Чимало днів пробули вони разом, і вплив Маккоїв дедалі зростав. Капітан Девенпорт мав себе за морського самовладця, він ніколи й нікого не боявся, не стримувався в слові ні перед ким. А. ось тепер він відчув, що просто не може вимовити лайку перед цим дідуганом з жіночними карими очима й лагідним голосом. Зрозумівши це, він чудом зачудувався. Адже цей дід — Маккоїв нащадок, та й годі. А Маккой, той, що із "Щедрості"? Бунтівник, якому Пощастило втекти від шибениці в Англії, втілене кровожерство й розпуста навіть за тих злих і розпусних чарів, чоловік, що помер такою страшною смертю на Піткерні!
Капітан Девенпорт не був релігійний, одначе йому хотілося впасти цьому чоловікові до ніг і сказати… а що — він і сам не знав. То було якесь чудне, сильніше за розум почуття. Він раптом відчув себе нікчемною комахою перед цим старим, простодушним, як дитина, і ласкавим, як жінка.
Але, звичайно, він не міг так упокоритись на очах у помічників і всієї команди. Та й гнів, що допіру поривав його на блюзнірську мову, ще не вщух йому в грудях. Він гепнув кулаком по даху каюти і крикнув:
— Слухайте, діду, я не піддамся! Паумоту знущається й кпить з мене, в дурня мене шиє, але я не хочу піддаватись! Я гнатиму шхуну далі й далі, я допливу так аж до Китаю, а проте знайду собі пристань! Хоч усі повтікають, а я залишуся. Я покажу цьому Паумоту! Сміятися з мене — ого-го! Я боротимуся разом зі своєю старенькою шхуною, доки на ній лишиться хоч одна дощечка, де можна встояти. Чуєте?
— І я зостануся з вами, капітане, — сказав Маккой.
Протягом ночі з півдня кілька разів віяв легенький вітер. Роздратований капітан раз у раз визначав течію і злякано переконувався, що його вогнем пойнятий корабель несе на захід. Тоді він тратив терпіння і стиха, щоб не почув Маккой, лаявся.
Надійшов ранок, і знову на півдні з'явилися над водою пальми.
— Це завітряний берег Макемо, — сказав Маккой. — А там, кілька миль далі на захід, острів Катіу. Там можна було б причалити.
Однак прудка течія між двома островами однесла їх на північний захід, і о першій пополудні вони побачили, як над водою зринули пальми Катіу, тоді знову згубилися в океані.
Кілька хвилин пізніше, якраз коли капітан завважив, що нова течія — з північного сходу — підхопила шхуну, дозорці на щоглах гукнули, що бачать пальми на північному заході.
— Це Рарака, — сказав Маккой. — Туди ми не дістанемося без вітру. Нас односить на південний захід. Але треба пильнувати. Кілька миль далі течія повертає на північ і робить закрут у північно-західний бік. Вода відноситиме нас від Фокарави, а саме там є де причалити.
— Та хай відносить хоч під три чор…! — спалахнув капітан. — Десь таки ми знайдемо собі місце!
Але становище на "Піренеях" дедалі гіршало. Палуба була така гаряча, що, здавалося, от-от займеться. Подекуди навіть грубі підошви матроських черевиків не захищали, і, боячися обпекти ноги, матроси перебігали ті місця якнайшвидше. Диму все більшало, і він робився ядучіший. Очі людям сльозавіли, всі кашляли й задихалися, мовби хворі на сухоти. Після полудня одіп'ято човни і складено на них усе потрібне: декілька в'язок ще не доїдених бананів і навігаційне приладдя. Капітан Девенпорт поклав туди навіть хронометр, бо ж палуба, на його гадку, могла щохвилини зайнятись.
Цілу ніч кожного гнітив страх і жахливі передчуття, і тільки-но зазоріло, як усі почали вдивлятися один в одного, наче вражені тим, що "Піренеї" ще не загинули остаточно, а вони самі й досі живі. Очі їм позападали, обличчя помарніли.
Швидкою ходою, а то й зовсім кумедно підстрибуючи, капітан обійшов палубу корабля.
— Кінець настане за кілька годин або ж хвилин, — заявив він, повернувшись на корму.
Раптом зі щогли загукали:
— Земля! Земля!
Знизу не видно було землі, і Маккой поліз нагору, а капітан скористався з його відсутності, щоб полегшити собі душу, гарненько вилаявшись. Але прокльони враз завмерли йому на устах, коли він побачив на воді в північно-східному напрямку темну смугу. То був не шквал, а звичайний собі вітер — пасат, що відхилився на вісім румбів під своєї дороги і тепер знову розходжувався.
— Держіть просто, капітане, — порадив Маккой, — Це східний берег Факарави. Ми ввійдемо в протоку з нап'ятими вітрилами, і вітер підганятиме нас збоку.
Ще година, і кокосові пальми та землю було вже видно й з палуби. Почуття, що шхуна от-от загине, пригнічувало всіх. Капітан Девенпорт наказав спустити три човни, а щоб їх не здавило докупи, в кожного посаджено матроса. Зовсім близенько, кабельтових, може, за два, слався берег атолу, облямований шумовинням прибою.
— Приготуйтесь, капітане, повертати, — попередив Маккой.
І ось хвилиною пізніше земля ніби розступилась, і на видноті з'явилася вузька протока до великої дзеркальної лагуни в тридцять миль завдовжки і десять завширшки.
— Пора, капітане.
Востаннє переставлено реї і, скоряючись штурвалові, шхуна ввійшла в протоку. Не встигла вона завернути, як помічники й усі матроси, пойняті панічним жахом, кинулися на корму. Ще нічого не сталося, але всі були певні, що ось-ось станеться. Чому їх посіла така певність, вони й самі не знали. Щось мало статись, та й годі. Маккой рушив був на прову, на своє місце, щоб відтіля вести корабель, та капітан схопив його за руку й відтяг назад.
— Не йдіть звідси, — сказав він. — На палубі небезпечно… Що таке? — вразився він перегодя. — Ми стоїмо на місці!
Маккой усміхнувся:
— Заважає течія, капітане. Тут вона під час відпливу дуже швидка — сім вузлів.
За годину шхуна пройшла лише стільки, скільки сама була завдовжки. Але вітер подужчав, і вона все ж таки посувалася вперед.
— Частина людей — у човни! — скомандував капітан.
Тільки-но стих його голос і матроси почали виконувати
наказ, як середина палуби, повита димом і вогнем, підлетіла вгору; деякі дошки зачепилися за вітрила й снасті, а деякі тяжко попадали у воду. Вітер був боковий, і, власне, це врятувало людей на кормі. Вони наосліп метнулися до човнів, але зупинив їх непохитно-супокійний Маккоїв голос.
— Не поспішайте, — сказав він, — усе гаразд. Спустіть, будь ласка, он того хлопця в човен.
Нажаханий стерничий кинувся й собі тікати, та капітан надбіг саме вчасно, щоб ухопитися за штурвал і не дати шхуні звернути в бік і врізатися в берег.
— Подбайте краще про човни! — гукнув він містерові Копігу. — Підтягніть один якнайближче до корми. В останню мить я в нього сплигну.
Містер Коніг завагався, але за хвильку ступив через борт і опинився в човні.
— Держіть на піврумба, капітане.
Капітан Девенпорт здригнувся: він думав уже, що зостався сам один на шхуні.
— Так, так, піврумба, — відповів він.
Середина палуби палала вогнем, густий дим, підіймаючись понад щогли, зовсім закривав передню частину шхуни. Маккой, під захистом бізань-вантів, провадив далі тяжку свою працю, спрямовуючи шхуну у вузькій, покрученій протоці. Вогонь тим часом зближався від середини палуби, де стався вибух, до корми. Летюча вежа вітрил на грот-щоглі зайнялася й потонула в полум'ї. Передніх нітрил не видно було, але, мабуть, вони ще вціліли.
— Коли б лише не загорілися всі вітрила, поки ми ввійдемо в лагуну, — зітхнув капітан.
— Ввійдемо! — запевнив його Маккой. — Маємо час. Мусимо ввійти. А в лагуні ми повернемо її так, щоб дим односило від нас і полум'я не досягало до корми.
Вогненний язик оповив був бізань-щоглу, потягся до низових вітрил, проте не дістався до них і зник. Згори просто на голову капітанові впав шматок запаленої кодоли, але він тільки змахнув його додолу, як змахують бджолу, коли вона пустить жало.
— Який напрям, капітане?
— Норд-вест-вест.
— Поверніть на вест-норд-вест.
Капітан крутнув стерно.
— Вест-норд, капітане.
— Гаразд, вест-норд.
— Тепер вест.
Поволі ввіходячи в лагуну, корабель румб за румбом розвертався під вітер. І так само поволі, румб за румбом, спокійно і розважно, ніби маючи перед собою тисячу літ життя, Маккой співучим голосом наказував:
— Ще румб, капітане.
— Так, ще румб!
Капітан Девенпорт повернув стерно, потім швидко змінив напрямок і знову ледь крутнув стерно.
— Так і прямуйте.
— Гаразд.
Хоч вітер тепер віяв з корми, духота була просто нестерпуча, і капітан Девенпорт міг тільки скоса поглядати ом нактоуз. Він мусив віднімати від штурвала то одну, то другу руку, щоб потерти й затулити на який час укриті Пухирями щоки. Борода Маккоєва куйовдилась і почала пійматися; дух горілого волосся стривожив капітана, і він знепокоєно глянув на Маккоя. У нього самого вже навіть руки покрилися пухирями — вій холодив їх, прикладаючи по черзі до штанів. Вітрила на бізань-щоглі зірвало, одне по одному, і обом їм треба було нахилитися, щоб захистити від вогню обличчя.
— А тепер, — сказав Маккой, обережно глянувши з-під руки на низький берег, — тепер чотири румби праворуч і далі вже просто.
Круг них падали охоплені полум'ям клапті вітрил та линв. Шмат линви впав капітанові до ніг, і той закашлявся од густого, ядучого диму, а проте не випустив із рук стерна.
Раптом шхуна черкнула об дно, піднялася провою і плавно зупинилась. Посипався град вогняних уламків. Шхуна вдруге рушила і знову спинилася. Чути було, як кіль дробить крихке коралове дно. Шхуна ще посунулася вперед і втрете спинилась.
— Прямуйте просто, — сказав Маккой. — Ще можна кермувати? — лагідно запитав він, хвильку помовчавши.
— Штурвал безсилий.
— Нехай! Шхуна повертає.— Маккой глянув за борт. — М'який, білий пісок. Знаменито! Чудове для неї ложе!
Коли шхуна повернула востаннє, стовп диму і полум'я шугнув на корму. Капітан випустив із рук штурвал і метнувся до човна позад шхуни. Біля борту він глянув на Маккоя, що відступив набік, пропускаючи його вперед.
— Ви перший! — крикнув Девенпорт, ухопивши Маккоя за плече і мало не перекинувши його через борт. Однак полум'я та дим палахкотіли вже коло самого борта, і капітан поспішився покинути шхуну слідом за Маккоєм. Обидва вони з'їхали линвою вниз і одночасно досягли човна. Не чекаючи наказу, матроси обрізали линву. Піднесені напоготів весла черкнули воду, і човен помчав до берега.
— Чудове ложе, капітане, — пробурмотів Маккой, оглядаючись.
— Так, чудове, і добралися ми сюди завдяки вам.
Три човни простували до білого коралового берега.