Мені Вімме Вівальді ніколи авалю на векселі не дає, а тобі? Не відходячи від каси. Бо ви одна банда, ви нелюдські заразні половинчики та краснолюди. Холера на вас!
Ондатра плюнув, обернувся на п'яті та пішов. Деїнті, замислений, чухрав голову, аж чуб тріщав.
— Хлопці, я наче щось докумекав, — сказав він урешті. — Вже знаю, що нам робити. Ходімо до банку. Якщо хтось може щось у цьому втямити, то цим хтосем є саме мій знайомий банкір, Вімме Вівальді.
III
— Я не так уявляв собі банк, — шепнув Горицвіт, роздивляючись приміщення. — Геральте, а де ж вони тут тримають гроші?
— А дідько його знає, — тихо відповів відьми́н, затуляючи розірваний рукав куртки. — Може, у підвалі?
— Дуля з маком. Я роздивився. Тут підвалу нема.
— То, напевне, на горищі.
— Звольте до конторки, панове, — сказав Вімме Вівальді.
Молоді люди та краснолюди незрозумілого віку, що сиділи за довгими столами, були зайняті покриванням аркушів пергаменту рядами цифр та літер. Усі без винятку сутулилися та ледь висували язики. Як оцінив відьми́н, праця була пекельно монотонною, але видавалося, що вона повністю поглинає робітників. У кутку, на низенькому дзиґлику, сидів дідусь, на вигляд жебрак, що гострив пера. Це йшло йому не вельми швидко.
Банкір старанно зачинив двері конторки, пригладив довгу білу плекану бороду, де-не-де поплямлену чорнилом, поправив бордовий оксамитовий кубрак, що ледве застібався на показному череві.
— Чи знаєте пане Горицвіте, — промовив, сідаючи за величезний магонієвий стіл, завалений пергаментами. — Я зовсім не так уявляв собі вас. А ваші пісеньки мені відомі, чував. Про королівну Ванду, яка втопилася в ріці Дуппі, бо ніхто її не хотів . І про голуба миру, що впав до сортиру…
— Це не моє, — Горицвіт почервонів зі злості. — Я ніколи нічого схожого не писав!
— А. То вибачайте.
— Може ми перейшли б до справи? — втрутився Деїнті. — Час підганяє, а ми про дурниці. Вімме, в мене великі клопоти.
— Цього я й боявся, — покивав головою краснолюд. — Ти ж пам'ятаєш, що я тебе перестерігав, Бібервельте. Казав тобі три дні тому — не вкладай гроші у згірклий жир. Що з того, що він дешевий, номінальна ціна несуттєва, суттєва прибуткова норма при перепродажі. Так само трояндова олія і той віск, і ті глиняні миски. Що тебе опосіло, Деїнті, щоб купувати те дрантя, і то ще й за живі гроші, замість з розумом заплатити акредитивом чи векселем? Я ж тобі казав, що кошти складування у Новіграді дідьчо високі, вже через два тижні утричі перевершать вартість того товару. А ти…
— Ну, — тихо застогнав половинчик. — Кажи, Вівальді. Що я?
— А ти на те, що без паніки, що ти геть-усе продаси за двадцять чотири години. А тепер приходиш і заявляєш, що в тебе клопоти, а при цьому дурнувато посміхаєшся, либонь, щоб мене розжалобити. Що, не йде, правда? А кошти зростають, ні? Ге, негаразд, негаразд. Як тебе з цього витягнути, Деїнті? Коли б ти хоч застрахував той мотлох, то я б зараз послав котрогось канцеляриста, щоб потайки підпалив склад. Ні, мій любий, єдине, що можеш зробити, — це підійти до справи по-філософськи, сказати собі "срав пес на той овес". Це торгівля, раз заробиш, раз утратиш. Та й, зрештою, що то за гроші, той жир, віск та олія. Плюнути ні на що. Порозмовляймо про серйозніші справи. Скажи, чи я вже маю продавати мімозову кору, бо пропозиції почали стабілізуватися на п'яти і п'яти шостих.
— Га?
— Ти що, оглух? — зморщився банкір. — Остання пропозиція — рівно п'ять і п'ять шостих. Сподіваюся, ти повернувся, щоб ударити по руках? Деїнті, сім ти й так не дістанеш.
— Я повернувся?
Вівальді погладив бороду і вискубав з неї крихти струцля.
— Ти був тут годину тому, — спокійно сказав він, — і дав доручення тримати до семи. Семикратне перевищення при ціні, яку заплатив, — це дві коруни сорок п'ять копперів за фунт. Це надто високо, Деїнті, навіть при такому винятково вдалому ринку. Гарбарні вже, напевно, умовилися і солідарно триматимуть ціну. Головою ручаюсь…
Двері розчинилися і до конторки вбігло щось у зеленій повстяній шапці та кожушку з лататих кроликів, перепоясаному конопляним поворозом.
— Купець Сулімир дає дві коруни п'ятнадцять, — кувікнуло воно.
— Шість і одна шоста, — швидко полічив Вівальді. — Що робити, Деїнті?
— Продавати! — гукнув половинчик. — Шестикратне перевищення, а ти ще вагаєшся, холера?
До конторки вбігло друге щось, у жовтій шапці та опанчі, схожій на старий лантух. Як і перше щось, мало близько двох ліктів зросту.
— Купець Бібервельт наказав не продавати нижче семи! — вереснуло, втерло носа рукавом і вибігло.
— Ага, — промовив краснолюд після довгої мовчанки. — Один Бібервельт каже продавати, інший Бібервельт каже чекати. Цікава ситуація. Що діємо, Деїнті? Відразу перейдеш до пояснень чи почекаємо, доки якийсь третій Бібервельт накаже вантажити кору на галери і вивезти до Країни Песиголовців? Ге?
— Що це таке? — ледь вимовив Горицвіт, вказуючи на щось у зеленій шапці, яке досі стояло біля дверей. — Що це таке, холера?
— Молодий гном, — сказав Геральт.
— Безсумнівно, — сухо підтвердив Вівальді. — Це не старий троль. Зрештою, несуттєво, що це. Давай, Деїнті, я слухаю.
— Вімме, — промовив половинчик. — Дуже тебе прошу. Не задавай питань. Трапилося щось жахливе. Вважай і прийми, що я, Деїнті Бібервельт зі Споришевої Луки, чесний купець, навіть не здогадуюся, що тут відбувається. Розкажи мені все, детально. Події останніх трьох днів. Прошу, Вімме.
— Цікаво, — промовив краснолюд. — Ну, але за комісійні, що я їх беру, мушу виконувати бажання клієнта, хоч би якими вони були. Отож слухай. Ти прибіг сюди три дні тому, задиханий, дав мені в депозит тисячу корун і зажадав авалю на вексель, виписаний на суму в дві тисячі п'ятсот двадцять, на пред'явника. Я дав тобі аваль.
— Без гарантії?
— Без. Я тебе люблю, Деїнті.
— Кажи далі, Вімме.
— Другого дня зранку ти вбіг із грюканням і тупанням, вимагаючи, щоб я відкрив акредитив на банк у Визимі. На чималу суму трьох тисяч п'ятисот корун. Наскільки я пам'ятаю, бенефіціантом мав бути якийсь Тер Лукокян, він же Трюфель. Ну що ж, я відкрив такий акредитив.
— Без гарантії, — промовив половинчик із надією в голосі.
— Моя симпатія до тебе, Бібервельте, — зітхнув банкір, — закінчується на сумі три тисячі корун. Цього разу я взяв у тебе розписку, що у випадку несплати млин мій.
— Який млин?
— Млин твого тестя, Арно Хардботтома, у Споришевій Луці.
— Я додому не вернуся, — заявив Деїнті понуро, але рішуче. — Завербуюся на якийсь корабель і стану піратом.
Вімме Вівальді почухрав вухо і підозріло глипнув на нього.
— Еее, — сказав. — Ти ж уже давно відібрав і подер ту розписку. Ти платоспроможний. Нічого дивного, при таких зисках…
— Зисках?
— А, я й забув, — буркнув краснолюд. — Я ж мав ні з чого не дивуватися. Ти добре заробив на червеці, Бібервельте. Бо знаєш, у Повісі трапився переворот…
— Я вже знаю, — перебив його половинчик. — Індиго подешевшало, червець подорожчав. А я заробив. Це правда, Вімме?
— Правда. Ти маєш у мене в депозиті шість тисяч триста сорок шість корун і вісімдесят копперів. Нетто, віднявши мої комісійні та податок.
— Ти заплатив за мене податок?
— А як же інакше? — здивувався Вівальді. — Ти ж був тут годину тому і наказав заплатити. Канцелярист уже заніс усю суму до ратуша. Щось близько півтори тисячі, бо продаж коней був туди, ясна річ, включений.
Двері з гуркотом відчинилися і до конторки вбігло щось у дуже брудній шапці.
— Дві коруни тридцять! — вереснуло воно. — Купець Азельквіст!
— Не продавати! — гукнув Деїнті. — Чекаймо кращої ціни! Геть, обидва назад на біржу!
Обидва гноми вхопили мідяки, які кинув їм краснолюд, і зникли.
— Таак… На чому ж я зупинився? — задумався Вівальді, граючись великим, чудернацько сформованим кристалом аметисту, використовуваним як прес до паперів. — Ага, на червеці, купленому за вексель. А кредитний лист, про який я згадував, був тобі потрібен для купівлі великої партії мімозової кори. Купив ти того чимало, але досить дешево, по тридцять п'ять копперів за фунт, від зангвебарського фактора, згадуваного Трюфля чи Зморшка. Вчора галера увійшла в порт. І тоді почалося.
— Я собі уявляю, — зойкнув Деїнті.
— Нащо комусь потрібна мімозова кора?
— Ні на що, — понуро буркнув половинчик. — На жаль.
— Кора з мімози, пане піїте, — пояснив краснолюд, — вживається для того, щоб вичиняти шкури
— Якщо хтось настільки дурний, — втрутився Деїнті, — щоб купувати мімозову кору за морями, коли в Темерії можна купити дубову за безцінь.
— І саме тут закопаний вампір, — сказав Вівальді. — Бо у Темерії друїди саме оголосили, — якщо негайно ж не припиниться знищення дубів, то вони нашлють на країну сарану та пацюків. Друїдів підтримали дріади, а тамтешній король має слабкість до дріад. Коротше: з учорашнього дня діє повне ембарго на темерійські дуби, отож мімоза подорожчала. Ти, Деїнті, мав добру інформацію.
З канцелярії долинув тупіт, після чого до конторки вбігло щось захекане у зеленій шапці.
— Вельможний купець Сулімир, — хекнув гном, — наказав передати, що купець Бібервельт, половинчик, суть вепром диким і щетинистим, спекулянтом і жмикрутом, і що він, Сулімир, бажає Бібервельтові зашолудивіти. Дає дві коруни сорок п'ять і це останнє слово.
— Продавати, — випалив половинчик. — Давай, малий, жени і підтверджуй. Вімме, лічи.
Вівальді сягнув під сувої пергаменту і видобув краснолюдську рахівничку, справжню цяцьку. На відміну від людських, краснолюдські рахівнички мали форму ажурної пірамідки. Однак рахівничка Вівальді було зроблена із золотих дротів, по яких пересувалися гранчасті, шліфовані, припасовані одні до одних рубіни, смарагди, онікси та чорні агати. Краснолюд якийсь час швидкими вправними рухами великого пальчиська пересував коштовності, вгору, вниз, убік.
— Це буде… гмм… гмм… Мінус витрати і мої комісійні… Мінус податок… Таак. П'ятнадцять тисяч шістсот двадцять дві коруни і двадцять п'ять копперів. Непогано.
— Якщо я правильно полічив, — повільно сказав Деїнті Бібервельт, — то сумарно, нетто, я повинен мати в тебе…
— Точно двадцять одну тисячу дев'ятсот шістдесят дев'ять корун і п'ять копперів. Непогано.
— Непогано? — гукнув Горицвіт. — Непогано? За цю суму можна купити велике село або малий замок.