосілля наступної неділі, рівно об одинадцятій годині, а Делор'є він доручив привести Сенекаля.
Репетитора звільнили вже з третього пансіону за те, що він засуджував роздачу нагород, — звичай, як на нього, згубний з погляду рівності. Тепер він служив у якогось машинобудівника і вже півроку не жив разом із Делор'є.
Розлука була для них анітрохи не важка. Останнім часом до Сенекаля вчащали якісь чоловіки у блузах, усе патріоти, все робітники, все люди чесні, але їхнє товариство здавалося адвокатові нудним. До того й деякі ідеї його друга, прекрасні як засоби боротьби, йому не подобалися. З честолюбства він про те мовчав, тримаючись у поводженні з Сенекалем обачно, аби лише керувати ним, бо сам із нетерпінням чекав на великий переворот і сподівався вибитись, посісти становище.
Сенекалеві погляди були безкорисні. Щовечора після роботи він вертався до себе в мансарду і шукав по книжках підтвердження своїм мріям. Він робив нотатки до "Суспільного договору"*. Він напихав себе "Незалежним оглядом". Він вивчив Маблі*, Мореллі*, Фур'є, Сен-Сімона, Конта*, Кабе, Луї Блана — важкий віз письменників-соціалістів, тих, хто хоче все людство поселити в казарми, тих, хто бажав би розважати його в домах розпусти або змусити до нидіння за конторкою; із суміші всього цього він створив собі ідеал доброчесної демократії, щось на зразок ферми та прядильні, якусь подобу американської Лакедемонії, де особистість існувала б лише на те, щоб слугувати суспільству, всемогутньому, більше самодержавному, непогрішимому і божественному за якісь там далай-лами та Навуходоносори. Він не мав сумніву в скорому здійсненні цієї ідеї і люто виступав проти всього, що вважав ворожим їй, міркуючи, як математик, і сліпо вірячи в неї, як інквізитор. Дворянські титули, ордени, мундири, особливо лівреї і навіть занадто гучні репутації збуджували в ньому обурення, а його студії і його злигодні щодень побільшували в ньому зненависть до всього виняткового та до будь-якого вияву зверхності.
— Чим я завдячую цьому панові, щоб виявляти йому якісь люб'язності? Якщо я йому потрібний, він може сам прийти!
Делор'є притягнув його силоміць.
Вони застали Фредеріка в спальні. Штори й подвійні фіранки, венецькі дзеркала — нічого не бракувало; господар в оксамитовій куртці сидів, розкинувшись у фотелі, й курив турецькі цигарки.
Сенекаль нахмурився, немов святоша, приведений на веселе збіговисько. Делор'є одним поглядом окинув геть усе, а тоді низько вклонився:
— Ваша ясновельможносте! Засвідчую вам свою пошану!
Дюссардьє кинувся йому на шию.
— Отже, тепер ви розбагатіли? А, це добре, сто чортів, це добре!
Сізі з'явився з крепом на капелюсі. По смерті своєї бабусі він посів неабиякі статки і намагався не так веселитися, як відрізнитися од інших, бути не як усі, одне слово, мати "особливу познаку". Це був його улюблений вислів.
Дійшлося вже до полудня, і всі позіхали; Фредерік очікував іще декого. Почувши ім'я Арну, Пеллерен скорчив гримасу. Він дивився на нього як на ренегата, відколи той покинув мистецтво.
— А якби обійтися без нього? Що ви скажете?
Всі погодилися.
Слуга в високих гетрах одчинив двері, і гості побачили їдальню, оздоблену високими чудовими панелями із золотою фільонкою вгорі; на двох сервантах було повнісінько посуду. На пічці підігрівалися пляшки з вином; обіч устриць блищали леза нових ножів; у молочному відтінку тоненьких склянок було щось ніжно привабливе, і стіл угинався від дичини, фруктів, вишуканих наїдків. Ця витонченість для Сенекаля нічого не важила.
Він почав з того, що запитав звичайного хліба (якомога черствішого) і при цій нагоді заговорив про вбивства в Бюзансе і продовольчу кризу.
Нічого б цього не сталося, якби пильніше дбали про хліборобство, якби всього не віддали в руки конкуренції, анархії, сумного принципу "вільної торгівлі"! Он як постає грошовий феодалізм, ще гірший за феодалізм колишній. Але начувайтеся! Народ кінець кінцем не стерпить і за свої страждання відплатить капіталістам кривавими вироками або пограбуванням їхніх палаців.
Фредерік на мить уявив собі, як людська юрба із закоченими рукавами вдерлася до розкішної вітальні пані Дамбрез і киями трощить дзеркала.
Тим часом Сенекаль правив далі: робітник через недостатність заробітної плати нещасніший, ніж ілот, негр або парія, особливо коли в нього діти.
— Що йому, подушити їх, щоб спекатися, як то радить, уже не пам'ятаю який, англійський учений, послідовник Мальтуса*? — І він повернувся до Сізі: — Невже дійшлося до того, що ми підемо за порадами ницого Мальтуса?
Сізі, який нічого не відав про ту ницість, ба навіть про саме існування Мальтуса, відповів, що біднякам усе-таки багато допомагають і що вищі класи…
— Ох! Вищі класи! — з посмішкою мовив соціаліст. — Найперше, нема ніяких вищих класів; людину підвищує тільки її серце. Ми не хочемо милостині, ви чуєте? Ми жадаємо рівності, справедливого розподілу продуктів праці.
Він вимагав, щоб робітник мав змогу стати капіталістом, як солдат — полковником. Середньовічні цехи, принаймні обмежуючи кількість підмайстрів, уникали зайвого скупчення робочої сили, а братерські почуття підтримувалися святами, прапорами.
Юссоне, як поет, шкодував за прапорами; Пеллерен — також, уподобавши їх відтоді, як у кафе "Даньйо" почув розмову прибічників фаланстеру. Він заявив, що Фур'є велика людина.
— Де там! — заперечив Делор'є. — Ця стара тварюка вбачає в державних переворотах вияв Господньої помсти. Він, як вельможний Сен-Сімон та його поплічники з їхньою ненавистю до французької революції, — купка базік, які прагнуть відновити католицизм.
Пан де Сізі, мабуть, із цікавості чи бажаючи справити добре враження, запитав:
— То ці вчені не поділяють поглядів Вольтера?
— Цього я залишаю вам! — відповів Сенекаль.
— Що? А я гадав…
— Та ні! Він не любив народу!
Далі мова перейшла на сучасні події: іспанські шлюби, рошфорівське казнокрадство, новий капітул Сен-Дені, який призведе до збільшення податків. На думку Сенекаля, вони й так були надто великі.
– І навіщо, Боже милий? Щоб споруджувати палаци для музейних мавп, улаштовувати на майданах пишні паради чи підтримувати серед придворних лакеїв середньовічний етикет!
— Я читав у "Журналі мод", — сказав Сізі, — що в день святого Фердінанда на балу в Тюїльрі всі були одягнені як вантажники.
— Хіба ж це не жалюгідно! — мовив соціаліст, з огидою знизуючи плечима.
— А версальський музей! — вигукнув Пеллерен. — Що там казати! Ті йолопи вкоротили одну з картин Делакруа* і наточили Гро*! В Луврі так добре реставрують, скребуть і підправляють полотна, що років за десять од них, певно, нічого й не зостанеться. А про помилки в каталозі один німець написав цілу книжку. Слово честі, чужоземці сміються з нас!
— Авжеж, ми стали посміховиськом Європи, — сказав Сенекаль.
— Це тому, що мистецтво підпорядковане короні.
— Доки не буде загального виборчого права…
— Дозвольте! — Художник, якого вже двадцять років не приймали на жодну виставку, обурювався проти Влади. — О, хай нам дадуть спокій! Я особисто не вимагаю нічого! Тільки ж палати повинні були б законами підтримувати мистецтво. Слід би заснувати кафедру естетики, знайти професора, людину, котра була б і практиком, і воднораз філософом і, можна сподіватися, зуміла б згуртувати маси. Ви б, Юссоне, добре зробили, якби порушили це питання в вашій газеті!
— Хіба ж наші газети мають волю? Чи ми самі вільні? — з запалом озвався Делор'є. — Як подумаю, що, перше ніж пустити на воду човника, треба виконати двадцять вісім формальностей, хочеться податися до людоїдів! Уряд нас пожирає! Усе в його руках: філософія, право, мистецтво, навіть повітря, а знеможена Франція хрипить під жандармським чоботом і попівською сутаною!
Так майбутній Мірабо широким потоком виливав свою жовч. Нарешті він узяв склянку, підняв її, підвівся сам і, впершись рукою в бік, блискаючи очима, промовив:
— Я п'ю за повне повалення існуючого ладу, інакше кажучи, всього, що називають Привілеями, Монополією, Управлінням, Ієрархією, Владою, Державою, — і ще гучнішим голосом закінчив: — яких я хотів би розбити ось так! — І він шпурнув на стіл високий гарний келих, що розлетівся на тисячу скалок.
Всі заляскали в долоні, а найдужче — Дюссардьє.
Видовище несправедливостей обурювало його серце. Він непокоївся за Барбесову долю*; він був із тих, хто ладен кинутися під колеса екіпажа, щоб допомогти коневі, що, спіткнувшись, упав. Його ерудиція обмежувалася двома творами: один із них називався "Злочини королів", другий — "Таємниці Ватикану". Він, роззявивши рота, слухав адвоката з явною насолодою. Нарешті він не втримався:
— А я докоряю Луї-Філіппові за те, що він зрадив поляків!
— Одну хвилинку, — сказав Юссоне. — Передусім ніякої Польщі не існує; це Лафайєтова вигадка. Як правило, всі поляки — з передмістя Сен-Марсо, а справжні потонули разом із Понятовським.
Одне слово, його "на слизьке не зіб'єш", він "зневірився в усьому тому". Це ж те саме, що морський змій, скасування Нантського едикту чи "стара байка про Варфоломіївську ніч"!
Сенекаль, не беручи під захист поляків, вхопився за останні слова журналіста. На пап звели наклепи, адже вони, що не кажіть, стоять за народ, а Лігу він назвав "зорею Демократії, великим рухом на захист більшості проти індивідуалізму протестантів".
Фредерік був трохи здивований такими ідеями. Сізі вони, мабуть, остогидли також; він перевів мову на живі картини в театрі Жімназ, що саме на ту пору приваблювали багато глядачів.
Сенекаль засмутився з того. Такі видовища розбещують дочок пролетаря; потім і вони прагнуть виставляти напоказ зухвалу розкіш. Тож він виправдував баварських студентів, які образили Лолу Монтес. За прикладом Руссо, він більше поважав вугляреву дружину, ніж фаворитку короля.
— Ви зневажаєте трюфелі! — велично заперечив Юссоне.
І він став на захист таких дам із пошани до Розанетти. Далі повів мову про бал, що вона влаштувала, про костюм Арну.
— Кажуть, що справи його кепські, — сказав Пеллерен.
У торговця картинами щойно скінчився судовий процес у справі його бельвільських ділянок, а тепер він був членом компанії по розробці фарфорової глини в Нижній Бретані разом із такими, як і він сам, несерйозними особами.
Дюссардьє знав про це більше, бо його хазяїн, пан Муссіно, справлявся про Арну в банкіра Оскара Лефевра, і той відповів, що вважає Арну людиною несолідною, йому доводилося переписувати векселі.
Десерт закінчився; перебралися в вітальню, обтягнуту, як і в Капітанші, жовтим шовком і обставлену в стилі Людовіка XVI.
Пеллерен кинув докір Фредерікові, що він не віддав переваги неогрецькому стилеві; Сенекаль тер сірники об шпалери; Делор'є втримувався од зауважень, зробивши лише одне щодо бібліотеки: назвав її бібліотекою малої дівчинки.