Він вилив собі на голову й на руки пляшечку пахучої есенції, пожував кусочок шкаралупки мускатного горіха, який освіжає дихання, ще раз почистив зуби, підкрутив кучері, щоб красивіше вилися, й подався в парк на призначене місце, де ми його залишили і де, поки ми все це розповідали, бідолаха знемагав у чеканні.
Гарячка того чекання і нічна прохолода викликали у Леандра нервове тремтіння. Він здригався, почувши, як падає з дерева листок, при найменшому шурхоті нашорошував вухо, звикле вловлювати шепіт суфлера. Скрипне пісок під ногою — йому здавалося, що то страшенний рип, який неодмінно почують у замку. Його сповнював диявольський страх перед лісом, великі чорні дерева тривожили уяву. Не те, щоб він саме боявся чогось, але думки його ставали якісь похмурі. Маркіза не приходила, ноги у Ендиміона, з Діаниної ласки, вже були мокрі від роси.
В якусь мить Леандрові здалося, наче десь поблизу хруснула суха гілка під чиїмись важкими кроками. Його богиня не могла так іти. Богині спускаються по променю і торкаються землі так, що не примнеться жодна травинка.
"Якщо маркіза не поквапиться прийти, то замість палкого коханця вона знайде тут задубілого поклонника,— подумав Леандр.— Таке чекання, коли ти весь дрижиш од холоду, аж ніяк не сприяє подвигам, гідним Цитери" 44.
Тільки-но він це подумав, як чотири широкі тіні, появившись між деревами, вийшли із-за п'єдесталу статуї і, наче змовившись, підступили до нього. То були кремезні здоровані і сущі шельми з лакеїв маркіза де Брюйєра; двоє з них, схопивши Леандра за руки, ніби хотіли зв'язати, як бранця, притримали його, а двоє заходилися розмірено лупцювати актора палицями. Удари гупали по його спині, наче били молотки по ковадлу. Акторові зовсім не хотілося, щоб на його крики сюди збіглися люди й побачили, в яку халепу він попав,— сердега мовчав, героїчно терплячи біль. Муцій Сце-вола, тримаючи руку на вогні45, не проявив більше мужності, ніж Леандр під киями.
Зробивши своє діло, чотири кати відпустили жертву, низько вклонились і, не промовивши ні слова, зникли.
Яке ганебне падіння! Ікар46 з небесної висоти впав не так низько. Приголомшений, знеможений, побитий, Леандр, зігнувшись, кульгаючи і потираючи боки, сяк-так дістався до замку; одначе в своєму непохитному марнославстві він і не подумав, що його пошили в дурні. Для його самолюбства було краще надати цій пригоді трагічного забарвлення. Він казав собі, що ревнивий маркіз, безперечно, підстеріг жінку, піймав, коли вона йшла на побачення, і, приставивши кинджал до горла, змусив у всьому признатися. Леандр уявляв, як вона простоволоса стоїть на колінах, ридма ридаючи, благає несамовитого від гніву маркіза помилувати її і клянеться, що надалі стійкіше опиратиметься несподіваним сердечним спокусам. Навіть тепер, добряче побитий кийками, він жалів маркізу, яка через нього попала в таку небезпеку, і не підозрював, що вона, ні сном ні духом нічого не знаючи, спокійнісінько спить собі на простирадлах з голландського полотна, побризканих олією з санталових і динамо* нових дерев.
Ідучи по коридору, Леандр з досадою побачив Скапена — висунувши в прочинені двері голову, той зловтішно посміхався. Леандр випростався, як тільки міг, але хитрого пронози це не обмануло.
На другий день трупа зібралася в дорогу. Тиран, одержавши від маркіза щедру винагороду, замінив надто повільну колимагу з биками на простору, запряжену четвериком карету, в якій вільно могла вміститись уся акторська ватага з багажем. Леандр і Зербіна встали пізно — нема потреби додатково пояснювати, чому саме,— тільки у нього, хоч він і намагався не показувать того, вигляд був скорботний і жалюгідний, а вона сяяла від вдоволеного честолюбства. Субретка навіть до своїх подруг ставилася, як добра принцеса, і — що було важливою прикметою — Дуенья підлещувалась до неї, чого раніше ніколи не траплялося. Скапен, з-під уваги якого ніщо не випадало, помітив, що дорожній сундук Зербіни, наче за помахом чарівної палички, став удвоє важчий. Серафіна кусала губи й час від часу буркотіла одне-єдине слово: "Тварюка!", якого ніби й не чула Субретка, задоволена приниженням головної героїні.
Нарешті карета рушила, і гостинний замок де Брюйєра лишився позаду; всі покидали його з жалем; окрім Леандра. Тиран думав про те, як використати зароблені гроші; Педант — про чудові вина, що ними він щедро вгамовував у замку спрагу; Матамор — про оплески, яких не шкодували йому глядачі; Зербіна — про шовки, золоті намиста й інші дари. А Сігоньяк та Ізабелла думали тільки про своє кохання і, радіючи, що вони разом, навіть не озирнулись, аби ще раз побачити голубі дахи і рожеві стіни замку, що виднів на горизонті.
VI. Хуртовина
Нетрудно зрозуміти, що актори були задоволені своїм перебуванням у замку де Брюйєра. Такі несподівані удачі не часто випадали в їхньому кочовому житті; Тиран поділив гроші між усіма, й тепер кожен, любовно торкаючись золотих пістолів, подзенькував ними в кишенях, де часто-густо взагалі не бувало жодного мідяка. Зербіна, добродушно сприймаючи кпини своїх товаришів щодо могутності її чарів, сяяла стриманою загадковою радістю. Вона тріумфувала, а Серафіна від того просто шаленіла. Тільки Леандр, геть розбитий після нічної прочуханки, здавалося, не поділяв загальної веселості,— він і силкувався всміхнутись, але усмішка виходила якась вимучена, немов собака щирив зуби. Йому важко було поворухнутись, і часом, коли віз сильно трясло, він болісно кривився. А як думав, що на нього ніхто не дивиться,— розтирав долонями спину та руки; ці хитрощі могли збити з пантелику кого завгодно з акторів, тільки не глузливого і спостережливого Скапена, який зловтішно відзначав геть усі невдачі Леандра, бо страшенно не любив його самовдоволеного красування.
Колесо наїхало на чималенький камінь — возій не помітив його,—коханець болісно скрикнув крізь зуби: "Ой!", і Скапен озвався з удаваним співчуттям:
— Чого це ти так стогнеш та охаєш, бідний Леандре? І сам якийсь наче пошарпаний, мов лицар Печального образу *, коли він голий перекидався на камінні Сьєрра-Морени, покаравши себе в ім'я кохання, як Амадіс на Голій скелі 2. Можна подумати, що ти ночував не в м'якій постелі, на подушках і пуховиках, під стьобаною ковдрою, а на перехрещених палицях, більш підходящих для того, щоб ламати руки й ноги, аніж для спочинку. Вигляд у тебе такий змучений, обличчя як у хворого, під очима — синці, видно, добродій Морфей 3 сеї ночі не заглядав до тебе.
— Морфей міг сидіти собі в своїй печері, а от малюкові Купідону не сидиться, йому й ліхтаря не треба, щоб знайти в коридорі потрібні двері,— мовив Леандр, сподіваючись відвести підозри свого недруга Скапена.
— Я тільки комедійний слуга, в любовному ділі у мене зовсім немає досвіду. Мені не доводилось упадати за знатними красунями; а проте зі слів поетів та романістів я все-таки знаю, що бог Купідон, коли хоче вразити чиєсь серце, користується стрілами, а не палицею свого лука.
— Що ви хочете цим сказати? — квапливо перебив Леандр, занепокоєний тим поворотом розмови, якого надали
Ш їй мудровані порівняння та міфологічні викладки Ска-пена.
— Нічого, окрім того, що на шиї у тебе, трохи вище ключиці, видно, хоч ти й затуляєш хусткою, чорну смугу, яка завтра стане синьою, позавтрому — зеленою, потім жовтою, аж поки зрештою набуде природного кольору, і ця смуга — акурат наче розчерк ломакою по телячій шкурі, то пак — пергаменті, якщо тобі це більше подобається.
— Напевне,— відповів Леандр, почервонівши аж до кінчиків вух,— напевне, то якась небіжчиця-красуня, котра любила мене за життя, поцілувала, коли я спав. Поцілунки мертвих —— це всім відомо — залишають на тілі синці, прокинешся вранці — сам не знаєш, відкіля вони.
— Примарна красуня-небіжчиня появилася вельми вчасно,— мовив Скапен,— а то я міг би поклястися, що це пристрасний поцілунок свіжої лозини.
— Який же ви недобрий баляндрас і насмішник! — сказав Леандр.— Зовсім не поважаєте моєї скромності. Я з доброчесності звалюю на мертвих те, в чому більш винні живі. Ви хоч і вдаєте з себе недосвідченого, але ж, мабуть, чували про подряпини, синці, укуси й інші такі милі знаки, пам'ятки любовних забав, яким звичайно віддаються пристрасні коханці?
— "Memorem dente notam" 4,— втрутився Педант, радий можливості процитувати Горація.
— Пояснення, як мені бачиться, слушне,— зауважив Скапен,— і підкріплене достойним авторитетом. От тільки слід такий довгий, що в роті у нічної красуні мав бути той єдиний зуб, який Форкіади 5 по черзі позичали одна одній.
В нестямній люті Леандр сіпнувся — хотів було кинутися з кулаками на Скапена, але побиті кийками боки і посмугована, мов у зебри, спина так боліли, що він одразу ж і сів, відклавши помсту до ліпшого часу. Тиран і Педант, звиклі до таких сварок, які тільки розважали їх, помирили супротивників. Скапен пообіцяв більше не робити нескромних натяків.
— Я вилучу із своєї мови навіть згадку про дерево, хоч би в якому вигляді воно було — необтесана колода, тінявий ліс, гладеньке дерев'яне ліжко чи навіть гіллясте дерево оленячих рогів.
Поки точилася ця забавна сварка, карета їхала CQ6Í та й ї#ала і незабаром наблизилася до розпуття. На трав'янистому пагорку, позначаючи перехрестя доріг, височіло розп'яття — грубо зроблений дерев'яний хрест, потрісканий від сонця та дощу, з фігурою Христа, у якого одна рука відірвалась од тіла і зловісно звисала на іржавому цвяху.
Два чоловіки з трьома мулами, стоячи біля роздоріжжя, скидалося, ждали когось. Один мул, наче йому набридло стояти, махав прикрашеною помпонами та барвистими китицями головою, чути було, як сріблясто подзенькували бубонці. Вишиті шкіряні шори не давали йому дивитися вбік, але тварина відчула, що дорогою їде карета; мул з неспокійною цікавістю заворушив вухами, поміж випнутими губами його видніли зуби.
— Корінний пряде вухами й показує ясна,— сказав один з чоловіків,— карета недалеко.
Справді, акторська балагула вже під'їжджала до розпуття. Зербіна, яка сиділа попереду, бистро зиркнула на групу з тварин та чоловіків і, здавалося, зовсім не здивувалась, побачивши її тут.
— їй-богу, непогана упряжка! — озвався Тиран.-— А ці црекрасні іспанські мули можуть пройти п'ятнадцять, а то й двадцять льє за день.