— Сильверс знову гортанно засміявся. — Але ж це і справді дотепно!
Я дивився на нього і згорав від заздрощів. Яке ж у цього жевжика налагоджене життя! Щоправда, він був трохи цинічний, ставився до всього з іронією прагматичного бізнесмена, і відблиски полум'я, що в ньому в агонії конало мистецтво, було для Сильверса лише затишним палахкотінням вогню в каміні. Такі люди готували їжу та смажили на філе-міньйон на розпеченій магмі чужих пристрастей. Якби ж такого можна було навчитися! Але чи справді я цього хотів? Я не мав однозначної відповіді, та сьогодні — точно хотів. Я боявся повертатися до свого сірого готельного номера.
Ще з-за рогу побачив перед входом до готелю розкішний "ролс-ройс". Я пішов швидше, щоб застати Наташу Петровну. Коли чогось дуже прагнеш, воно — я це часто відчував на власній шкурі — вислизає від тебе в останній момент.
— Ось і він! — вигукнула Наташа, коли я зайшов у плюшевий вестибюль. — Відразу наллємо йому горілки. Чи зараз занадто спекотно?
— Треба навчитися робити "московський мул", — відповів я. — Літо у Нью-Йорку — це літо у велетенському казані. У Парижі все інакше.
— Сьогодні я знову в ролі авантюристки, — пояснила Наташа Петровна. — "Ролс-ройс" із водієм у моєму розпорядженні до одинадцятої вечора. Ризикнете ще раз виїхати зі мною в люди? — Вона задерикувато глянула на мене. А я подумав, що вже і так перевищив суму своїх витрат.
— Куди? — запитав я.
Наташа розсміялася.
— Не в "Лонґчемпс". Поїдьмо в Центральний парк та з'їжмо там гамбургер.
— З кока-колою?
— Із пивом, щоб не травмувати ваших європейських почуттів.
— Добре.
— Вона хотіла ще й мене взяти, — сказав Меліков. — Але мене вже запросив Рауль.
— На поминки чи на дружню вечірку? — запитала Наташа.
— На ділову зустріч. Рауль виселяється і хоче винайняти квартиру. І взяти з Джоному громадянський шлюб. Я маю відрадити його. Наказ шефа.
— Якого шефа? — спитав я.
— Власника готелю.
— Звучить так, ніби ми живемо в "Ритці". Хто цей таємничий шеф? Я його вже колись бачив?
— Ні, — коротко відповів Меліков.
— Сімейний гангстер, — кинула Наташа.
Меліков озирнувся.
— Не можна так говорити, Наташо. Так негарно.
— Я знаю його. Я ж тут жила. Він грубий, брезклий, носить завузькі костюми і хотів зі мною переспати.
— Наташо Петровно! — вигукнув Меліков.
— Добре, Владіміре, нехай буле по-вашому. Поговоримо про щось інше. Хоча він справді хотів зі мною переспати.
— А хто цього не хоче? — всміхнувся Меліков.
— Завжди не ті, хто треба. Така моя проклята доля. Налийте мені ще чарку горілки. — Вона обернулася до мене. — Горілка тут така смачна, бо шеф — іще й власник горілчаного заводу. Тому нам її продають зі знижкою. Крім того, він і досі не відмовився від наміру колись зі мною все-таки переспати. Він напрочуд терплячий. Це його сильна риса характеру.
— Наташа! — застеріг Меліков.
— Добре, ми вже йдемо. Чи ви хочете ще чарку гангстерської горілки? — запитала вона мене.
Я заперечно хитнув головою.
— Він надає перевагу горілці з "ролс-ройса", — зіронізував Меліков.
— Ліпше випийте ще тут чарку, — порадила мені Наташа. — Через якийсь трагічний збіг обставин у "ролс-ройсі" стоїть лише пляшка копенгагенського черрі-бренді. Мабуть, власник автомобіля прогулювався на ньому вчора з дамою.
Ми вийшли надвір. Біля машини стояв водій і курив.
— Може, хочете сісти за кермо, сер? — спитав він у мене.
— За "ролс-ройс"? Я б не наважився. Крім того, у мене немає водійських прав. А ще — я не вмію їздити.
— Просто чарівно! Нема нічого нуднішого за водія-аматора! — докинула Наташа.
Я глянув на неї. Здавалося, найбільше в житті вона боялася нудьги. Я любив Наташу. Вона випромінювала впевненість. Мабуть, саме тому їй подобалися пригоди, які я ненавидів, — вони задовго були моїм хлібом насущним. Черствим хлібом. Черствим і безжальним, немов кайдани.
— Ви справді хочете поїхати аж у Центральний парк?
— Чом би й ні? Ресторан іще працює. Можна посидіти на свіжому повітрі і подивитись, як бавляться морські леви, як лягають спати тигри, а голуби залітають аж на столи. На терасу приходять навіть білочки. Де ще так близько підходиш до раю?
— Думаєте, що елегантний водій "ролс-ройса" втішиться, якщо ми запропонуємо йому на вечерю гамбургер із мінералкою? Алкоголю ж йому, мабуть, не можна.
— Нічого ви не знаєте! Він п'є, як кінь. Щоправда, не сьогодні. Він іще має забрати з театру свого повелителя. А гамбургери — це його пристрасть. Моя теж.
Там панувала тиша. На терасі було кілька людей. Із дерев звисали сутінки. Бурі ведмеді готувалися спати. Тільки білі невтомно плавали у маленьких басейнах. Водій Джон сів окремо і з апетитом поглинув три великі гамбургери з томатним соусом і квашеними огірками. Усе запив кавою.
— Шкода, що вночі не можна прогулюватися Центральним парком, — сказала Наташа. — Через годину вже буде занадто небезпечно. Чотириногі хижаки тоді засинають, а двоногі прокидаються. Де ви сьогодні були? У вашого хижака-антиквара?
— Так. На прикладі одного Деґа він пояснював мені сенс життя. Свого життя. Не Деґа.
— Аж дивно, скільки порад ми отримуємо на кожному кроці, правда?
— Ви теж?
— Завжди. Всі весь час пнуться мене виховувати. І кожен усе знає краще за мене. І згідно з тими готовими премудростями, щастя сидить у кожній хаті. Але це не так. Люди все знають про чуже життя, але не про власне.
Я глянув на неї.
— Думаю, вам не потрібні поради.
— Мені їх потрібно безмежно багато. Але вони не дають мені жодної користі. Я все роблю навпаки. Я не хочу бути нещасною, але я нещасна. Я не хочу бути самотньою, але я самотня. Тепер ви смієтеся. Думаєте, що у мене багато знайомих. Це правда. Але все, що я сказала, теж правда.
Вона була дуже приваблива, лепечучи у сутінках, під останні крики хижаків ці дитячі дурнички. Я слухав її, і в мене виникло таке ж відчуття, як сьогодні в Сильверса: яке незрозуміле і далеке від мого власного здавалося мені їхнє життя. Ними керували прості емоції і звичайні негаразди, вони ніяк не могли зрозуміти, що щастя — це не стабільний стан, а брижі на воді; на них не чигала у сутінках, як Ореста, жадоба помсти, сумніви у власній невинності, занурення у провину і зграя жахливих ериній, які не дозволяли нічого забути. Можна позаздрити їхньому щастю, успіхам, їхньому втомленому цинізму, красномовству і невинним нещастям, найбільшими з яких було втратити гроші чи кохання. Вони всі нагадували мені прекрасних співочих пташок з іншого епохи. Як би я хотів бути однією з таких райських пташок, усе забути і щебетати разом із ними!
— Часом втрачаєш мужність, — мовила Наташа. — Думаєш, що до розчарувань можна звикнути. Але це брехня. Кожного разу вони дошкуляють дедалі дужче. Завдають моторошного болю. Кожен новий опік здається сильнішим. І щоразу ці рани гояться довше, ніж попередні. — Вона схилила голову на руки. — Я не хочу більше обпікатися.
— І як ви збираєтеся цього уникнути? — запитав я. — Підете в монастир?
Вона нетерпляче махнула рукою:
— Від себе не втечеш.
— Утечеш. Тільки раз у житті. Але назад не повернешся, — сказав я і подумав про Моллера, як він задушливої нью-йоркської ночі самотньо висів на люстрі — у найкращому костюмі та в чистій сорочці без краватки (це розповів мені Ліпшютц). Він думав, що в краватці удушення було б болісніше. Я в це не повірив. Це те саме, коли б хтось їхав поїздом і думав, що приїде швидше, якщо ходитиме туди-сюди коридором. Рабиновича ця тема зацікавила і з холодною цікавістю вченого він вирішив поговорити про неї детальніше. Саме тоді я і пішов.
— Кілька днів тому ви вже казали, яка ви нещасна, — промовив я. — Потім це заперечили. У вас і справді все міняється так швидко? Тоді ви насправді щаслива людина!
— І те, й те — брехня. Ви справді такий наївний? Чи просто кепкуєте з мене?
— І те, й те — брехня? — перепитав я. — Я навчився ні з кого не сміятися. І спершу вірити всьому, що мені кажуть. Так усе набагато простіше.
Наташа з сумнівом глянула на мене.
— Ви — дивний, — мовила. — Говорите, як старець. Ніколи не хотіли стати священиком?
Я розсміявся:
— Ніколи.
— Деколи ви справляєте саме таке враження. Чому б і вам не посміятися над іншими? Ви занадто серйозний, трохи гумору вам би точно не зашкодило! Але ж ті німці….
Я махнув рукою.
— Знаю. У німців немає почуття гумору. Це правда.
— Що ж у них є натомість?
— Зловтіха. Слово, яке існує не в кожній мові. Майже те саме, що ви називаєте гумором: бажання посміятися з інших.
На мить вона аж знітилася:
— В яблучко, професоре! Який ви глибокодумний!
— Як справжній німець! — засміявся я.
— А я нещасна. З пусткою в душі. Чи сентиментальна. І весь час обпікаюся. Розумієте?
— Так.
— Таке буває і з німцями?
— Бувало. Раніше.
— І з вами?
До столу підійшов офіціант.
— Водій запитує, чи можна йому замовити порцію морозива. Ванільного і шоколадного.
— Дві порції, — сказав я.
— З вас усе кліщами треба витягати, — нетерпляче кинула Наташа Петровна. — Чи можемо нарешті поговорити розумно? Ви теж нещасний?
— Не знаю. Нещасний — це ще дуже непевне слово.
Вона вражено глянула на мене. Що більше темніло, то світліші ставали її очі.
— Тоді з нами вже нічого не може статися, — промовила зрештою майже боязко. — Ми обоє в глухому куті.
— З нами справді нічого не може статися, — підтвердив я. — Ми пройшли вже крізь сито й решето, а тому стали страшенно обережні.
Офіціант приніс рахунок.
— Думаю, вони вже зачиняються, — сказала Наташа.
Мене охопила паніка. Сьогодні я не хотів залишатися сам і злякався, що Наташа зараз піде.
— Але ж автомобіль у вашому розпорядженні аж до закінчення вистави?
— Так. Хочете покататися?
— Залюбки.
Ми підвелися. Тераса і звіринець спорожніли. Темрява чорним полотном огорнула дерева. Здавалося, стоїш на сільській площі: у фонтані, немов негренята, плюскаються морські леви, а трохи далі у стайнях сплять буйволи та зебри.
— Вже настала та година, коли Центральний парк стає небезпечним?
— Зараз пора патрулів та збоченців. Вони підкрадаються до лавочок, на яких цілуються закохані. Пора кишенькових злодіїв, ґвалтівників і вбивць настає пізніше, коли вже геть стемніє. А ще — справжніх бандитів.
— І поліція не може з ними нічого вдіяти?
— Вона об'їжджає всі алеї і розсилає патрулі, але парк — просто велетенський і сховатися можна всюди.