Нема потреби писати про наше кохання, так само, як і про мою розмову з проповідником секти Бергером недавно на сходах — атож, недавно, я ж бо знов ходив до "Часинки", однак мене там спіткала невдача, віскі роздобути не пощастило, завсідники дивилися футбол і мали поганий настрій, бо швейцарці грали паскудно, і типи, які звичайно питають адреси, теж мали поганий настрій. А "Монако" було зачинене. Грошей у мене з собою не було (я забув гаманця), а віскі хотілося — хоч умри, і я по-плентав до "Театрального". Там теж нікого не було. Альфредо — коли то був Альфредо — якось дивно подивився на мене, десь із закутка рішуче вийшли Елла з Кларою, хтось гукнув мене на ім'я. За столиком, де завжди сидів Джеймс Джойс, я побачив Штюссі-Лойпіна; він жестом запросив мене сісти до нього. Еллі з Кларою таке не сподобалось, але Штюссі-Лойпін — це Штюссі-Лойпін. Він сказав мені застебнути штани, а потім, коли я сів, заявив, що я ходжу казна-як, і налив собі в каву вишневого лікеру.
— Мені потрібна пляшка віскі,— промовив я з майже непритомним виглядом.
Стан мій був безнадійний, я розумів: без віскі мені вже не жита, мене охопив панічний страх, що не роздобуду жодної краплі віскі, все в мені опиралося проти того, щоб пити щось інше, крім віскі,— скажімо, вино, чи пиво, чи горілку, чи й отой кислий сидр, який тут дудлять люмпени (вони через це хоч і поспивалися, зате не мають ревматизму); рештки людської гідності в мені вимагали, щоб я пив тільки віскі, заради справедливості, яка зводить мене зі світу. Аж глядь — Елла поставила переді мною склянку.
— В долині Штюссі знов потрібен адвокат,— сухо промовив Штюссі-Лой-пін. — "Оборонця" Штюссі-Зюттерліна, мого наступника, застрелили на полюванні. Хтось прийняв його за сарну — або Штюссі-Бірлін, або Штюссі-Фойзі, а може, й Штюссі-Моозі. Слідчий у Флетігені поклав ту справу під сукно — розплутати її нема ніякої надії. А для вас то було б непогане місце, ви стали б там першим "оборонцем", який не носить прізвища Штюссі. Адвокатський патент вам відразу віддадуть, це можна залагодити.
— Із цією пропозицією ви звертаєтесь саме до мене,— проказав я й одним духом випив віскі.
— Саме до вас,— підтвердив Штюссі-Лойпін. — Ви знаєте, Шпет, тепер такий час, що вам з усього треба робити висновки. У мене аж руки сверблять, так кортить вирвати з ненажерливої пащі правосуддя навіть невинного, якщо на це є надія. Ні, я не глузую з правосуддя, просто я хочу, щоб ви мали чітку картину. Адвокат — не суддя, і вірить він у справедливість та закони, що випливають з цієї ідеї, чи не вірить — справа його. Зрештою, це питання метафізики, як, наприклад, питання про суть числа. Проте як адвокат я повинен з'ясувати, чи вільно правосуддю вважати винною або не винною людину, незалежно від того, винна вона насправді чи ні. Елен розповіла мені про вашу підозру, однак ваші розслідування виявились недостатніми. Елен таки працювала тоді стюардесою,— господи, в той час люди ще думали, ніби ця робота — щось особливе! — але в тому літаку, яким англійський міністр повертався додому, вона не летіла. Він скористався англійським військовим літаком, а там швейцарська стюардеса навряд чи потрібна. А що Елен відповіла тоді на ваше запитання так непевно, то це можна зрозуміти — просто вона не зразу збагнула, яке важливе те запитання. Що ж до слів Колера, з якими він звернувся до вас після суду і про які мені розповів Мокк, то для мене вони, навпаки, лишаються загадкою. Колер сам захотів перегляду справи і, щоб не стояти перед судом таким собі невинним ангелятком, мав би тільки заявити, що то він застрелив старого Вінтера і де він, хай йому сто чортів, дів револьвера. А тепер мене гризе совість за те, що я визволив старого, хоч то й був мій обов'язок як юриста. Та мені вже починає здаватися, ніби я випустив на волю хижака — одного з тих звірів-одинаків, які особливо небезпечні. Діями Колера керує мотив, який він приховує. Спершу я гадав, що Моніка Штайєрман користується послугами Колера. А тепер у мене таке враження, ніби Колер користується послугами Моніки Штайєрман. Вінтер, Бенно, Дафна, двоє сутенерів... Трохи забагато жертв. І раптом із стічної ями — хоч вам це й не до вподоби — виловлюють вас...
Одне слово, нарешті я таки дістав свою пляшку, а як опинився на Шпігельгас-се, уже й не пригадую. Поки Штюссі-Лойпін розводився зі своїми премудростями, Елла поставила переді мною ще склянку віскі. Це просто якесь чудо, що я взагалі спроможний переказати ті його балачки. Вже пів на другу ночі, я, мабуть, закуняв був за столом... Ще трохи більше двадцяти... ні, дев'ятнадцяти годин, я помилився, вже пів на третю... Колер буде... Почесний доктор Ісаак Колер... Та розмова з Сімоном Бергером відбулася, здається, на сходах, коли я повернувся на Шпігельгассе з пляшкою віскі від Штюссі-Лойпіна. Минуло вже, мабуть, кілька тижнів відтоді, як змовкли псалми "Святих з Уетлі". Вони перестали гриміти раптово. До мене тоді саме прийшов Штубер із "моральності" й недвозначно натякнув, що поліція має підозру, ніби між мною і організованою панеллю існує зв'язок, коли це несподівано урвався псалом "Боже наш, до ран твоїх", залунали крики, вигуки протесту, вереск, знявся страшний гармидер, потім на сходах почулося тупотіння, люди бігли вниз, а тоді запала мертва тиша, і Штубер почав розповідати про свої підозри далі... Тим-то я, власне, мав би •здивуватися, коли під дверима секти на поверсі, що піді мною, натрапив на Бергера. Він стояв нерухомо, прихилившись до одвірка. Я хотів пройти повз нього, але він хитнувся в мій бік і впав би, якби я не підхопив його. Коли я відштовхнув проповідника від себе, то побачив, що обличчя в нього обпалене, а очей нема. Я вжахнувсь і хотів був кинутися геть, до себе нагору, але Бергер обхопив мене руками й не відпускав; він кричав, що довго дивився на сонце — хотів побачити бога, а як побачив його, то став зрячим, бо доти був сліпий, і тепер він бачить, бачить... Викрикуючи отаке, він звалив мене з ніг, і ми обидва попадали на сходи, що вели до моєї кімнати. Вже й не пригадую, що він тоді мені розказував, адже я був дуже п'яний і взагалі мало що зрозумів, та, гадаю, він молов дурниці — щось про сонячне нутро, про суцільну пітьму в ньому, що та пітьма — божий сховок, і Всевишнього можна побачити лиш тоді, коли сонце випалить тобі очі, аж тоді, мовляв, збагнеш, як бог, ця безмежна цятка довершеної чорноти, зосереджується в сонячному нутрі, з невтолимою спрагою випиває сонце, засмоктує його, не збільшуючись, ніби він — бездонна діра, безодня в безодні, і сонце всередині порожніє, водночас зовні роздимаючись, тільки цього поки що ніхто не помічає, але завтра о пів на одинадцяту вечора воно стане таке велике, сонце, що це буде вже саме світло, воно сяятиме й дедалі збільшуватиметься, зі швидкістю світла, а тоді все обпалить, і земля в тому небаченому сяйві обернеться в пару, одне слово, це буде десь так... Він говорив, як п'яний до п'яного, такий я тоді, зрештою, і був, а тепер ще п'яніший, і сам не розумію, навіщо пишу про цього сектанта-проповідника, що виступав перед своєю громадою завжди закутаний, оголосив про кінець світу й закликав своїх прихильників дивитися на сонце доти, доки воно випалить їм очі, а тоді зірвав з голови хустку. Відповіддю йому були крики, вигуки протесту, вереск, страшний гармидер, який я чув, і громада з тупанням кинулася сходами вниз.
Щойно я перечитав написане. Ще години три, і мені треба буде збиратися в аеропорт. О пів на восьму ранку чи ще й раніше приїздив начальник поліції; він сидів у мене біля канапи, і я здивувався, коли, прокинувшись, побачив його в кімнаті, тобто я помітив його аж після того, як виблював, повернувся з туалету й хотів був знов лягти на канапу. Начальник поліції спитав, чи не приготувати мені каву, потім, не чекаючи відповіді, пішов до ніші, що правила мені за кухню, а я знов заснув, і коли прийшов до тями, кава вже стояла готова, і ми мовчки почали пити. "Чи відомо вам,— озвався згодом начальник поліції,— що ви — кожен десятий?" І, на моє запитання, що означає його дивне запитання, відповів: кожного десятого він відпускає на волю, і я — один із них. А то б йому довелося, мовляв, заарештувати мене ще біля Дафниної могили; він, як і я колись, був адвокатом і, як і я, теж поганеньким, його тільки час від часу призначали в суді захисником, отож він перейшов до поліції; друзі соціалісти, яким і на думку не спало б звернутися до нього, якби їм потрібен був адвокат*у приватній справі, підсунули йому посаду юридичного радника в карному відділі міської поліції; отак він посувався вгору й нарешті став начальником. Все це, мовляв, наслідок не якихось там особливих його успіхів — то політичні інтриги вимили його нагору, і в інших інстанціях апарату правосуддя твориться те саме; ні, він не каже, що це корупція, однак претензії правосуддя бути об'єктивним інститутом, позбавленим будь-яких суспільних упереджень і переконань, настільки далекі від дійсності, що він, усвідомлюючи це, сприймає справу Колера не так трагічно, як я. Звісно, з мого боку було помилкою приймати Колерове доручення, а тоді передавати Штюссі-Лойпіну матеріали, з допомогою яких той загнав Бенно на люстру й виграв процес. І все ж — хай там Колер винен більше чи менше (а загалом у нас тут кожен знає, що університетського професора застрелив кантональний радник, і в цьому не має сумніву й він, начальник поліції) — коли він дивиться отак на мене й думає собі, до чого ж мене довів мій протест проти виняткового з юридичного погляду, однак бездоганного й тому справедливого виправдання, навіть коли справедливість загнано ним у глухий кут, то мені, якщо в цій справі я ще хочу домогтися справедливості, не залишається нічого іншого, як присудити Колера й себе самого до смертної карй й виконати над обома цей вирок, тобто взяти револьвер, схований у мене за канапою, і спровадити спершу Колера, а тоді й самого себе на той світ, такий кінець він, начальник поліції, вважає закономірним, хоч водночас і безглуздим, бо перед лицем справедливості, якщо міркувати абстрактно й брати справедливість як ідею, я, мовляв, маю не кращий вигляд, ніж Колер; досить згадати хоч би про ту роль, яку я відіграв у смерті Дафни.