Так я й не зміг ніколи звикнути до неї, як і до англійської граматики, [280] і дуже суворий критик, очевидно, вже помітив це в моїй розповіді.
Години на скелі тяглися страх повільно, і з кожною годиною мука ставала все тяжча. Сонце пекло все немилосердніше, скеля розпікалась чимраз дужче. Паморочилося в голові, мучила нудота й напади гострого, наче ревматичного болю. Я згадав тоді й часто згадував пізніше рядки з нашого шотландського псалма:
І місяць нічний тобі не страшний,
І сонце не разить удень.
І справді, тільки завдяки милосердю Бога нас не уразив сонячний удар.
Нарешті близько другої години муки наші стали зовсім нестерпні. Доводилося не тільки страждати від спеки й спраги, а ще й боротися зі спокусою злізти вниз. Сонце вже котилось на захід, і зі східного боку нашої скелі, невидного солдатам, з'явився клаптик тіні.
— Все одно, тут умерти чи там! — заявив Алан, сповз через край скелі і опинився на землі з затіненого боку.
Я негайно сповз услід за ним, але від довгого перебування на сонці так знесилів, що в мене запаморочилося в голові і я, мов підкошений, упав на землю. Тут ми пролежали годину чи дві, знемагаючи від болю в усьому тілі. Лежали на зовсім відкритому місці, і коли б якомусь солдатові заманулось прогулятися в цей бік, він помітив би нас. Проте ніхто не з'являвся, всі проходили з іншого боку, тож скеля й далі захищала нас. Солдати розташувалися тепер ближче до берега, і, коли ми трохи спочили й набралися сил, Алан запропонував негайно ж вирушати в дорогу. А я тоді найбільш у світі боявся знову опинитись на скелі, тому охоче погодився б на що завгодно. Ми швидко зібрали свою мізерію і почали пробиратися поміж скелями, то повзучи на животі, то з завмиранням серця перебігаючи відкриті місця.
Солдати, обшукавши про око цей бік долини, вже втратили пильність і, мабуть, дрімали на своїх постах, знесилені полудневою спекою, або ж пильнували тільки берегів річки. Отже, пробираючись долиною до гір, ми весь час віддалялися від них. Мене ще зроду ніщо так не стомлювало, як той шлях. Треба було б мати сотню пар очей, щоб угледіти за всім і залишитись непоміченим на цій нерівній місцевості в оточенні стількох густо розсипаних по ній солдатів. Коли ми перебігали відкриті галявини, потрібна була не тільки швидкість, а й велика пильність, доводилося зважувати міцність кожного [281] каменя, на який ми ступали. День стояв такий тихий, що навіть падіння камінця пробуджувало, наче постріл, луну між пагорбами й скелями.
Пересувались ми дуже повільно, але до заходу сонця були вже далеченько, хоч усе ще досить ясно бачили вартових на скелях. Несподівано ми побачили перед собою глибокий стрімкий потік, що пробивався поміж скелями і впадав у річку в долині. Вгледівши його, ми забули про всі страхи на світі, кинулись на землю і занурили голови й плечі у воду. Не можу напевно сказати, яка саме хвилина була для нас приємніша: та, коли ми відчули блаженну прохолоду струмка, чи та, коли почали жадібно пити. Так ми лежали, сховані в бурчаку від солдатських очей, пили знову й знову, змочували груди, опускали руки в біжучу воду, аж поки вони починали боліти від холоду. Нарешті, відсвіжені, ми дістали мішечок з борошном і приготували в казанку драмах. Хоч це було лишень вівсяне борошно, замішане на холодній воді, все-таки воно являло непогану їжу для голодного. Там, де немає змоги розікласти вогнище або ж (як у нашому становищі) щось не дозволяє розпалювати його, драмах — головна їжа того, хто переховується на вересовищах.
Тільки-но стемніло, ми вирушили далі, спочатку з не меншою обережністю, а потім дедалі сміливіше, випроставшись, нарешті, на весь зріст і широко ступаючи, мов на прогулянці. Наш шлях пролягав через круті схили гір та вершини бескидів, а тому йти було дуже важко. Після заходу сонця небо затягло хмарами. Ніч видалась темна й прохолодна, і я йшов, майже не відчуваючи втоми, тільки весь час боявся впасти й скотитися з гори. Я не мав і найменшого уявлення про те, куди ми вийдемо.
Незабаром зійшов місяць. Він був в останній чверті й довго не з'являвся, але нарешті виглянув з-поза хмар, освітив похмурі вершини гір і відбився у вузькому рукаві морської затоки, що лежала далеко внизу.
Ми зупинились: я був уражений, що вибрався так високо і йду, здавалося, по хмарах; Алан же хотів упевнитись, чи ми не збочили з дороги.
Він, видно, лишився цілком задоволений і був певен, що ми вже далеко від усіх наших ворогів, бо решту ночі, йдучи, насвистував різні пісні — журливі, войовничі або веселі чи танечні, що додавали швидкості ногам. Я почув також пісні своєї батьківщини, і мені захотілося скоріше потрапити додому, аби вже скінчилися пригоди. Слухаючи Алана, я забував, що ми в диких безлюдних горах. [282]
Розділ XXI
ВТЕЧА. УЩЕЛИНА КОРИНАКІ
Хоч у липні світає дуже рано, було ще темно, коли ми підійшли до ущелини на великій горі. Посеред ущелини протікав струмок, а з правого боку в скелі видніла неглибока печера. Берізки росли тут гарним гайком, що далі переходив у сосновий бір. У струмку було повно стругів, у лісі — диких голубів, а ген далі, на відкритому узбіччі гори, висвистували дрозди й кували зозулі. З ущелини ми бачили внизу частину Мамору й морську затоку, яка відокремлювала Мамор від Аппіну. Я любив сидіти й милуватися з такої висоти чудовими краєвидами, що відкривалися переді мною.
Ущелина називалася Коринакі. Вона була на великій височині й недалеко від моря, в ній часто клубочилися хмари, але загалом це було приємне місце, і п'ять днів, які ми прожили тут, минули щасливо.
Ми спали в печері, влаштувавши собі постіль з нарізаного вересу і вкриваючись плащем Алана. В одному з колін ущелини знайшли невелику заглибину, де наважились розпалити багаття. Отже, ми могли тепер зігрітися, коли збиралися хмари, варили гарячу юшку й смажили маленьких стругів, яких ловили руками під камінням і навислими над водою берегами струмка. Риболовля була нашим головним ділом і розвагою. Майже весь день ми проводили на березі струмка; роздягшись до пояса, ми помацки відшукували у воді рибу, не тільки щоб зберегти борошно на чорний день, а й задля суперництва, яке розважало нас. Найбільший струг важив не більш як чверть фунта, однак він був м'ясистий і смачний, надто смажений; бракувало тільки солі, а то риба була б іще смачніша.
У вільний час Алан навчав мене фехтування, бо моє неуцтво доводило його до відчаю. Крім того, помічаючи іноді мою перевагу в риболовлі, він, видимо, залюбки брався за справу, в якій набагато переважав мене. Алан ускладнював навчання більше, ніж було треба, накидався на мене під час уроку з образливою лайкою, а часом підступав так близько, що я боявся, чи він не прохромить мене шпагою. Часто мені хотілося втекти, але я залишався на місці. Уроки дали мені деяку користь, бо я навчився захищатись із упевненим виглядом, а часто тільки це й потрібне. Щоправда, мені не вдалося жодного разу задовольнити свого вчителя, але сам я був задоволений собою. [283]
Та не думайте, що ми з Аланом забули про головне, тобто про втечу.
— Мине ще багато днів, — сказав мені Алан якось уранці, — перше ніж солдатам спаде на думку обшукувати Коринакі, тож тепер ми можемо подати Джеймсові вісточку про себе й попросити, щоб він прислав грошей.
— А як ми пошлемо вістку? — поцікавився я. — Адже ми в безлюдній місцині, звідки до того ж не сміємо й носа вистромити; і коли ви не збираєтесь послати гінцями пташок небесних, я не уявляю, як ми зможемо це зробити.
— Невже? — кинув Алан. — А ви не дуже винахідливі, Девіде.
Після нашої розмови він поринув у глибокі роздуми, дивлячись на жаринки, що жевріли в багатті. Потім, узявши уламок дерева, Алан зробив з нього хрестик, усі чотири кінці якого обвуглив на вогні, і, несміливо зиркнувши на мене, спитав:
— Ви можете віддати мій ґудзик? Звичайно, — додав він, —якось дивно просити дарунок назад, але, признаюсь, мені жаль відрізати другий.
Я віддав йому ґудзика, і Алан прив'язав його до хреста смужкою, відірваною від плаща. Прив'язавши туди ж дві гілочки з берези й сосни, він задоволено глянув на свою роботу.
— Недалеко від Коринакі є невеличка осада. її називають Ковліснековн. Там живе багато моїх друзів, яким я міг би довірити своє життя, але є й такі, що в них я не так певен. Розумієте, Девіде, за наші голови буде оголошена винагорода, сам Джеймс пообіцяв її; що ж до Кемблів, то вони ніколи не пошкодують грошей, коли йдеться про те, щоб нашкодити Стюартові. За інших обставин я, незважаючи ні на що, спустився б у Ковліснековн і, не вагаючись, довірив би своє життя цим людям, як іншому довірив би рукавичку.
— А зараз?
— А зараз я волів би, щоб вони не бачили мене. Скрізь бувають погані люди або слабкодухі, а це ще гірше. Коли стемніє, я прокрадусь до сільця і поставлю цей хрест на вікно мого доброго друга Джона Брека Маккойла, орендаря-половинщика в Аппіні.
— Чудово. А коли ваш друг помітить хрест, що він подумає?
— Я можу тільки побажати, щоб він виявився трохи кмітливішим. Бо інакше, боюсь, він нічого не зрозуміє! Та ось як я уявляю собі це. Мій хрест схожий на смоляний або вогняний хрест, який служить сигналом для збору наших кланів. Але Маккойл зрозуміє, що клан не повинен повставати, бо хрест стоїть тільки в нього на вікні і при ньому [284] немає жодного слова. Отже, він подумає: "Клан не повинен повставати, але, певно, щось сталося". Тоді він помітить мій ґудзик, тобто ґудзик Дункана Стюарта, і вирішить: "Син Дункана переховується в заростях, і йому потрібна допомога".
— Гаразд, — сказав я. — Припустімо, що він зрозуміє вас. Але ж між нами й Фортом добрячий шмат вересовища.
— Слушно кажете, — погодився Алан. — Джон Брек побачить гілочки берези й сосни і подумає (коли він хоч трохи кмітливий, у чому я не сумніваюсь): "Алан ховається в лісі, де ростуть берези й сосни". А потім: "Поблизу такого лісу немає". І він буде шукати нас у Коринакі. Якщо ж Джон цього не зробить, то він мідяка щербатого не варт.
— Тепер я бачу, що ви дуже винахідливі, — зауважив я, трохи жартуючи з нього. — А чи не простіше було б написати йому кілька слів чорним по білому?
— Чудова заувага, містере Балфор з Шооза, — відповів Алан глузливо.