Згодом базилевс Зенон, прозваний Ісав-рянином, включив Юстина до складу своїх вибраних солдатів. Вони називалися іпаспистами, тобто списоносцями, щитоносцями,— гвардією базилевса або його полководців. З цих людей, які були відомі поіменно, здібності яких виявлялися на очах в їхнього повелителя, обиралися начальники загонів і командуючі арміями.
Після смерті Ісаврянина його співвітчизники завдали чималого клопоту імперії і новому базилевсові Анастасію. Юстин опинився між командуючими у війску ромеїв, які вторглися в Ісаврію—-гори Малоазійського Тавра.
У цьому поході Юстин був звинувачений командувачем Іоанном Кіртом-Горбачем в розкраданні здобичі, посаджений до в'язниці, та скоро виправданий цілком. Випадок був відомий свого часу малій кількості осіб. Далі ніщо не заважало росту Юстина на службі в Палати.
Непорозуміння між командувачем та підлеглим через багато років стало багатозначною легендою, в яку люди зуміли вкласти свій погляд на бога і владу, втіливши його в символи часу. Незважаючи на загрозу звинувачення в образі базилевса — шпигунами кишіло,— піддані розповідали:
— Не просто Іоанн Кірт помилував винного Юстина, а, скоряючись привидові, який повелів повернути свободу і не переслідувати людину, обрану вмістилищем для виконання волі божої...— І додавали: — Страшне видовисько погрожувало Кірту карами в цьому житті і в тому за опирання волі божій, а то бог, розгнівившись на імперію, хоче використати Юстина та його близьких як зброю покари людей.
Після Ісаврійського походу базилевс Анастасій поставив Юстина префектом усіх палатійських військ, кінних і піхоти. На високоштильному говорі Палаті я ця посада іменувалася "комес доместікорум мілітум еквітум ет педітум". З греко-латинського слова "комес" згодом франки утворили слово "конт" —"граф". Анастасій довіряв Юстинові — влада і можливості палатійського префекта були великі. Як у Першому Римі префект преторіанців, візантійський комес доместікорум, вдавшись до заколоту, міг би розпорядитися й престолом. Уже старий, Юстин навчився плавати в каламуті двірцевих заводей, вугрем вислизаючи від інтриг підступних фаворитів, вічно озлоблених євнухів, уникав втручатися в чвари духовенства, приправлені фанатичними суперечками про сутність бога та про взаємовідносини сил всередині християнської трійці.
Суперечки про тонкощі віросповідувальних догм відбувалися не лише в дні Юстина. В перші століття християнської імперії і далі дискусії про віру коштували життя багатьом мільйонам підданих Другого Риму.
Церковники підозрювали базилевса Анастасія в єресі монофізитства, поширеній в азійських володіннях імперії і між візантійським плебсом. Монофізити сповідували, що в особі Христа злилося і божеське, й людське. Правляча Церква визнала правильною ускладнену догму Нікейського і Халкедонського соборів, яка вимагала вірувати, що ці два начала поєднані в Христі неподільно, але незлитно. На користь спритності Юстина говорить те, що він був відомий Візантії як запеклий кафолік, прибічник Правлячої Церкви.
В масах християн була поширена певність у тому, що від правильності сповідування залежить, у пеклі чи в раї минатиме життя вічне. При загальному віруванні в загробне життя тільки окремі одиниці вміли викрутитися від питання про догму. Через догми стався заколот в Алек-сандрії. Населення перебило гарнізон. Патріарх Протерій був розшматований:
— Через твоє неправильне сповідування ми всі підемо в пекло!
У рік смерті базилевса Анастасія Юстинові виповнилося сімдесят вісім літ. Старий префект давно вже викликав родичів з іллірійської глухомані, і його небіж Юстиніан не тільки отримав добру освіту, а й здолав певну дорогу на державній службі.
У Візантії родова спадкоємність престолу не передбачалась законом і не закарбувалась у свідомості підданих. Захоплював владу той, хто брав гору. Та самодержавство як таке ніколи не заперечувалося. За винятком деяких дуже малих числом своїм і впливом освічених людей, кому ще примарно бачилися віджилі привиди олігархічних республік колишньої Еллади і старого Риму, а масами підданих одновладдя вважалося природним станом держави. Добрий чи поганий базилевс? Таке питання ще могло постати в підданих імперії. Але ніхто й ніде не протиставив самодержавству іншу систему урядування.
Біля смертного ложа Анастасія євнух Амантій, який мав звання охоронця священної опочивальні — міністр внутрішніх справ пізніших часів,— назвав наступника і вручив збайдужілому старому префекту Юстину кільканадцять тисяч фунтів золотої монети, щоб підкупити добру волю придворних військ. У скарбниці базилевса лежало триста тисяч фунтів коштовного металу: Анастасій був ощадливий.
У супроводі сорока чоловік, кожен з яких ніс мішок з кентінарієм — стома фунтами золота, Юстин влаштував огляд палатійських загонів і купив їх задля своєї користі. Потім різали небезпечних для нового базилевса сановників, ніби з доброчинних намірів викликали з провінцій ненадійних полководців, яких спочатку марнославили, а потім убивали. Відбувалося звичайнісіньке очищення серед сановників, як сотні разів було до Юстина, як повторювалося після нього і протягом багатьох віків.
У самій Візантії новий базилевс був прийнятий з благо-словінням кафолічного духовенства. Провінції так само прийняли нового базилевса, і різанина не вийшла за межі Палатія. Своя людина, небіж базилевса Юстиніан, був оголошений полководцем Сходу. Він не водив військ — базилевс був старий і не варто покидати місто. Юстиніан вибрав кількох начальників, яким довірялися воєнні дії; обережний і далекоглядний, небіж вважав би за краще програти війну, ніж зосередити небезпечне головнокомандування в одних руках. З тих років стають особливо очевидними зусилля автократорів підтримувати в арміях незгоди, рятівні для міцності престолів.
Базилевс Юстин, користуючись вірнопідданською допомогою квестора Прокла, підписував пурпурною фарбою едикти, обводячи вирізи в золотій — обов'язково золотій — дощечці. Вирізи зображували латинське слово "л е г і", що означає": "я прочитав". Неписьменний базилевс нічого не міг прочитати, традиційна формула брехала, що, загалом, бувало в тій чи тій формі частіше, ніж звикли думати піддані. Квестор Прокл славився в Палатії бездоганною чесністю, яка простіша за звичайну, бо полягає лише в беззаперечному виконанні наказів та у відсутності своєї думки. До того ж інтереси неписьменного дядька пильно охороняв досить освічений небіж — Співправитель.
На іподромі візантійців розважали пишними і захоплюючими змаганнями, іграми, виставами.
Впереміш з кінними перегонами піддані отримували насолоду від цькування ведмедів, африканських левів, пантер, диких нубійських биків. Щедро роздавались хліб і гроші. Візантія щасливо вшановувала нового правителя, який змінив скупердяя Анастасія, що заповнив скарбницю для непрошених наступників.
Суєта суєт і всіляка суєта, як сказав стародавній повелитель Палестини, один з найбагатших владик свого часу.
з
Влада зміцнилася. Саме тоді, в перші місяці насолоди захоплення нею, що лише з перебігом років стає звичним, під час богослужіння в старій базиліці Софії Премудрості, в павутинно-сірих пасмах ладану, в співзвучних співах хору, Співправителеві явилося обличчя жінки. У Візантії було багато красунь, але це обличчя, особливе, здалося Юстиніану квіткою водяної лілеї, що піднялася в тумані над болотом. Співправитель розпитав, хто це. Історія Фео-дори, викладена в заокруглених фразах євнуха, не вдовольнила цікавості Юстиніана. Подальші дії Співправителя були потаємні, як хід черв'яка під землею. Про них нічого не відомо.
Зате детально, дуже точно, з днів раннього дитинства відоме життя жінки, яка назавжди полонила базилевса Юстиніана.
В християнській імперії кінські перегони замінили бій гладіаторів, і арена 1 витяглась в овал іподрому. Візантійський іподром своїми розмірами перевершив римський Колізей Колосальний. Під амфітеатром кам'яних лав-три-бун заховувалось маленьке містечко: клітки для диких звірів, цькуванням яких глядачі-християни так само захоплювались, як їхні язичницькі попередники, стайні, склади, житло для прислуги. В цьому пропахлому гноями обмеженому світі й народилася Феодора, та це не її вина.
Акакій, батько майбутньої базилиси, служив доглядачем звірів прасинів — зелених, одної з "партій іподрому". Акакій і прибирав іподром.
Кошики на сміття заповнювалися не самими тільки об'їдками, придатними для годівлі звірів та особистого споживання прибиральників. Траплялися цілі фрукти, печиво, буханці, шматки смаженого і в'яленого м'яса, сала, що могли йти на продаж2. У смітті попадалися і монети, коштовності, гребені, флакони з ароматами — все, що можуть загубити люди, ошалілі від бігу квадриг. Часті бійки між прихильниками учасників змагань теж залишали не лише самі трупи і кров на камінні трибун.
Коли Акакій безнадійно захворів, його майбутня вдова обрала одного з багатьох бажаючих одруженням успадкува-
1 Арена — пісок (латин.).
2 Ще в XIX і XX століттях придворна прислуга торгувала рештками з царських столів, і небезкорисні були посади прибиральників цирків, іподромів — місць, де глядачі надто захоплюються видовищем.
ти надзвичайно вигідну посаду. Та головний розпорядник господарства прасинів мім Астерій, підкуплений знехтуваним удовою претендентом, вирішив інакше. Залишилася остання надія — виблагати змилування в глядачів.
І от перед початком видовиська заплакана жінка і троє дівчаток зустріли візантійців, які квапилися зайняти свої місця. Жінка стояла в скорботній позі, ніби просила милос-тину, а дівчатка, ловлячи перехожих за одяг, кричали:
— Згляньтесь і пожалійте дітей богом забраного Ака-кія! Дайте хліб і притулок нещасним сиротам. Пожалійте!
На головах у прохачок були вінки із зів'ялих квітів, у руках — вим'яті гірлянди зелені: знак тих, хто звертається до глядачів по допомогу.
Наймолодшій, Анастасії, було сім років, Феодорі — дев'ять, старшій, Коміто,— тринадцять. Феодора не забула рук, які відштовхували її ніби перешкоду, запам'ятала лайки, стусани. Прасини зневажили благання дітей. Узяли чужі, венети, сині. У них теж помер доглядач, і його місце отримав вітчим сиріт. За все це не можна ганити Феодору.
Дівчатка, які звикли дихати їдким смородом хижих звірів, у порівнянні з чим запах скакових коней здавався фіміамом, дівчатка, які вмивалися з брудного відра, якщо взагалі вони вмивалися, дівчатка, які звикли гамувати голод підібраними рештками на трибунах, зі слідами підошов і плювків,— розквітали красунями, ніби півонії і гіацинти на гною.