Прощай, Валеріє, прощай.
— Прощай, Гортензію!..
І оратор вийшов з приймальні сестри, а вона лишилася з своїми тривожними, сумними думками.
З цієї задуми її вивів Спартак. Він увійшов до кімнати і кинувся до ніг Валерії. Обіймаючи й цілуючи її, він дякував їй за вірність, за те щире кохання, в якому щойно переконався.
— Так, я хочу жити завжди з тобою, завжди з тобою, благородний Спартак, буду твоєю дружиною, і гори твоєї гостинної Фракії стануть притулком нашого кохання, — говорила Валерія, притискаючи Спартака до свого серця.
Сп'янілий від поцілунків рудіарій, забувши не тільки про себе самого, а й про весь світ, ледве чутно прошепотів:
— Так… твій… твій… навіки… навіки… твій… твій… твій…
Раптом Спартак здригнувся, вирвався з обіймів Валерії,
повернув назад зблідле обличчя і напружив слух, так, ніби хотів зосередити на ньому всі свої сили.
— Що з тобою? — схвильовано спитала Валерія.
— Мовчи… — ледве чутно прошепотів рудіарій.
В глибокій тиші почувся хор молодих голосів, дзвінких і сильних, хоч сюди долинав лише далекий слабкий відгомін. Цей хор співав напівварварською мовою — суміш грецької з фракійською — таку пісню:
Свобода, свобода, богине святая!
Огненний твій подих
Бентежить чуття.
Хай дух твій незборний над нами витає,
Веде нас на подвиг,
На бій за життя.
Із наших кайданів мечі пороби —
Героями стануть нікчемні раби!
Свобода, свобода, богине прекрасна!
Нехай на весь світ
Огонь твій пала,
Хай пломінь священний горить непогасно,
Хай кривду і гніт
Він спалить дотла,
Хай згине у ньому тиранство несите —
Доволі вже поту і крові точити!
Свобода, свобода, богине велика!
Вдихни свою силу
В нещасних рабів.
Хай голос наш грубий, хай пісня в нас дика —
Святе наше діло правий наш гнів.
Бажанням свободи ми сповнені вщерть!
До зброї, братове!
Свобода чи смерть!
Спартак затамував подих і з розширеними очима весь насторожився, ніби його життя залежало від цієї пісні, в якій Валерія вловила лише кілька грецьких слів. На її білому мов крейда обличчі була така сама тривога, що й на обличчі рудіарія, хоч Валерія не розуміла її причини.
Вони мовчали, поки не стихла пісня гладіаторів. Потім Спартак, стиснувши й цілуючи руки Валерії, сказав крізь сльози:
— Я не можу… не можу… Валеріє… Валеріє моя… прости мене… я не можу бути цілком твоїм… бо більше сам собі не належу…
— Спартак!.. Що ти кажеш?.. Що ти сказав?.. Яка жінка може змагатися зі мною за владу над твоїм серцем?
— Ні, не жінка, — сумно хитаючи головою, відповів гладіатор, — не жінка забороняє мені бути щасливим… найщасливішим серед людей… Ні!.. Це… це… Ні, я не можу тобі цього сказати… Я не маю права про це говорити… Я більше не належу собі, бо зв'язаний священною непорушною клятвою. З тебе цього досить… повторюю, не маю права сказати… — додав він нарешті тремтячим голосом. — Тобі досить знати, що далеко від тебе, без твоїх божественних поцілунків я буду страшенно нещасливим…
— Що ти кажеш? — злякано сказала Валерія, схопивши своїми маленькими руками голову Спартака і примушуючи його дивитися їй в очі.
— Ти збожеволів?.. Що ти сказав?.. Чи ти мариш?.. Хто ж забороняє тобі бути моїм?.. Говори ж! Звільни мене від цієї муки, скажи, хто?..
— Вислухай мене, вислухай, люба, кохана Валеріє, — хрипко мовив Спартак, і на його обличчі можна було прочитати, яка боротьба протилежних пристрастей точилася в його душі. — Вислухай мене. Я не можу говорити… Не можу тобі сказати, яка причина віддаляє мене од тебе… Тобі досить знати, що це не якась інша жінка… і ти повинна це зрозуміти… Чи ж змогла б якась інша жінка розвіяти твої чари, коли ти для мене більш ніж богиня? Гобі досить знати, що почуття до жодної людської істоти не може вміститися в моєму серці… Я щиро і чесно присягаюся твоїм життям, твоїм добрим іменем, моїм іменем, моїм життям! Близько чи далеко, я завжди буду твій, тільки твій і що твій образ, пам'ять про тебе завжди будуть єдиним предметом моїх бажань…
— Але що з тобою?.. Якщо ти мене кохаєш, чому не можеш довірити мені своє горе? — крізь сльози знову запитала бідолашна жінка. — Чому не відкриєш своєї таємниці? Невже ти сумніваєшся в моїх почуттях, у моїй безмежній відданості? Хіба я не дала тобі достатніх доказів цього?.. Тобі треба ще нових?.. Говори… наказуй… Чого ще ти від мене бажаєш?..
— Я не можу, не можу! — закричав Спартак сам не свій. — Не маю права говорити!
Валерія плачучи обіймала його, а Спартак намагався її заспокоїти:
— Але я повернусь. Я повернуся завтра, післязавтра… І ти кохатимеш мене ще дужче… якщо може стати ще дужчим кохання, яке зв'язує нас нині… Прощай… Прощай… моя божественна Валеріє!
І, зробивши над собою нелюдське зусилля, вирвавшись з обіймів коханої жінки, рудіарій вибіг з кімнати. А Валерія, знесилена таким довгим, сильним хвилюванням і горем, упала непритомна.
Розділ IX
ЯК ОДИН П'ЯНИЦЯ УЯВИВ СЕБЕ РЯТІВНИКОМ РЕСПУБЛІКИ
За п'ятнадцять днів до березневих календ (15 лютого) 680 року від заснування Рима, майже через чотири роки після похорону Луція Корнелія Сулли, римляни святкували луперкалій. Це свято встановили Ромул і Рем при заснуванні міста на честь їхньої годувальниці Луперки і бога Пана, покровителя полів, в пам'ять чудового дитинства обох братів.
Луперкалієм звалася печера на схилі Палатінського горба, в лісі, присвяченому богові Пану. В цьому місці, за переказами, вовчиця вигодувала своїм молоком Ромула і Рема.
У Луперкальській печері з самого ранку зібралися луперки — жерці, обрані з найвидатніших юнаків-патриціїв. Всі вони були вбрані "в одяг жерців. Незабаром до печери підійшла ціла юрба благородних юнаків. їх вели двоє двадцятирічних юнаків з консульських сімей. Вони були вдягнені в білі тоги, бо виконували важливу роль під час жертвоприношення.
Як тільки ця група прийшла, віктімарії витягли ножі і зарізали дванадцять цапів і стільки ж щенят. Потім один з луперків узяв меч, умочив його в жертовній крові і торкнувся ним лобів двох молодих патриціїв. Зразу ж інші луперки почали витирати сліди крові на їхніх лобах клаптями шерсті, вмоченими в молоко. Коли сліди крові було витерто, юнаки, як то було встановлено звичаєм, дзвінко розреготалися.
Очевидно, в цьому обряді легенда символізувала очищення чабанів.
Потім почалося обмивання, також установлене звичаєм, а потім в окремому місці печери луперки разом з юнаками, що очистилися, та їхніми друзями влаштували розкішний бенкет.
Поки луперки бенкетували, печера наповнилася людьми. Не тільки в лісі Пана, де була печера, а й на ближньому шляху товпилася сила-силенна людей, особливо жінок.
Чого вони чекали? Це стало зрозумілим, коли луперки, вставши з-за столу, веселі й збуджені, підперезали туніки широкими пасами із шкір забитих тварин, узяли в руки батоги, зроблені з цих же шкір, гуртом вибігли з печери і почали гасати вулицями міста, хльоскаючи всіх, хто потрапляв під руку.
Дівчата вірили, що удари цих батогів допомагають виходити заміж. Заміжні — що ці удари допомагають народити дитину. Тому на всіх вулицях можна було бачити матрон і дівчат, які бігли назустріч луперкам і радісно простягали до них руки, щоб дістати удар.
Жерці-луперки самі витрачали кошти на свято. Це лестило їхньому самолюбству, бо вважалося неабиякою честю бути жерцем і тішитися, ласкаво хльоскаючи батогом гарненьких дівчат і спокусливих матрон, та ще й чути від них у нагороду ніжні слова та бачити милі усмішки.
Частина луперків у супроводі багатолюдного натовпу побігла до острова на Тібрі. В ті часи острів був дуже мало населений, однак на ньому стояли три широковідомих храми: храм Ескулапа, храм Юпітера і храм Фавна.
Під портиком храму Фавна, спершись на колону, байдуже позираючи на метушню луперків, стояв високий на зріст юнак, міцний і стрункий. На його справді античній шиї гордо підносилася благородна голова; чорне волосся, завите й напахчене, блискуче, мов чорне дерево, відтінювало високе, розумне чоло й очі з красивим розрізом, проникливі, виразні, вольові. Ці очі одразу ж викликали симпатію. Вони були здатні покоряти людей своєю магнетичною силою, а мила усмішка оживляла їх проникливий погляд; над очима дугами підіймалися чорні густі брови, від чого лоб якось особливо наморщувався. Його ніс був рівний, різко і чітко окреслений; невеликий рот, з трохи випнутими товстими губами, свідчив про дві пристрасті юнака: владність і чуттєвість. Ледь помітна смаглявість його білої шкіри надавала ще більшої привабливості цьому прекрасному, міцному, величному юнакові.
Це був Гай Юлій Цезар.
Він був одягнений з чисто грецькою вишуканістю. Поверх туніки з тонкої сніжно-білої лляної матерії, отороченої пурпуром і стягнутої на талії шворкою з пурпурової шерсті, на ньому була білого сукна тога з широкою синьою смугою по краях.
Юлію Цезарю в цей час сповнилося двадцять шість років. Він уже мав у Римі безмежну популярність завдяки своєму розумові, освіченості, красномовству, люб'язності, хоробрості, силі духу і незрівнянній елегантності.
У вісімнадцять років Юлій Цезар, бувши з боку тітки племінником Гая Марія, а по зв'язках і особистих симпатіях — маріанцем, одружився з Корнелією. її батько, Корнелій Цінна, був чотири рази консулом і вважався затятим прибічником переможця тевтонів і кімврів. Як тільки Сулла, знищивши своїх ворогів, став диктатором, він наказав убити двох членів сім'ї Юліїв, прихильників Марія, а від молодого Гая Юлія Цезаря став вимагати розлучення з дружиною Корнелією. Цезар, який уже тоді виявляв залізну волю і непохитну твердість, не захотів цьому скоритися, за що був засуджений Суллою до страти. І коли б не втрутилися авторитетні прибічники Сулли та колегія весталок, він загинув би разом з численними жертвами проскрипцій.
Цезар почував себе в небезпеці в Римі, поки там володарював Сулла. Недарма на прохання багатьох дарувати життя Цезарю диктатор сказав: "Я вгадую у цьому юному Юлієві багатьох Маріїв".
Цезар виїхав до Сабіни, де й переховувався, мандруючи по горах Лація і Тібертіна до того часу, поки Сулла не вмер.
Повернувшись до Рима, він негайно пішов воювати у війську претора Мінуція Терма, брав участь в облозі Мітілен. Там, як ніхто інший, він показав силу, вправність і майже надприродну звитяжність. Він поводився з незвичайною мужністю, рискуючи собою, врятував життя легіонера.