Міс Темпл відпила ковток і ледь помітно кивнула головою, дякуючи. Сестра поставила склянку й повернулася до свого стільця.
— Якщо я зможу допомогти, я це зроблю, — сказала міс Марпл.
Вона не стала нічого запитувати.
— Добре, — сказала міс Темпл, а через хвилину або дві повторила: — Добре.
Хвилини дві або три вона лежала із заплющеними очима. Чи то заснула, чи знепритомніла. Потім її очі несподівано розплющилися знову.
— Котра, — сказала вона, — котра з них? Ось що треба з'ясувати. Ви знаєте, про кого я говорю?
— Думаю, що так. Про вбиту дівчину — Нору Брод?
Несподівано зморшка прорізала чоло Елізабет Темпл.
— Ні, ні, ні. Іншу дівчину. Вериті Гант.
Запала пауза, а тоді:
— Джейн Марпл. Ви стара жінка — ви набагато старша за ту, про яку він мені розповідав. Ви стара, але ж ви зможете відкрити правду, чи не так?
Її голос раптом став гучнішим, у ньому зазвучали наполегливі ноти:
— Ви зможете, пообіцяйте мені, що зможете. Мені лишилося дуже мало жити. Я це знаю. Чудово знаю. Одна з них, але котра?
З'ясуйте. Генрі казав, ви все можете. Це може бути небезпечним для вас, але ви все з'ясуєте, правда, з'ясуєте?
— З'ясую з Божою допомогою, — сказала міс Марпл.
Це прозвучало як обітниця.
— Ох…
Очі Елізабет заплющилися, потім знову розплющилися. Щось подібне до усмішки скривило її уста.
— Великий камінь. Він скотився просто на мене. Камінь Смерті.
— Хто його скотив на вас?
— Не знаю. Це не так важливо — головне Вериті. З'ясуйте правду про Вериті. Адже Вериті й означає "правда".
Міс Марпл побачила, як тіло на ліжку злегка розслабилося. Потім пролунав тихий шепіт:
— Прощавайте. Зробіть усе можливе…
Тіло хворої обм'якло, очі заплющилися. Сестра знову підійшла до ліжка. Цього разу вона взяла руку Елізабет, помацала пульс і подала знак рукою міс Марпл. Міс Марпл слухняно підвелася й вийшла за нею з кімнати.
— Для неї це було великим зусиллям, — сказала сестра. — Вона тепер не прийде до тями протягом певного часу. А може, й ніколи. Сподіваюся, ви щось довідалися?
— Не думаю, — сказала міс Марпл. — Але в цьому людина ніколи не може бути певною, чи не так?
— Ви здобули якусь інформацію? — запитав професор Вонстед, коли вони йшли до автомобіля.
— Ім'я, — відповіла міс Марпл. — Вериті. Це й було ім'я тієї дівчини?
— Атож. Вериті Гант.
Елізабет Темпл померла через півтори години. Вона померла, так і не прийшовши до тями.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
МІСТЕР БРОДРИБ ДИВУЄТЬСЯ
— Ти бачив сьогоднішню "Таймc"? — запитав містер Бродриб у свого партнера, містера Шустера.
Шустер сказав, що він не може дозволити собі передплачувати "Таймc", він передплачує "Телеграф".
— Цю інформацію могли опублікувати й там, — сказав Бродриб. — На шпальті смертей: міс Елізабет Темпл, доктор наук.
Вираз обличчя в Шустера був дещо спантеличений.
— Директорка школи у Фелоуфілді. Ти чув про школу у Фелоуфілді, чи не так?
— Звісно, чув, — сказав Шустер. — Жіноча школа. Існує вже десь із півсотні років. Школа найвищого класу, фантастично дорога. То вона була директоркою тієї школи, так? Наскільки мені відомо, директорка тієї школи нещодавно вийшла на пенсію. Не менш як півроку тому. Я читав про це в одній із газет. Там писали також про нову директорку. Одружена. Молода. Віком від тридцяти п'яти до сорока років. Із сучасними поглядами на життя. Дає дівчатам уроки косметики, дозволяє їм носити штани. Щось у такому дусі.
— Гм, — сказав Бродриб, відреагувавши на слова свого компаньйона тим звуком, яким адвокати його віку реагують на все, що суперечить їхнім поглядам, які вони сформували на підставі свого тривалого досвіду. — Не думаю, що вона колись досягне тієї слави, якої досягла Елізабет Темпл. Та була справжньою особистістю і владарювала там дуже довго.
— Атож, — відповів Шустер без помітного зацікавлення.
Його здивувало, що Бродриба так цікавлять покійні директорки шкіл.
Школи перестали бути предметом особливого інтересу для обох цих джентльменів. Їхні власні нащадки були вже більш або менш прилаштовані. Один із двох синів Бродриба був на державній службі, другий працював у нафтовій компанії, а набагато молодші діти Шустера псували кров професорам у двох різних університетах. А проте він запитав:
— А що там із нею сталося?
— Вона брала участь в автобусній екскурсії.
— Ці кляті автобуси, — сказав Шустер. — Я не дозволив би жодному зі своїх родичів сідати в них. Один упав у провалля у Швейцарії минулого тижня, а два місяці тому інший потрапив в аварію, і загинуло двадцятеро людей. Не знаю, хто сьогодні береться водити ці великі тарадайки.
— То була одна з екскурсій, на які возять людей оглядати сільські маєтки, парки та інші прикметні місця Британії, — пояснив Бродриб. — Вона має свою спеціальну назву, але ти розумієш, про що я кажу.
— О так, розумію. Це, схоже та сама екскурсія, у якій старий Рейфаєл зарезервував місце для міс Як-там-її-звуть.
— Атож, міс Марпл поїхала саме з тією екскурсією.
— Вона також загинула там чи ні?
— Та ні, наскільки мені відомо, — сказав Бродриб. — Хоч я й не знаю напевне.
— То була дорожня аварія?
— Ні. Це сталося під час огляду одного з прикметних місць. Вони підіймалися на гору. По досить крутому схилі, на якому стриміли великі камені та інші перешкоди. Один із каменів зірвався й покотився вниз. Міс Темпл була збита з ніг, її забрали до лікарні зі струсом мозку, і там вона померла.
— Не пощастило, — сказав Шустер, чекаючи дальших подробиць.
— Я, правда, був дещо здивований, — сказав містер Бродриб, — бо несподівано пригадав, що дівчина навчалася саме в тій школі, у Фелоуфілді, де покійна Елізабет Темпл була директоркою.
— Яка дівчина? Я не знаю, про кого ти, власне, говориш, Бродрибе.
— Дівчина, яку вбив молодий Майкл Рейфаєл. Мені пригадалися деякі факти, що, схоже, мають певний зв'язок із тим дивним дорученням, яке старий Рейфаєл визнав за потрібне накинути міс Марпл. Шкода, що він розповів нам так мало.
— Про який зв'язок ти говориш? — запитав Шустер.
У ньому прокинулася цікавість. Його адвокатський мозок приготувався осмислити ту інформацію, якою збирався поділитися з ним Бродриб, і дати їй належну оцінку.
— Я ніяк не можу точно пригадати, як звали ту дівчину. Її ім'я було якось пов'язане чи то з надією, чи то з вірою, чи то з істиною. Ага, нарешті згадав. Її звали Вериті. Вериті Гант, якщо не помиляюся. Вона була не першою дівчиною, яку там убили. Її труп знайшли в канаві, миль за тридцять від того місця, де вона зникла. Вона пролежала мертвою півроку. Здається, її було задушено, а голова й обличчя в неї були спотворені — щоб її не можна було пізнати, так вважала поліція, але її однаково впізнали. Одяг, сумочка, прикраси — якась родимка або шрам. О так, її особу встановили без проблем…
— Здається, потім був гучний судовий процес, чи не так?
— Атож. Майкла також підозрювали в убивстві ще трьох дівчат протягом останнього року. Але докази були слабкими щодо інших смертей, тож поліція зосередила свою увагу на цьому — тут доказів вистачало. До того ж хлопець уже мав погану славу. Давніші випадки брутальних нападів і зґвалтувань. Ну, ми то добре знаємо, що таке зґвалтування сьогодні. Мати наказує дівчині висунути проти хлопця звинувачення в зґвалтуванні навіть у тих випадках, коли дівчина сама запрошує його до себе додому, бо мати, мовляв, на роботі, а батько поїхав у відпустку. І не заспокоїться доти, доки не затягне його до ліжка. Але потім мати, як я вже сказав, примушує дочку назвати це зґвалтуванням. Проте річ не в цьому, — провадив Бродриб. — Мені спало на думку, а чи не пов'язані між собою ці події в якийсь дивний спосіб. Я подумав, що доручення, яке Рейфаєл накинув міс Марпл, може мати якийсь стосунок до Майкла.
— Його визнали винним, чи не так? І засудили до довічного ув'язнення?
— Не пам'ятаю точно — це було так давно. Можливо, йому зменшили термін, пославшись на "обмежену осудність"?
— Отже, Вериті Гантер чи Гант навчалася в тій самій школі? У тій школі, де директоркою була Елізабет Темпл? Але вона вже не навчалася у школі, коли її вбили, чи не так? Наскільки я пам'ятаю — ні.
— Ні, не навчалася. На той час їй уже виповнилося вісімнадцять чи дев'ятнадцять років, і вона жила чи то з родичами, чи то з друзями своїх батьків, чи щось у такому дусі. Гарний дім, гарні люди, гарна дівчина, судячи з усіх розповідей. Дівчина тієї породи, про яку родичі завжди розповідають: "Вона була дуже скромною, досить сором'язливою, не заводила стосунків із незнайомцями й не мала сумнівних приятелів". Родичі ніколи нічого не знають про тих хлопців, із якими зустрічається дівчина. Дівчата ретельно пильнують, щоб вони нічого не знали. А розповідають, що молодий Рейфаєл мав велику популярність у дівчат.
— Ніхто ніколи не сумнівався в тому, що це зробив він? — запитав Шустер.
— Анітрохи. Хоч свідки наговорили чимало брехні. Було б ліпше, якби його адвокат узагалі не дозволив йому давати свідчення. Чимало з його друзів давали йому алібі, які потім не підтвердилися, якщо ти розумієш, про що я кажу. Усі його приятелі виставили себе в ролі очевидних брехунів.
— А що ти думаєш про ту історію, Бродрибе?
— О, я нічого, власне, не думаю, — сказав Бродриб. — Я лише замислився над тим, чи смерть тієї жінки якось не пов'язана з нею.
— У який спосіб?
— Я подумав про ті великі камені, які котяться вниз по схилах і падають комусь на голову. Це суперечить законам природи. Мій досвід підказує, що великі камені залишаються зазвичай там, де вони є.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
ВЕРИТІ
I
— Вериті, — сказала міс Марпл.
Елізабет Маргарет Темпл померла учора ввечері. Її смерть була мирною. Міс Марпл, знову сидячи на тлі злинялого чинцу вітальні у Старому Маєтку, відклала вбік рожеву кофтину для немовляти, яку плела раніше, і натомість заходилася плести трикотажний фіолетовий шарф. Цей напівжалобний колір, в уявленні міс Марпл, відповідав раннім вікторіанським ідеям про те, як повинна поводитися людина перед лицем трагедії.
Попереднє розслідування в судовому порядку мало відбутися наступного дня. Поговорили також зі священиком, і він погодився відправити заупокійну службу відразу, щойно все буде готове. Головний клопіт із приготування до похорону взяли на себе службовці похоронної контори, відповідно вдягнені, з належним виразом жалоби на обличчях, перебуваючи в постійному контакті з поліцією.