Я дивуюся дедалі більше. Він не тільки зовні змінився в цьому клятому штатському барахлі, а й справді став іншим. Досі йому наплювати було на такі нісенітниці, тепер же він знімає пальто и вішає його в наитемнішии куток залу.
– Тут занадто душно, – з досадою говорить він, упіймавши мій погляд. Я киваю. Помовчавши, він запитує похмуро:
– Ну, а твій батько хто?
– Палітурник, – кажу я.
– Справді? – Козоле пожвавлюється. – А батько Альберта?
– У нього батько помер. Слюсарем був.
– Слюсарем! – радісно повторює Козоле, ніби він був щонайменше папою римським. – Слюсарем – це чудово! А я – токар. Ми були б колегами.
– Так точно, – підтверджую я.
Я бачу, як кров Козоле-солдата починає повертатися до Козоле-цивільного. Він немов свіжішає і міцнішає.
– Так, шкода, що він помер. Бідний Альберт, – говорить Козоле, і коли Тьяден, проходячи повз нас, знову презирливо кривиться, він мовчки й не підводячись із місця, спритно дає йому стусана. Це знову колишній Козоле.
Двері у великий зал стукають чимраз частіше. Народ потроху збирається. Ми йдемо туди. Порожнє приміщення, прикрашене гірляндами паперових квітів, заставлене поки що не зайнятими столиками, здається ще холодним і незатишним. Наші однополчани збираються групками по кутах. Я бачу Юліуса Ведекампа у старій простреленій солдатській куртці. Відсуваючи стільці, які стоять на дорозі, швидко пробираюсь до нього.
– Як поживаєш, Юліусе? – питаю я. – Ти мені дещо обіцяв, не забув? Хрест із червоного дерева! Пам'ятаєш, ти збирався змайструвати для мене з кришки від рояля чудовий хрест? Поки що це можна відкласти!
– Він би мені самому згодився, Ернсте, – сумно каже Юліус. – У мене дружина померла.
– Чорт забирай, Юліусе, а що з нею було?
Він знизує плечима:
– Мабуть, не витримала постійного стояння у чергах узимку, а ще народилася дитина, тож у неї вже не вистачило сил на все.
– А дитина?
– І дитина померла. – Юліус посмикує своїми викривленими плечима, немов його лихоманить. – Так, Ернсте, і Шеффлер помер. Чув?
Я заперечно хитаю головою.
– Аз ним що сталося?
Ведекамп закурює люльку:
– Він у сімнадцятому був поранений у голову, пригадуєш? Тоді все загоїлось. А місяця півтора тому в нього раптом почалися такі страшні болі, що він бився головою об стіну. Ми вчотирьох ледве з ним упоралися, відвезли до лікарні. Запалення чи щось таке. Наступного дня помер.
Юліус підносить сірник до згаслої люльки:
– А дружині його навіть пенсію не хочуть платити.
– Ну, а як Герхард Поль? – продовжую я розпитувати.
– Йому не було за що приїхати. Фасбендерові та Фрічу – теж. Без роботи сидять. Навіть на їжу не вистачає. А їм дуже хотілося поїхати, бідолахам.
Зал помалу заповнюється. Прийшло багато наших товаришів по роті, але, як не дивно, настрій чомусь не покращав. А тим часом ми давно та з радісним нетерпінням чекали цієї зустрічі. Ми сподівалися, що вона звільнить нас від якогось почуття невпевненості та гнітючості, допоможе нам вирішити наші проблеми. Можливо, в усьому винні цивільні костюми, подекуди вкраплені в гущавину солдатських курток, можливо, що між нами уже вклинилися різні професії, сім'ї, соціальна нерівність, – так чи інакше, а відчуття справжньої дружньої єдності, яке було колись, більше немає.
Усе тепер не так. Ось сидить Боссе, ротний блазень. На фронті він був загальним посміховиськом, завжди удавав із себе дурника. Ходив вічно брудний та обірваний, і не раз ми обливали його водою зі шланга. А тепер на ньому бездоганний костюм, шпилька з перлиною в краватці й шикарні гетри. Він – заможна людина, до слова якої прислухаються. А поруч – Адольф Бет-ке, який на фронті був на дві голови вищий від Босеє, і той бував щасливий, якщо Бетке взагалі з ним розмовляв. Тепер же Бет-ке лише бідний маленький швець із крихітним селянським господарством. Людвіґ Бреєр вбраний замість лейтенантської форми в потертий гімназійний мундир, з якого він виріс, і зсунуту набік шкільну краватку. А колишній денщик Людвіґа тепер зверхньо поплескує його по плечу, – він знову власник великої майстерні, яка встановлює унітази, контора його – на жвавій торговій вулиці, в самому центрі міста. У Валентина під порваною і неза-стебнутою солдатською курткою – синій светр із білими смугами; виглядає він як справжнісінький волоцюга. А що це був за солдат! Леддергозе, мерзотна морда, – як самовдоволено він розвалився на стільці у своєму дорогому капелюсі та жовтому канарковому плащі, попихкуючи англійською сигаретою! Як усе перевернулося з ніг на голову!
Але це було б іще стерпно. Погано те, що й тон розмов став зовсім іншим. У всьому винне цивільне вбрання. Люди, які раніше не наважувались пискнути, розмовляють тепер начальницьким басом. Убрані в дорогі костюми звикли говорити зверхнім тоном, а бідніші відразу притихли. Викладач гімназії, який на фронті був поганеньким унтер-офіцером, зі зверхнім виглядом питає у Людвіґа й Карла, як у них справи з випускним іспитом. Людвіґу слід було б вилити йому за це його ж кухоль пива за комір. На щастя, Карл говорить щось доволі зневажливе щодо іспитів і освіти взагалі, звеличуючи зате комерцію й торгівлю.
Я відчуваю, що зараз захворію від усієї цієї балаканини. Краще б ми зовсім не зустрічалися: зберегли б принаймні добрі спогади. Даремно я намагаюся уявити собі, що ці люди знову вбрані в брудні, зашкарублі шинелі, а ресторан Конерсманна – це трактир у прифронтовій смузі. Мені це не вдається. Факти сильніші. Відчуженість перемагає. Усе, що пов'язувало нас, втратило силу, розпалося на дрібні індивідуальні інтереси. Часом наче промайне щось із минулого, коли всі ми були вбрані в однаковий одяг, але промайне вже нечітко, розмито. Ось пе-реді мною мої бойові товариші, але вони вже й не товариші мені насправді, і від цього так сумно. Війна зруйнувала все, але в солдатську дружбу ми вірили. А тепер бачимо: чого не зробила смерть, те довершує життя, – воно розлучає нас.
Але ми не хочемо вірити цьому. Сідаємо за один столик: Людвіґ, Альберт, Карл, Адольф, Валентин, Віллі. Настрій пригнічений.
– Давайте хоч ми будемо міцно триматися один одного, – каже Альберт, обводячи поглядом просторий зал.
Ми палко відгукуємося на слова Альберта й тиснемо одне одному руки, а в цей час в іншому кінці залу відбувається таке ж братання тих, хто вбраний у дорогі костюми. Ми не приймаємо цього нового порядку. Ми кладемо в основу те, що інші відкидають.
– Руку, Адольфе! Давай! – звертаюся я до Бетке.
Він посміхається, вперше за довгий час, і кладе свою лапу на наші руки.
Деякий час ми ще сидимо своєю компанією. Тільки Адольф Бетке пішов. Він погано виглядав. Я вирішую неодмінно відвідати його найближчими ж днями.
З'являється кельнер і про щось шепочеться з Тьяденом. Той відмахується:
– Дамам тут нема що робити.
Ми здивовано дивимося на нього. На обличчі в нього само-вдоволена посмішка. Кельнер повертається. За ним швидкою ходою заходить дівчина. Тьяден ніяковіє. Ми усміхаємося. Але Тьяден не розгубився. Він робить широкий жест і представляє:
– Моя наречена.
На цьому він ставить крапку. Решту представляє Віллі. Він починає з Людвіґа й закінчує собою. Потім запрошує гостю сісти. Вона сідає. Віллі сідає поруч і кладе руку на спинку її стільця.
– Ваш татусь є власником знаменитої кінської бійні на Нойє Грабен? – починає він розмову.
Дівчина мовчки киває. Віллі присувається ближче. Тьяден не звертає на це ніякої уваги. Він незворушно сьорбає своє пиво. Від дотепних і влучних зауваг Віллі дівчина незабаром пожвавлюється.
– Мені так хотілося познайомитися з вами усіма, – щебече вона. – Котик так багато розповідав мені про вас, але скільки я не просила привести вас, він завжди відмовлявся.
– Що? – Віллі намагається спопелити Тьядена поглядом. – Привести нас? Та ми із задоволенням прийдемо; справді, з величезним задоволенням. А він, негідник, і слова нам не сказав.
Тьяден уже трохи стурбований. Козоле у свою чергу нахиляється до дівчини:
– То він часто говорив вам про нас, ваш котик? А що конкретно він розповідав?
– Нам час іти, Маріхен, – перебиває його Тьяден і підводиться.
Козоле силою садовить його назад:
– Посидь, котику. Що ж він розповідав вам, фройляйн?
Маріхен виглядає як уособлення довіри. Вона кокетливо поглядає на Віллі.
– Ви і є пан Гомеєр? – Віллі розкланюється перед ковбасним магазином. – То це вас він рятував? – каже вона. Тьяден починає соватися на своєму стільці, ніби сидить на мурашиній купі. – Невже ви встигли забути?
Віллі торкає свою голову:
– У мене, знаєте, була після цього контузія, а це згубно діє на пам'ять. Я, на жаль, багато чого забув.
– Врятував? – затамувавши подих, перепитує Козоле.
– Маріхен, я пішов! Ти йдеш чи залишаєшся? – питає Тьяден.
Козоле міцно тримає його.
– Він такий скромний, – підсміюється Маріхен і при цьому аж світиться від задоволення, – але ж він один убив трьох негрів, коли вони сокирами збиралися зарубати пана Гомеєра. Одного з них – кулаком.
– Кулаком, – глухо повторює Козоле.
– Решту – їхніми ж сокирами. І після цього він на собі приніс вас назад. – Маріхен поглядом оцінює сто дев'яносто сантиметрів зросту Віллі й енергійно киває своєму нареченому: – Не соромся, котику, чому б і не згадати про твої подвиги.
– Справді, – підтакує Козоле, – чому б і не згадати.
Десь хвилину Віллі замислено дивиться Маріхен в очі:
– Так, він чудова людина. – І киває Тьядену: – Давай вийдемо на хвилинку.
Тьяден нерішуче встає. Але Віллі не збирається робити нічого поганого. Через деякий час вони попід руку повертаються назад. Віллі нахиляється до Маріхен:
– Отже, вирішено, завтра ввечері я у вас на гостині. Адже я повинен ще віддячити вашому нареченому за те, що він врятував мене від негрів. Але і я одного разу врятував його, був такий випадок.
– Справді? – дивується Маріхен.
– Колись він, можливо, вам про це розповість.
Віллі посміхається. Полегшено зітхнувши, Тьяден відчалює разом зі своєю Марїхен.
– Справа в тому, що в них завтра забій, – починає Віллі, але його ніхто не слухає. Ми занадто довго стримувалися і тепер регочемо, як ціла стайня голодних коней. Фердинанда ледь не розриває на шматки від реготу. Тільки через деякий час Віллі вдається нарешті розповісти нам, які вигідні умови виторгував він у Тьядена на отримання кінської ковбаси.
– Він тепер у моїх руках, – говорить Віллі зі самовдоволе-ною усмішкою.
V
Я цілий день сидів удома, намагаючись узятися до якоїсь роботи.