Вона хотіла щось сказати, але я не дав — поцілував її, і ми, швидко пішли разом вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Гриміло, видко було й блискавку.
— Скоріш, а то дощ піде! — гукнув я.
Ми сіли в машину, і зараз же перші краплини застукотіли по верху таксі. Машина підскакувала на поганому брукові. Все було якимсь чудесним, бо на кожній вибоїні я відчував Пат. Все було чудесне: дощ, місто, напої, все було якесь безмежне і прекрасне. У мене був чудовий настрій — якийсь прозорий, піднесений, такий, який буває, коли сп'янієш, а тоді перебореш своє сп'яніння. Зніяковілість зникла, ніч була сповнена глибокої сили і блиску, не було ніякої небезпеки, ніякої фальші.
Дощ почався саме тоді, коли ми виходили з машини. Поки я платив, брук був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не підійшли до дверей, як він почорнів і бризкав сріблом — так уже лила на нього вода. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Гроза була саме над містом. Грім гуркотів безперервно.
— Тепер тут хоч кричи — ніхто не почує! — гукнув я до Пат.
Вікно полум'яніло. Чорні силуети дерев на цвинтарі вирізнялися на якусь секунду на фоні сліпучосинього неба, а тоді з тріском враз зникали в ночі; на мить промайнула серед ночі й пітьми гнучка постать Пат, освітлена фосфоричним блиском шибок. Я обняв її за плечі; вона притулилась до мене; я відчув її уста, її віддих, думки мої шугнули кудись геть...
XII
У нашій майстерні все ще було порожньо, як на току перед жнивами. Отож ми вирішили не перепродавати таксомотор, що купили були на аукціоні, а поки що самим використати його як таксі. Ми з Ленцом повинні були робити це по черзі. Кестер з Юппом могли й самі впоратися в майстерні, поки буде робота.
Ми з Ленцом кинули жеребок, кому їхати першому.
Виграв я. Набравши повну кишеню дрібних грошей та взявши документи, я повільно поїхав вулицями, підшукуючи собі насамперед добру стоянку. Я вперше вів таксі і почував себе трохи дивно, адже кожен бовдур міг мене зупинити і звеліти кудись-то їхати... Відчуття було не з дуже приємних...
Нарешті я знайшов собі місце стоянки; там стояло лише п'ять машин. Це було проти готелю "Вальдекер Гоф", у діловому кварталі, де можна було сподіватися на жвавіший попит. Я вимкнув мотор і вийшов з таксі.
З однієї з машин, що стояли попереду, виліз здоровий хлопчина у шкіряному пальті і підійшов до мене.
— Забирайся геть звідси! — пробурчав він.
Я спокійно дивився на нього, міркуючи собі, що коли вже на те піде, то найкраще застосувати удар знизу — аперкот. У своєму пальті він не зможе швидко підняти руки для захисту.
— Не второпав? — допитувався шофер у шкіряному пальті і виплюнув сигарету мені під ноги. — Геть забирайся! Досить нас тут і без тебе!
Його злостило, що під'їхав ще один — це було цілком зрозуміло, але ж і я мав цілковите право виїхати на стоянку.
— Я поставлю відступного... — сказав я.
Це було все, що я міг зробити; так звичайно робили всі новаки на стоянках. Підійшов якийсь молодий шофер.
— Ну, добре, колего. Облиш, Густаве!
Але Густавові щось у мені не сподобалось. Я добре розумів, що саме. Він відчував, що я новак і в цій професії.
— Лічу до трьох, — заявив Густав. Він на голову був вищий за мене і, очевидно, вбачав у цьому свою перевагу.
Я вже бачив, що словами нічого не доб'юся. Треба було або від'їжджати, або ж битися. Справа була надто ясна.
— Раз! — сказав Густав і розстебнув пальто.
— Та схаменись, — спробував я ще раз його вгамувати. — Краще пропустимо по чарці!
— Два! — буркнув Густав.
Я зрозумів, що він хоче-таки мені як слід полічити ребра.
— Ще раз — і буде .. — він збив картуза набакир.
— Замовкни, ідіоте! — раптом гаркнув я.
Від несподіванки він розкрив рота і наблизився на крок до мене, підійшовши саме на ту відстань, що була мені потрібна. В ту ж мить я його і вдарив. Ударив, як молотом-усією вагою свого тіла. Мені Кестер показав цей прийом, бо з мене, власне, був кепський боксер, я не надавав цьому значення, бо вважав, що боксерська виучка здебільшого має значення лише при першому ударі.
Мій удар виявився непоганий. Густав гепнувся на землю.
— Так йому й треба, старому скандалістові, — сказав молодий шофер.
Ми поклали Густав а на сидіння його машини.
— Очуняє! — запевнив молодий шофер.
Але мене дещо непокоїло: я вдарив Густава надто поспішно і не так як треба тримав великий палець руки — та й звихнув його. Якщо він очуняє, то зможе бити мене, як тільки схоче. Я сказав про це молодому шоферові і спитав, чи не втекти мені часом.
— Дурниці, — відповів він, — нічого не буде. Ходімо до пивнички, поставиш одступного. Ти не шофер за спеціальністю, га?
— Ні...
— Я теж ні. Я — артист.
— Ну, то й як,воно?
— Та що там — треба ж якось жити, — відповів він сміючись, — а комедій скрізь і без театру досить.
Нас було п'ятеро — двоє вже літніх людей, троє молодих. Через деякий час у пивничці з'явився і Густав. Він тупо вирячив очі на наш стіл і підійшов. Я стиснув лівою рукою зв'язку ключів у кишені і вирішив будь-що оборонятися, аж поки не знепритомнію.
Але до цього не дійшло. Густав підсунув ногою стілець і з невдоволеною міною гепнувся на нього. Хазяїн поставив і перед ним чарку. Стали пити всі разом. Випив і Густав. Хильнули по другій. Густав скоса зиркнув на мене. Підняв чарку.
— Будьмо! — звернувся він до мене, але вищирив зуби, як пес.
— Будьмо! — відповів я і випив.
Густав витяг пачку сигарет. Простягнув мені, а на мене й не глянув. Я взяв одну, а йому дав вогню. Тоді я замовив подвійного кюммелю на всіх. Випили. Густав знову збоку подивився на мене.
— Дурило!... — сказав він, але вже зовсім іншим тоном.
— Телепень! — відповів я у тому ж тоні.
Тоді він обернувся до мене:
— Добрий був удар...
— Та це, може, й випадково... — Я показав йому свій великий палець.
— Не пощастило... — оскалився він. — Мене, між іншим, звуть Густав...
— А мене — Роберт...
— Добре. Ну, то як. Роберте, все в порядку? Я думав собі, що ти який-небудь матусин синок...
— Усе в порядку, Густаве!
Відтоді ми з ним заприятелювали.
Машини на стоянці повільно посувалися вперед. Артистові, якого всі звали Томмі, пощастило — попався пасажир до вокзалу. А Густав за якихось тридцять пфенігів мав їхати до найближчого ресторану. Він мало не луснув від люті, бо через яких-небудь десять пфенігів прибутку мусив знову ставати останнім у чергу на стоянці. А я дістав зовсім рідкісне доручення — везти пристаркувату англійку оглядати місто, їздив з нею майже цілу годину. А повернувшись на стоянку, підхопив ще пару дещо дрібніших доручень. Отож в обідню пору, коли ми всі знову сиділи в пивничці і поїдали наші бутерброди, я рже видавався сам собі досвідченим водієм. Щось у цій професії нагадувало братство старих солдатів. Тут сходилися люди найрізноманітніших спеціальностей. Не більше половини хіба завше займалися цим ділом, решта приблудились сюди різними шляхами.
Надвечір я в'їхав на подвір'я нашої майстерні у досить доброму настрої. Ленц і Кестер уже чекали на мене.
— Ну, скільки ви заробили, хлопці? — спитав я.
— Сімдесят літрів бензину, — відрапортував Юпп.
— Оце й усе?
Ленц з розпачливим виразом обличчя видивлявся у небо.
— Коли б же та дощ пішов! А тоді б якась невеличка аварія на мокрому асфальті під самісінькими воротами! Потерпілих хай би не було! Але добрячий, солідний ремонт!
— Дивіться-но сюди! — І я показав їм на долоні тридцять п'ять марок.
— Чудово! — вимовив Кестер. — 3 них двадцять марок — чистий прибуток, їх ми сьогодні роздушимо. Треба ж відзначити перший виїзд!
— Будемо пити крюшон з маренкою, — заявив Ленц.
— Крюшон? — запитав я. — Чому саме крюшон?
— Бо з нами буде Пат.
— Пат?
— Не роззявляй так широко рота, — сказав останній з романтиків, — ми давно вже про все домовилися. О сьомій заїдемо за нею. Вона в курсі. Якщо це тобі не спадає на думку, то ми собі самі якось-то зарадили. Адже ти з нею познайомився через нас.
— Отто, — звернувся я до Кестера, — ти бачив колись щось нахабніше за цього рекрута?
Кестер сміявся...
— Що це в тебе з рукою, Роббі? Ти її держиш якось навскіс...
— Думаю, чи не звихнув.
Я розповів історію з Густавом.
Ленц оглянув руку.
— Таки звихнув! Я християнин і відставний студент медик я тобі її відмасажую, незважаючи на все твоє хамство. Ходімо, ти, майстер боксу!
Ми пішли до майстерні, і Готфрід, взявши трохи масла, заходився розтирати мені руку.
— А ти сказав Пат, що ми відзначаємо наш одноденний ювілей як шофери таксі? — запитав я Ленца.
Він свиснув крізь зуби.
— А ти, може, стидаєшся, хлопче?
— Замовкни, ти, — сказав я сердито, бо знав, що Ленц не помилився. — Сказав ти це чи ні?
— Кохання, — заявив непохитно Ленц, — чудесна річ! Але воно псує характер.
— А самотність робить людину нетактовною, ти, горе-соліст!
— Такт — це мовчазна угода не помічати один в одного вад, замість того, щоб їх позбутися. Отож — це жалюгідна акція компромісу. На це німець — ветеран війни — не піде, дитинко!
— Що б ти зробив на моєму місці, — сказав я, — коли б хтось тобі телефоном замовив таксі, а тоді б ти побачив, що це Пат?
Ленц оскалив зуби.
— Я б ні в якому разі не взяв би з неї грошей за їздку, сину мій...
Я дав йому такого стусана, що він упав з свого триногого табурета.
— Ах ти, сарано бісова! Знаєш, що я зроблю? Я сьогодні ввечері просто заїду за нею на таксі.
— Правильно! — Готфрід підняв руки, ,ніби щоб мене благословити. — Тільки щоб воля була! Вона цінніша за любов! Та про це дізнаються вже потім. Але таксі тобі не дамо. Воно потрібне, щоб забрати Фердінанда Грау та Валентина. Це буде вечірка серйозна, урочиста!
Ми сиділи в садку маленького ресторанчика десь за містом. Вологий місяць, як червоний смолоскип, низько висів над лісами. Ніжно сяяли бліді свічки каштанів, за паморочливо пахнув бузок, а велике скляне барильце на столі перед нами, повне запашного вина, ясним опалом іскрилося в непевному світлі тільки-но згаслого дня; останній його відблиск синюватою і перламутровою плямою жеврів у вині. Хазяїн уже вчетверте наповнив його нам.
Фердінанд Грау очолював стіл. Пат сиділа поруч з ним. Вона пришпилила собі блідорожеву орхідею, яку він їй подарував.
Фердінанд виловив у своєму бокалі якусь комашку і обережно розплатав її на столі.
— Гляньте-но сюди, — звернувся він до нас.