— Вище, ганчірко ти паскудна!
Чоловік підняв тіло вище. Кернові пощастило розсмикати зашморг
і стягти його через голову самогубця.
— Так, тепер опускаймо його!
Вони вдвох опустили безживне тіло й поклали на нари. Керн шарпонув жилетку на самогубцеві, розстебнув пояс штанів.
— Стукайте у двері, кличте варту! Я робитиму штучне дихання.
Ставши навколішки в узголів'ї, він узяв мертві, холодні руки старого в свої — теплі, живі — й почав ритмічно піднімати та опускати їх. За кожним рухом у грудях самогубця хрипко клекотіло. Керн кілька разів нахилявся, прислухаючись, над сивуватою чорноволосою головою, але віддиху почути не міг. Чоловік, що не хотів розмовляти французькою, гатив у двері й кричав:
— Варта! Варта!
Голос його глухо відлунював у високій камері.
Керн без упину мотав руками. Він знав, що штучне дихання часом доводиться робити не одну годину. Але скоро він облишив свою роботу.
— Дихає? — спитав чоловік біля дверей.
— Ні. — На Керна раптом налягла важенна втома. — Та й навіщо це?.. Він же сам хотів умерти. Так навіщо ж йому перешкоджати?
— Але ж на Бога!..
— Тихше, ви! — погрозливо просичав Керн. Почути зараз іще хоч слово — це було понад його силу. Він знав усе, що хоче сказати його напарник. Але він знав і те, що ця людина повіситься знову, хоча й пощастить її врятувати. — Спробуйте самі, як хочете… — вже спокійно сказав Керн за мить. — Але він, напевне, добре знав, чому так робить.
Надійшов наглядач.
— Що за ґвалт? Показилися, чи що?
— Та ось людина повісилась!
— Господи! Не було клопоту! Живий іще?
Наглядач відімкнув двері. Від нього тхнуло копченою ковбасою й вином. Спалахнув ліхтарик.
— Що, неживий?
— Здається…
— Ну, то полежить до ранку. Хай Стернікош із ним морочиться. Я нічого не чув і не знаю. — Наглядач повернувся, щоб вийти.
— Стривайте! — гукнув Керн. — Зараз же викличте санітарів. Із швидкої допомоги.
Наглядач вилупив на нього очі.
— Якщо за п'ять хвилин їх не буде тут, я таку бучу здійму, що вас із служби потурять! — додав Керн.
— Адже ж його ще, може, вдасться врятувати! Киснем! — озвався з глибини камери другий в'язень, що, схилившись темною тінню над самогубцем, усе піднімав та опускав йому руки.
— Нічого собі деньок починається! — буркнув наглядач і почвалав геть.
За кілька хвилин прийшли санітари й забрали самогубця. Незабаром наглядач повернувся ще раз.
— Здайте підтяжки, паски й ремінні шнурки.
— Я не збираюсь вішатись, — відказав Керн.
— Все одно здайте!
Вони повіддавали все, що вимагав наглядач, і мовчки посідали на нарах.
* * *
Увечері їх перевели до більшої камери, де вже було четверо в'язнів. Кернові здалося, що все це емігранти, але йому те було байдуже. Відчуваючи тяжку втому, він одразу ж заліз на нари. Однак заснути не зміг. Лежав і дивився на маленький світлий чотирикутник заґратованого вікна.
Зовсім пізно, десь опівночі, привели ще двох. Керн їх не бачив, тільки чув, як вони товчуться, влаштовуючись.
— Як ви гадаєте, чи скоро нас звідси випустять? — за кілька хвилин несміливо спитав із темряви голос одного з нових.
Відповіді не було довгенько. Нарешті озвався чийсь густий бас:
— Залежно від того, що ви вчинили. Коли вбивство з метою пограбування — сидітимете довічно, коли ж убивство з політичних мотивів — усього тиждень.
— Та я тільки вдруге попався без паспорта.
— Це гірше, — прогув бас. — Менш як на місяць не розраховуйте.
— Господи Боже! А в мене у валізі курка лежить! Смажена курка! Вона ж засмердиться, поки я вийду!
— Безперечно, — потвердив бас.
Керн насторожив вуха.
— А у вас іще коли-небудь лишалась курка у валізі? — спитав він.
— Правда! Лишалась! — здивовано відповів новенький за хвилинку. — А звідки ви це знаєте, добродію?
— Вас і тоді було заарештовано?
— Атож! А хто це питає? Хто ви такий? Звідки ви можете це знати, добродію? — збуджено питав голос із темряви.
Керн несподівано зареготав. Він аж задихався від мимовільного, судорожного, болісного реготу. У цьому реготі виливалося з нього все, що осіло в душі за два місяці: і безсила злість на поліцію, і самотність, і тривога за Рут, і прагнення витримати, і жах перед самогубцем; Керн сміявся й сміявся, вибухами, на все горло, й не міг зупинитись.
— Пулярка! — нарешті вигукнув він крізь сміх. — їй-богу! Пулярка! І знову курка у валізі! Оце так збіг!
— Збіг, кажете? — огризнувся розлючено Пулярка. — По-моєму, це якесь прокляття, лиха доля!
— Вам, видно, не щастить на смажених курей? — озвався бас.
— Тихо! — обурився ще один голос. — Холера б вас узяла з вашими смаженими курми! Здіймати серед ночі такий бунт у кишках бездомного вигнанця!
— А може, між вами й пулярками є якийсь містичний зв'язок? — просторікав бас.
— То хай спробує переключитись на смажені калоші! — прохрипів бездомний вигнанець.
— Може, ви в одному зі своїх колишніх втілень були лисицею? — висловив здогад бас. — А тепер кури мстяться вам.
Пулярка ще раз спробував огризнутися:
— Совісті у вас немає, поганці! Глузувати з людини, яку спіткало нещастя.
— А з кого ж іще? — єлейним тоном спитав бас.
— Тихо там! — гримнув наглядач у коридорі. — Тут вам порядна тюрма, а не шинок якийсь!
11
Керн удруге розписався в тому, що його висилають з Австрії — цього разу довічно. Але тепер це його вже не вразило. Він тільки подумав, що завтра вранці, напевне, знову буде в Пратері.
— У вас є у Відні де-небудь якісь речі? — спитав Керна урядовець, що оголосив йому вирок.
— Ні, немає.
— А ви знаєте, що в разі повернення вам загрожує щонайменше тримісячне ув'язнення?
— Знаю.
Урядовець хвилинку дивився на нього, тоді дістав з кишені п'ятишилінгову банкноту й простяг її Кернові.
— Ось нате, вип'єте вина. Не я ж видаю закони… Беріть гумпольдкірхенське, воно цього року найкраще. Ну, йдіть.
— Дякую! — спантеличено промовив Керн. Це вперше до нього поставилися співчутливо в поліції. — Дуже дякую! Мені ці гроші вельми потрібні.
— От і добре. Ну, йдіть уже, чого стоїте! Ваш супровідник чекає в приймальні.
Керн сховав гроші. Їх мало вистачити не тільки на дві чвертки гумпольдкірхенського, а й на квиток, щоб, повертаючись до Відня, хоч трохи під'їхати поїздом. Так безпечніше.
Їхали вони тією самою дорогою, що й минулого разу зі Штайнером. Кернові здавалось, наче це було років десять тому.
Від станції до митниці треба було ще далеченько йти пішки. Дорогою їм трапилась винаренька; у палісаднику перед нею стояло кілька столиків зі стільцями. Керн пригадав пораду урядовця.
— Зайдемо вип'ємо по склянці? — спитав він поліцая.
— Чого?
— Гумпольдкірхенського. Воно цього року найкраще.
— А чого ж, можна! Однаково на митницю рано, ще видно.
Вони сіли за стіл у палісаднику й попивали прозоре, терпкувате вино. Тиша, спокій раннього вечора панували довкола. Небосхил був ясний, високий, зеленавий — кольору яблука. Угорі, мов сокіл, пролетів літак у напрямі Німеччини. Шинкар приніс ліхтар зі склом і поставив на столі. Це був перший Кернів вечір на волі. Він два місяці не бачив відкритого неба, відкритого обрію. Йому здавалося, наче й дихає він уперше за два місяці, Він сидів тихо, втішаючись хвилиною спокою, що випала йому. За годину-дві знов почнуться турботи, гонитва.
— Ну й часи настали, хай йому біс! — пробурчав зненацька поліцай.
— Згоден з вами, — озвався Керн.
— Та ні, я про інше!
— О, я розумію.
— Це я про вас, емігрантів, — похмуро пояснив супровідник. — Через вас скоро всяку пошану до свого мундира втратиш. Тільки й знаєш, що емігрантів возити. День у день те саме. Од Відня та до кордону. Що це за життя! І наручників ні разу нікому не надягнеш, як колись бувало.
— Не хвилюйтесь, може, за рік-два вже й нас у наручниках возитимете, — сухо відказав Керн.
— Теж зрівняли! — поліцай глянув на Керна досить-таки зневажливо. — Ну що ви таке з поліційної точки зору! Ніщо. От колись я супроводив грабіжника Мюллера-другого, що вбив чотирьох людей! Наручники, револьвер напоготові! А то ще, два роки тому, Бергмана — той жінок різав. А потім бандита Бруста… Не кажучи вже про Тедді Блюмеля, осквернителя трупів. Ото були часи! А нині… Таж із вашим братом здохнеш з нудьги! — Він зітхнув і допив свою склянку. — Ви хоч у вині смак знаєте… Вип'ємо ще чвертку? За мій кошт.
— Можна.
Вони випили в добрій згоді ще чвертку, потім рушили далі. Тим часом уже стемніло. Над головами шмигали через дорогу кажани, пурхали нічні метелики.
Вікна митниці яскраво світилися. Доглядачі були ті самі, що й минулого разу. Супровідник передав їм Керна.
— Зайдіть, посидьте поки що, — сказав один із митників. — Ще ранувато.
— Я знаю, — відповів Керн.
— О, ви вже знаєте?
— Аякже! Кордон — це ж наш рідний край.
* * *
Удосвіта Керн був уже знову в Пратері. Він не наважився піти просто до фургона й розбудити Штайнера: мало що могло статися за цей час! Керн трохи походив парком. Дерева просвічували крізь туман багрянцем і золотом: поки він сидів у в'язниці, настала осінь. Перед сірим шатром каруселі він трохи постояв, тоді підняв брезент, заліз усередину й сів у одну з гондол. Усе-таки безпечніше, а то можна ненароком нарватись на поліцая.
Розбудив його чийсь регіт. Було вже видно, шатро згорнули. Керн підхопився. Над ним стояв Штайнер у синьому комбінезоні.
Керн одним стрибком вилетів із гондоли. Він удома!
— Штайнере! — сяючи радістю, вигукнув він. — Хвала Богові, я знову тут!
— Та бачу. Блудний син повернувся з підземель поліції! Ану, дай хоч подивлюся на тебе. Трішечки змарнів на тюремних харчах. А чого ти зразу не розбудив мене?
— Я ж не знав, чи ти ще тут.
— Та поки що тут… Але давай спершу поснідаємо. Тоді світ зразу порожевіє! Ліло! — гукнув Штайнер, повернувши обличчя до фургона. — Наше хлоп'я вернулося! Треба його нагодувати як слід! — він знов обернувся до Керна. — А ти підріс. І змужнів трохи. Навчився дечого, хлопчику, за цей час?
— Аякже! Я тепер знаю, що треба добре загартуватися, коли не хочеш пропасти. І певен, що мене вони на той світ не заженуть! Крім того, навчився шити мішки й говорити французькою. І взнав, що наказувати часом буває корисніше, ніж просити.
— Немало! — всміхнувся Штайнер. — Немало, синку!
— Де Рут? — спитав Керн.
— У Цюриху. Її просто вислали, більш нічого їй не було. У Ліло листи для тебе. Вона ж наша поштова станція, у неї в одної справжні документи.