Нарешті ми сповна зрозуміли слова Тейяра де Шардена[25] про те, що людина стоїть на порозі нової фази своєї еволюції. Бо тепер ми були в тій новій фазі. Свідомість була ніби незаймана країна, ніби обітована земля. Нам лишалося тільки зайняти її... і, ясна річ, вигнати її теперішніх мешканців. Тож попри наші турботи й труднощі, настрій у ті дні був у нас пречудовий. Ми були щасливі.
Перед нами стояли два головні завдання. Перше полягало в тому, щоб знайти нових "учнів", які б допомагали нам у боротьбі проти паразитів, друге — перейти до наступальних дій. Поки що ми не могли досягти нижніх обширів свідомості, населених паразитами. А проте моя нічна битва з ними показала, що я міг закликати сили, які виходили з якогось дуже глибокого джерела. Як дістатися до того джерела, щоб перенести битву на територію ворога?
Я майже не звертав уваги на реакцію світової преси. Нічого дивного не було в тому, що здебільшого та реакція відзначалася ворожістю й скептицизмом. Віденська газета "Уорлд фрі пресе" відверто заявляла, що нас усіх п'ятьох треба негайно заарештувати і тримати під суворим наглядом, поки розслідуватимуться справи, пов'язані із самогубством наших товаришів. Лондонська газета "Дейлі експресс", навпаки, твердила, що нас треба віддати під опіку Військового департаменту ООН, водночас надавши нам повне право боротися проти паразитів усіма можливими засобами.
Усіх нас стурбувала стаття Фелікса Газарда в газеті "Берлінер тагблатт". її автор не висміював, як ми чекали, нашої заяви і не підтримував "зізнання" Рібо. Він нібито погоджувався з тим, що над світом нависла небезпека від нового ворога — паразитів свідомості. Але якщо цей ворог здатен поневолювати свідомості окремих індивідів, казав Газард, то де гарантія того. що ми не є раби паразитів? Ми справді, провадив він, повідомили про їхнє існування, але це ще ні про що не говорить. Ми змушені були зробити це з метою самозбереження, бо після заяви Рібо нас могли звинуватити в кримінальному злочині... Тон статті був грайливий. Газард ніби натякав, що він підсміюється з цього діла. І все ж стаття нас стурбувала. Ми дійшли висновку, що Газард — ворожий агент.
Ще одна справа потребувала негайного розгляду. Досі журналістів не пускали на місце розкопок на Чорній Горі. Але ніхто не міг їм заборонити спілкуватися з робітниками й солдатами, які там працювали. Треба було виправити становище. Тому ми з Райхом запропонували групі журналістів поїхати з нами на місце розкопок того ж таки вечора і дозволили встановити там телекамери. Ми дали вказівку, щоб до нашого приїзду було вжито якнайсуворіших заходів безпеки: нікого з журналістів без нас на Каратепе не пускати.
О десятій вечора п'ятдесят журналістів уже чекали нас у двох транспортних вертольотах. Політ до Каратепе в цих громіздких машинах забрав у нас цілу годину. Коли ми приземлились, уся площа розкопок була залита світлом. Портативні телевізійні камери встановили за десять хвилин до нашого прибуття.
Наш план був простий. Ми мали супроводжувати групу журналістів униз аж до Абхотового блока, який був відкопаний згори і з боків і, користуючись нашими психокінетичними можливостями, створювати атмосферу напруження й пригніченості. Далі нам треба було вибрати найнервовіших і найвразливіших членів групи і викликати в них паніку. Тим-то ми й не сказали про ці наші психокінетичні можливості на проведеній прес-конференції. Ми знали, що вони нам знадобляться для того, щоб "загнуздати" паразитів.
Проте ми недооцінювали наших ворогів. Брати Грау, Флейшман. Райх і я летіли в одному вертольоті. Перед самим приземленням я зауважив, що журналісти в другому вертольоті співають. Це здалося нам дивним. Ми подумали, що вони, мабуть, понапивалися. Тільки-но приземлившись, ми відчули присутність паразитів і зрозуміли, в чому річ. Вони застосовували свій звичний метод, тільки навпаки. Замість висмоктувати енергію із своїх жертв, вони наповнювали їх психічною енергією. Багато з тих людей були пияки, і. як більшість журналістів, не відзначалися особливими розумовими здібностями. Тому дія психічної енергії на них ("подарунок" паразитів) була дуже подібна до дії алкоголю. Коли журналісти з нашого вертольота приєдналися до них, то відразу ж заразилися їхнім настроєм. Я чув, як телекоментатор сказав: "Ці хлопці не бояться паразитів аніскілечки. Вони сприймають усе це як жарт".
Я сказав режисерові телепередачі, що ми трохи затримаємось, і, обернувшись до своїх колег, кивнув головою в бік будиночка старшого майстра, що стояв віддалік.
Ми замкнули двері і зосередились, намагаючись знайти вихід із ситуації, що склалася. Встановивши між собою зв'язок, ми могли увійти в мозок деяких журналістів. Спочатку важко було зрозуміти, що відбувалось — ми ніколи ще не стикалися з чимось подібним. Далі нам пощастило: ми натрапили на журналіста, у якого довжина хвилі була така сама, як і в Рібо. Це дало нам можливість дослідити діяльність його мозку. Мозок має понад десять ланцюгів задоволення, найпоширеніші серед яких — статевий, емоційний і соціальний. У ньому є також ланцюг інтелектуального задоволення і високоінтелектуальний ланцюг, пов'язаний зі здатністю людини до самоконтролю і самоприборкання. Нарешті є ще п'ять ланцюгів, які майже нерозвинуті в людях і які пов'язані з енергіями, що їх ми називаємо поетичною, релігійною чи містичною.
Паразити підвищували енергію соціального та емоційного ланцюгів у більшості журналістів, а те, що їх було п'ятдесят, робило решту справи — "механізм юрби" підсилював їхнє задоволення.
Ми вп'ятьох зосередилися на журналісті, якого обстежували. Нам неважко було розімкнути ланцюг і ввести його в стан депресії. Але тільки-но ми припиняли тиснути на нього, він повертався до свого попереднього стану.
Ми спробували повести пряму атаку на паразитів. Спроба виявилася марною. Вони перебували поза межами нашої досяжності і не збиралися покидати безпечну для них зону. У нас було відчуття, що енергія, яку ми проти них спрямовували, витрачається дарма і що вони з нас кепкують.
Становище стало небезпечним. Ми вирішили, що нам треба цілковито покластися на наші психокінетичні можливості. Отже доведеться бути весь час поруч із журналістами.
Знадвору хтось загрюкав у двері, вигукуючи:
— Гей! Скільки нам ще тут чекати?
Ми вийшли з будиночка і сказали, що вже готові.
Ми з Райхом ішли попереду. Журналісти ступали за нами, регочучи так, аж часом заглушали голос телекоментатора, який не замовкав ні на хвилину.
Йдучи позаду юрби, Флейшман і брати Грау зосередились на телекоментаторі. За мить він стривожено сказав: "...Кожен здається веселим і безтурботним, але я все думаю, чи так це насправді. Довкола відчувається якесь дивне напруження...".
Журналісти зустріли слова телекоментатора дружним реготом.
Тоді ми п'ятеро об'єднали наші вольові зусилля й викликали у всіх відчуття небезпеки й невиразного страху. Сміх відразу урвався.
Я сказав:
— Не турбуйтеся. Повітря на цій глибині не таке чисте, як надворі. Але воно не отруйне.
Тунель мав сім футів заввишки і йшов углиб під кутом двадцяти градусів.
Пройшовши сотню ярдів тунелем, ми сіли в маленькі залізничні вагончики. Протягом десятимильної подорожі не було чути нічого, крім гуркоту коліс. Потреба пригнічувати психіку журналістів відпала. Тунель мав форму неправильної спіралі (можна було зробити його прямим, але вхід тоді містився б на відстані кількох миль від Чорної Гори, і це б ускладнило проблему його охорони), і щоразу, коли вагончики нахилялися на вигині, ми відчували, як від наших супутників іде хвиля стривоженості. Вони також боялися, що вібрація вагончиків викличе завал у тунелі.
Подорож тунелем до Абхотового блока тривала близько півгодини. Сам блок вразив усіх: його величезні чорно-сірі стіни височіли над нами неначе скеля.
Ми посилили атмосферу пригніченості. Було б набагато краще дати волю їхній уяві і лише злегка стимулювати її доторком страху. Але паразити живили їх енергією, і нам треба було паралізувати ті частини їхнього мозку, які надто активізувалися. Ми кинули на них тягар відрази й страху.
Телекоментатор знітився і вів репортаж у гнітючій тиші. Він говорив у мікрофон пошепки:
— Тут унизу на тебе нападає неприємне й задушливе відчуття. Може, це повітря.
Тієї ж миті паразити почали атакувати. Цього разу не гуртом, не навально, а по одному, по два. Метою їх, очевидно, було збентежити нас, примусити послабити тиск. Тільки-но ми зосередили проти них свою психіку, атмосфера проясніла: журналісти пожвавішали. А ми були прикро вражені, бо мало що могли вдіяти проти паразитів. У малій кількості вони були майже невразливі. Однаково, що воюєш із тінями. Найкраще було б не зважати на них, але це так само важко, як не зважати на цуцика, який хапає тебе за ноги.
І тоді у всіх нас водночас з'явилася думка — принаймні, ми були так тісно пов'язані між собою, що неможливо сказати, у кого першого та думка виникла. Ми глянули на Абхотовий блок, а тоді на стелю, що була футів за тридцять від верху блока. Вага блока — три тисячі тонн. У Британському музеї брати Грау підняли тридцятитонний блок. Треба спробувати. Пославши хвилю страху на журналістів, ми почали напружувати наші зусилля в унісон, щоб підняти блок.
Здавалося, що це так само неможливо, як підняти його голіруч. І тоді брати Грау підказали нам, що робити. Замість напружувати зусилля в унісон, вони напружували їх навпереміну, спочатку поволі, а тоді дедалі швидше. Ми зрозуміли, що вони роблять, приєдналися до них, і все виявилося до безглуздя простим. Сила, яку створювали ми вп'ятьох, була велетенська — достатня для того, щоб підняти двомильний шар землі над нами. Блок відірвався від землі і поплив до стелі. Освітлення заблимало — він зачепив силовий кабель. Зчинилася паніка, і якийсь телепень побіг під блок, чи сам, чи. може. його туди штовхнули. Ми повели блок убік і зненацька світло згасло — блок розітнув силовий кабель. Кінець кабелю волікся по землі. Почувся горловий крик журналіста, який на нього наступив. Запахло паленою плоттю, нас занудило від цього запаху.
Ми щосили опиралися паніці. Одному з нас треба було від'єднатися, щоб загнати журналістів у кінець підземної порожнини і дати нам змогу опустити блок.