Що за хвилину єпископ накаже запалити хмиз у них під ногами. На зло папському інквізиторові.
Скільки з-поміж решти приречених повинні були сьогодні вмерти виключно заради демонстрації, Гейнче не знав. Він не пам'ятав нікого. Жодного обличчя. Ні жінки з обстриженою на лисо головою і потрісканими губами, ні здоровила, ноги якого були замотані в закривавлене ганчір'я. Ні біловолосого старця, схожого на біблійного пророка, який виривався з рук пахолків і верещав...
— Ваша велебносте.
Він обернувся. Відсунув з обличчя краєчок каптура.
— Його достойність єпископ Конрад, — нахилився молоденький клірик, — просить до себе. Нехай ваша велебність іде за мною. Я поведу.
Що було робити.
Єпископ, побачивши його, зробив короткий і радше зневажливий жест долонею, показав на місце коло себе. Його погляд швидко оцінив обличчя інквізитора, шукаючи на ньому ознак чогось радісного для себе. Не знайшов. Гжегож Гейнче бував у Римі і вже навчився робити найкращі міни при найгірших іграх.
— Зараз, — буркнув єпископ, — ми тут возрадуємо Ісуса і Матір Божу. А ти, отче інквізиторе? Тішишся?
— Незмірно.
Єпископ знову буркнув, втягнув повітря, вилаявся під носом. Видно було, що він злий, і було зрозуміло, чому він злий. Будучи перед очима публіки, він не міг напитися, а полудень уже минув з біса давно.
— То дивися, інквізиторе. То дивися. І вчися.
— Браття! — репетував на своєму багатті біловолосий старець, смикаючись біля палі. — Опам'ятайтеся! Чому вбиваєте пророків ваших? Чому плямите руки кров'ю мучеників ваших? Бра-а-а-аття-а-а-а!
Один із пахолків, ніби знехотя, стусонув його ліктем у шлунок. Пророк зігнувся, захрипів, якийсь час було тихо. Не дуже довго.
— Загинете! — завив він, на галасливу втіху юрмі. — Заги-и-ине-е-те-е-е-е! І прийде люд поганський, одних заб'є, інших пійме в неволю, розмножаться проти вас хижі вовки і темряви, які вас занурять у безоднях моря. Рече Господь: "Тому скину тебе з гори Божої... Посеред каменя вогнистого вигублю тебе, тому-бо вдарю тебе об землю, а перед ликом царів покладу тебе як чобіт скриплячий..."
Чернь ревла і аж заходилася від радості.
— Господь виллє як дощ на непобожних сильця! Прихисток брехні змете град, а криївку заллють води!
— Не можна було йому рота заткнути? — не витримав інквізитор. — Або в який-небудь інший спосіб утихомирити?
— А нащо? — широко усміхнувся Конрад Олесницький. — Нехай собі люди послухають цю маячню. Нехай посміються. Народ працює в поті чола. Завзято молиться. Недоїдає, особливо під час постів. Йому належиться трохи розваги. Сміх розслабляє.
Натовп явно був тієї ж думки, кожен черговий викрик пророка супроводжувався вибухами реготу. Перші ряди роззяв аж присідали від втіхи.
— Заги-и-ине-е-ете-е-е-е-е-е!
— Нікому, — вдруге не витримав Гжегож Гейнче, бачачи, до чого йде. — Нікому не буде виявлено милосердя? Кати не отримали розпоряджень?
— Власне що отримали, — єпископ нарешті удостоїв його погляду, в якому був тріумф. — І чітко дотримуються їх літери. Бо тут, Гжесю, не попускають.
Пахолки зняли драбини, відійшли. Кат наблизився із запаленим від мазниці смолоскипом. Він по черзі підпалював багаття, між хмизом з тріском оживав вогник, здіймалися смужки диму. Приречені реагували по-різному. Деякі почали молитися. Інші — вити як шакали. Вівтарист з костелу Ельжбети смикався, шарпався, ревів, бився потилицею об палю. Очі маляра поліптихів ожили, посвітлішали, вигляд полум'я і запах диму вирвали його з отупіння. Поголена жінка почала заводити, з її носа витекла довга шмаркля, а з рота — слина. Пророк далі викрикував нісенітниці, але його голос мінявся. Ставав дедалі пискливішим, вищим — тим вищим, чим вище піднімався вогонь.
— Браття! Церква — це блудниця! Папа — це антихрист!
Юрба ревла, вила, кричала "віват!". Дим густішав, закривав огляд. Полум'я повзло по деревині, посувалося вгору. Але багаття були високі. Їх спеціально так поскладали. Щоби продовжити видовище.
— Погляньте! Ось антихрист надходить! Дивіться! Не бачите? Чи ж очі ваші сліпі? Він з покоління Дань! Три і пів року царюватиме! У Єрусалимі церква його буде! Ім'я його шість, шість і шість, Евантас, Латейнос, Тейтан! Лик його як у дикого звіра! Праве його око як зоря, що сходить на світанні, уста його на лікоть, а зуби на п'ядь! Браття! Хіба ви не бачите? Бра-а-а-а...
Вогонь нарешті подолав і поборов пасивний опір сирої деревини, пробився з розгону, бухнув, загудів. Над багаттями розлігся страшний, нелюдський вереск. Хвиля жару прогнала дим, якийсь момент, дуже коротку мить можна було побачити, як у червоному пеклі звиваються біля паль людські фігури. Вогонь, здавалося, виривається просто з їхніх розкритих у крику ротів.
Вітер, милосердний до Гжегожа Гейнче, гнав сморід у протилежний бік.
* * *
Чотири затінені аркадами сторони віридарію монастиря премонстрантів на Олдині мали допомагати в медитації, нагадуючи про чотири ріки в раю, про чотирьох євангелістів та про чотири найголовніші чесноти. Цей, як називав його святий Бернард, шанець дисципліни імпонував порядком та естетикою. Дихав спокоєм.
— Щось ти мовчазний, Гжесю, — зауважив Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, уважно придивляючись до інквізитора. — Ніби нездоровий. Сумління? Чи шлунок?
Монастир. Віридарій. Сад. Покірність. Спокій. Зберегти спокій.
— З гідною подиву послідовністю ваша єпископська достойність дозволяє собі звертатися до мене в особливо фамільярний спосіб. Дозволю і я собі виявити послідовність: черговий раз нагадаю, що я — папський інквізитор, делегат апостольської столиці на вроцлавську дієцезію. З огляду на мій пост мені належиться повага і відповідний титул. "Гжесем", "Ясем", "Пасем" чи "Песем" ваша достойність може називати своїх послугачів, каноніків, сповідників і придупників.
— Ваша інквізиторська велебність, — єпископ вклав у титул стільки презирливого перебільшення, скільки зміг, — не мусить мені нагадувати, що я можу. Я сам це знаю найкраще. Це легко: просто-напросто я можу все. А щоб усе-таки не виникало недомовок, скажу вашій велебності, що я в процесі обміну листами з Римом. Саме з апостольською столицею. А наслідок може бути такий, що багатообіцяюча кар'єра вашої велебності може виявитися нетривкою, як риб'ячий пузир. Пук! — і нема. А тоді найвищий пост, на який ваша велебність зможе розраховувати в цій дієцезії, це малесенька посада у мене в якості слуги, каноніка або придупника, з усім належним до неї опорядженням, у тому числі фамільярним іменем Гжеся. Або Песя, якщо я забажаю. Бо альтернативою буде ім'я "брата Грегоріуса" в якомусь затишному монастирі, серед мальовничих і густих лісів, у місці, на практиці настільки ж віддаленому від Вроцлава, як Вірменія.
— Дійсно, — Гжегож Гейнче переплів пальці, також сперся на аркаду, погляду не опустив. — Справді, ваша єпископська достойність не залишила багатьох недомовок. Однак захід це був надаремний, позаяк факт обміну листами між вашою достойністю і Римом мені прекрасно відомий. Знаю я, звісно ж, і результати цього листування, результати менш ніж скромні, а властиво, ніякі. Ніхто, ясна річ, не заборонить вашій достойності слати подальші епістоли, адже крапля камінь точить, хтозна, може, хтось із кардиналів нарешті здасться, може, мене відкличуть? Особисто я в цьому сумніваюся, але ж усе в руках Божих.
— Амінь, — єпископ Конрад усміхнувся і зітхнув, радий, що рівень розмови стабілізувався. — Амінь, Гжесю. Ти недурний хлопець, знаєш? Це мені в тобі подобається. Шкода, що тільки це.
— Воістину шкода.
— Не корч гримас. Ти прекрасно знаєш, через що у мене до тебе претензії, чому я клопочуся, щоб тебе відкликали. Ти надто м'який, Гжесю, надто милосердний. Дієш не досить рішуче, повільно і без плану. А час цьому не сприяє. Haereses ac multa mala hic in nostra dioecesi surrexerunt. Шириться єретицтво і язичництво. Навколо кишить гуситськими шпигунами. Чарівниці, кобольди, упирі та інші пекельні монстри насміхаються з нас, справляючи свої шабаші на Шленжі, за п'ять миль від Вроцлава. Гидкі практики і поклоніння сатані відбуваються ночами на Гороховій, на Клодзькій горі, на Железняку, під вершиною Прадіда, в сотнях інших місць. Піднімають голови бегінки. Насміхається над законом безбожна секта Сестер Вільного Духу, безкарна, бо в ній діють і верховодять шляхтянки, патриціанки й абатиси найбагатших монастирів. А ти, інквізиторе, чим можеш похвалитися? Від тебе втікає, хоча ти мав його в руках, Урбан Горн, апостат, зрадник і гуситський шпигун. Тікає від тебе, хоч ти і мав його в руках, Рейнмар фон Беляу, чарівник і злочинець. Від тебе один за одним утікають купчики, які торгують з гуситами: Барт, Трост, Ноймаркт, Пфефферкорн та інші. Кара, щоправда, досягає їх, але ж не тобою призначена і завдана. Хтось тебе виручив. Хтось весь час мусить тебе виручати. Чи має бути так, щоб інквізитора хтось виручав? Га? Гжесю?
— Невдовзі, запевняю вашу достойність, я покладу край цьому виручанню.
— Весь час ти тільки запевняєш. Уже два роки тому, в грудні, ти начебто знайшов свідка, зізнання якого мали були викрити якусь грізну, просто-таки демонічну організацію чи секту, винну в численних убивствах. Цього свідка, буцімто диякона намисловської колегіати, ти розкопав, ха-ха, у божевільні. Я напружено чекав, щоб послухати зізнання цього безумця. І що? Ти не зумів довезти його до Вроцлава.
— Не зумів, — визнав Гейнче. — По дорозі він був підступно вбитий. Кимсь, хто займається чорною магією.
— Ах-ах! Чорною магією.
— І це доводить, — спокійно тягнув далі інквізитор, — що комусь залежало на тому, щоб він мовчав. Бо якби він заговорив, його зізнання комусь би дуже пошкодили. Він був наочним свідком убивства Пфефферкорна. Може, він упізнав би вбивцю, якби йому його показали?
— Може. А може, ні? Ми цього не знаємо. А чому не знаємо? Бо папський інквізитор не здатний запевнити безпеку свідкові, навіть якщо свідком є придурок з Вежі блазнів. Конфуз, Гжесю. Компрометація.
— У тебе під самим боком, — вів далі єпископ, не дочекавшись реакції, — процвітає злочинність, ніхто не почуває себе в безпеці. Лицарі-розбійники спільно з гуситами грабують монастирі. Жиди оскверняють облатки і могили. Єретики грабіжницьки заволоділи податком, кривавицею бідного люду.