Чом я не імператор? Ці градини лізуть мені у вуха, наче погані слова. — І він біг далі. — Бідолашний мій носе, — бідкався він, — скоро ти станеш як решето і будеш за перечницю на бенкетах у вельмож, на яких не падає град. — Помацавши щоки, він знову почав: — Вони були б добрими шумівками для кухарів, яким так тепло біля печі. Ах, які ж були підливи колись! Я такий голодний. Мовчи, порожнє черево, не бурчіть, стражденні тельбухи. Де ти, ласкава доле? Заведи ж мене на добру пашу.
І ось, поки він так бідкався, дощ перестав, небо роз'яснилось, засяяло сонечко, і Уленшпігель сказав:
— Добридень, сонечко, єдиний мій друже, зараз ти мене висушиш.
Але йому було холодно, і він усе біг та біг. Раптом він побачив, що дорогою просто на нього мчить рябий пес, виваливши язика і вирячивши очі.
"Це скажений собака!" — подумав Уленшпігель. Він підняв із землі каменюку і поліз на дерево. Ледве схопився він за першу гілляку, як прибіг пес. Уленшпігель жбурнув каменем і влучив йому в голову. Пес зупинився, зробив кволу і марну спробу стрибнути на дерево і вкусити Уленшпігеля, але не зміг, упав і здох.
Уленшпігель не дуже зрадів із цього, бо, злізши з дерева, побачив, що морда в собаки була не суха, як це звичайно буває у скажених псів. Шкура на собаці була добра, і він вирішив, що її можна буде продати, а тому зняв її, вимив, повісив на свій ціпок, висушив на сонці, а потім запхав у свою торбу.
Голод і спрага все більше мучили його. Він заходив на кілька хуторів, але не наважився продати шкуру, бо боявся, що цей пес належав кому-небудь із селян. Він просив хліба, але ніхто йому не давав. Надходила ніч. Ледве тримаючись на ногах від утоми, він зайшов до невеличкої корчми. Там сиділа стара шинкарка і гладила старого пса, що був дуже схожий на того здохлого. Пес гучно хрипів.
— Звідки мандруєш, чоловіче? — запитала його стара. Уленшпігель відповів:
— Я йду з Рима, де вилікував папського пса від нежиті, що страшенно його мучила.
— То ти бачив папу? — запитала вона, простягаючи йому кухоль пива.
— На жаль, — відповів Уленшпігель, спорожняючи кухоль, — він дозволив мені лише поцілувати свою святу ногу і священну пантофлю.
Тим часом старий шинкарчин пес усе хрипів, але не харкав.
— А коли це було? — запитала стара.
— Позаминулого місяця, — відповів Уленшпігель, — я приїхав до папи, бо мене чекали, і постукав у двері. "А хто там?" — запитав архікардинальний[109], архітаємний, архінадзвичайний камерарій його найсвятішої святості. "Це я, ваша превелебність, — відповідаю, — я прибув із Фландрії поцілувати стопу святого отця і вилікувати його песика від нежиті". — "А, це ти, Уленшпігелю! — сказав папа з-за невеличких бічних дверей. — Я був би дуже радий побачитися з тобою, але зараз це ніяк неможливо. Священні декреталії[110] забороняють мені являти перед чужоземцями своє обличчя, коли по ньому ходить бритва". "Який жаль! — вигукнув я. — От нещастя для мене, я ж перся в таку далечінь, щоб поцілувати стопу вашої святості й вилікувати вашого песика від нежиті. Чи ж мені так і вертатися додому?" — "Ні", — відповів святий отець. І тоді я почув, як він гукнув: "Архікамерарію, присунь моє крісло до дверей і відчини внизу віконце". Той відчинив, і я побачив у віконці ногу в золотій пантофлі і почув голос, що загримів, наче грім: "Ось всемогутня нога царя царів, короля королів, імператора імператорів. Цілуй її, християнине, цілуй цю священну пантофлю!" Я поцілував священну пантофлю, і ніс мій відчув небесні пахощі, що струмували від цієї ноги. Тоді віконце зачинилось, і той самий голос звелів мені чекати. Аж раптом воно знов відчиняється і звідти вискакує, перепрошую вас, гидка тварюка: облізлий, з каправими очима, роздутий, як бурдюк, пес, що гучно хрипить і ледве волоче на розкарячених лапах черево. Тоді святий отець зволив знову до мене промовити. "Уленшпігелю, — каже, — ти бачиш мого пса, у нього нежить та й інші хвороби, які він схопив, гризучи потрощені кості єретиків. Вилікуй його, мій сину, жалкувати не будеш".
— Випий, — сказала стара.
— Налий, — промовив Уленшпігель і вів далі: — Я прочистив пса, давши йому чудодійне проносне власного виготовлення. Він дристав три дні й три ночі безупинно і видужав.
— Господи Боже! — вигукнула стара. — Дай я тебе поцілую, славетний богомольцю, за те, що ти бачив папу! А тепер вилікуй і мого песика.
Та Уленшпігель, якого зовсім не вабили поцілунки старої, сказав їй:
— Хто торкнувся своїми устами священної пантофлі, того протягом двох років не повинна цілувати жодна жінка. Дай-но мені краще на вечерю кілька добрих куснів м'яса, кільце ковбаси або й два і пива, то я скую твоєму песикові такий дзвінкий голосок, що він на криласі в соборі будь-яку ноту витягне.
— Якби ж то була правда у твоїх словах, — скімлила стара, — то я дала б тобі флорин.
— Сказав зроблю, то зроблю, — відповів Уленшпігель, — тільки повечеряю.
І стара подала йому все, чого він забажав. Він наївся й напився досхочу і так розчулився, що був би поцілував її, якби не наговорив перед тим зайвого.
Під час вечері старий пес поклав йому лапи на коліна, випрохуючи кістку. Уленшпігель дав йому кілька кісток, а потім спитав у господині:
— Коли в тебе хто наїсться і не платить, що ти робиш тоді з ним?
— Я з такого лотра здираю кращу одежу, — відповіла господиня.
— Оце добре! — мовив Уленшпігель, потім узяв пса під пахву і вийшов з ним у повітку, там зачинив його, дав йому кістку, вийняв із торби шкуру вбитого пса і, вернувшись до старої, запитав її, чи справді таки вона здирає кращу одіж з того, хто не платить за обід.
— Авжеж, — відповіла вона.
— Тоді гаразд, твій пес пообідав у мене і не заплатив мені, от я і здер з нього, за твоїм прикладом, його кращу і єдину одіж.
І показав їй шкуру вбитого пса.
— Ой лишенько, — заголосила стара, — це ж так жорстоко, так жорстоко, пане лікар! Нещасне собаченя! Воно було мені, бідній удові, замість дитини. Нащо ж ти відібрав у мене єдиного у світі друга? Тепер мені хоч помирай.
— Я воскрешу його, — сказав Уленшпігель.
— Воскресиш? — скрикнула вона. — І він знову буде лащитись до мене, лизатиме руки, крутитиме своїм бідолашним старим обрубком хвоста? Зробіть це, пане лікар, і я вас нагодую найдорожчим обідом, а понад те дам ще флорин.
— Я його воскрешу, — мовив Уленшпігель, — тільки мені потрібна тепла вода, патока, щоб замазати шви, голка й нитка і підлива до печені. Крім того, під час операції я мушу бути сам-один.
Стара дала йому все, чого він забажав, і Уленшпігель, взявши шкуру вбитого пса, пішов у повітку.
Там він змастив підливою писок старого пса, що йому дуже сподобалось, зробив велику смугу з патоки на череві, а також на лапах, а хвоста обмазав підливою.
Потім крикнув тричі щосили і промовив: "Staet op! Staet op! Ik't bevel, vuilen hond!" ("Вставай, вставай! Тобі що кажуть, паршивий пес!") А тоді хутенько сховав шкуру здохлого пса в торбу і так копирснув ногою живого пса, що той влетів просто в корчму.
Стара, побачивши, що пес живий, та ще й облизується, так зраділа, що хотіла поцілувати його, та Уленшпігель не дозволив.
— Не смій пестити його доти, поки він не вилиже язиком усієї патоки, якою він намащений. Тоді тільки шви зростуться. Тепер плати мені десять флоринів.
— Я ж обіцяла одного, — мовила стара.
— Одного за операцію, а дев'ять за воскресіння, — сказав Уленшпігель.
І вона заплатила. Уленшпігель поспішив піти, але перед тим кинув на підлогу шкуру здохлого пса, сказавши на прощання:
— На, господине, стару шкуру. Вона тобі знадобиться: нею можна буде латати нову, як порветься.
67
У Брюгге тої неділі, на свято крові Господньої, мала відбутися процесія, і Клаас сказав своїй дружині й Неле, щоб вони пішли туди, може, якраз і спіткають Уленшпігеля в місті, а він буде стерегти хату та чекати, чи не прийде їхній богомолець додому.
Жінки пішли, а Клаас лишився в Даммо, сів на порозі і спостерігав, як безлюдно й тихо стало в місті. Лише чутно було чистий дзвін, що линув з недалекого села, та іноді з Брюгге долинала мелодія соборних передзвонів, оглушливий гуркіт фальконетів[111] і тріскотнява феєрверків на честь свята крові Господньої.
Клаас замислено виглядав на шляху Уленшпігеля, але не бачив нічого, крім синього, безхмарного неба, кількох собак, що лежали на сонці, висолопивши язики, горобців, що безтурботно цвірінькали і купалися в піску, кота, що підкрадався до них, і сонячного проміння, що лагідно заглядало у всі вікна і вигравало на вичищених мідних каструлях та олов'яних кухлях.
Все навкруги раділо, тільки Клаас сумував, виглядаючи сина, вдивлявся в сірий туман на луках, прислухався до веселого гомону міста і радісного співу пташок на деревах, сподіваючись почути його голос.
Раптом на Мальдегемському шляху з'явився високого зросту чоловік. Та Клаас одразу впізнав, що то не Уленшпігель. Чоловік зупинився біля грядки з морквою, рвав її і жадібно їв.
"Який же він голодний", — подумав Клаас.
Чоловік на хвилину зник з очей, але скоро з'явився знову, вже на розі Чаплиної вулиці, і Клаас упізнав, що то Йостів посланець, який колись привіз йому сімсот червінців. Він швиденько підійшов до нього й сказав:
— Ходім до мене.
Чоловік відповів:
— Благословен той, хто ласкаво приймає подорожнього.
На підвіконні знадвору Сооткін завжди насипала крихти хліба для пташок. Зимою вони прилітали й живилися тут.
Чоловік згорнув їх на долоню і з'їв.
— Ти, видно, дуже хочеш їсти й пити.
Чоловік відповів:
— Тиждень тому мене пограбували розбійники, і я відтоді тільки й їв, що моркву на полі та коріння в лісі.
— Ну, то тепер час і попоїсти, — сказав Клаас. — Ось тут, — мовив він, відкриваючи скриню, — повна миска гороху, а ось яєчка, ковбаса, шинка, гентські сосиски, walerzoey (рибна солянка). А внизу, у льоху, куняє лувенське вино, зроблене на зразок бургундського, червоне й чисте, наче рубін. Воно тільки й чекає, щоб задзвеніли чарочки. Ану підкладемо дровець у вогонь. Чуєш, як співає ковбаса на сковороді? Це пісня доброго їства.
Перевертаючи на всі боки ковбасу, Клаас запитав:
— Чи не бачив ти часом сина мого Уленшпігеля?
— Ні, — відповів гість.
— А що скажеш нового про брата мого Йоста? — запитав Клаас, ставлячи на стіл смажену ковбасу, яєчню з жирною шинкою, сир, великі келихи, лувенське вино, червоне й чисте, що аж грало в пляшках.
І той відповів:
— Твого брата замучили на колесі в Зіппенакені під Аахеном[112] за те, що, впавши в єресь, підняв зброю проти імператора.
Клаас аж затремтів усім тілом і вигукнув у нестямі:
— О прокляті кати! О Йосте, мій бідний брате!
Але гість суворо промовив:
— Наші радощі й страждання посилає нам Всевишній, — після чого став їсти.