Отже, якщо Коля піде праворуч, туди, де колись був Гоголівський бульвар, він що-небудь знайоме й зустріне. Орієнтується непогано, ні разу в лісі не заблукав. У Москві він не пропаде. Навіть через сто років. Тільки краще не питати дорогу в перехожих: вони запідозрять, що щось негаразд.
І Коля вирушив до бульвару.
Він ішов рожевою доріжкою завширшки метрів зо три, яка ледь пружинила під ногами. За деревами, що оточували газон, доріжка влилась у широку вулицю.
Як тільки Коля вийшов на неї, позаду пролунав голос:
— З дороги, хлопчику! Ти де йдеш? Хочеш, щоб тебе збили?
Коля відскочив убік і побачив, що його наздоганяє чудний дідусь. Дідусь їхав на одноколісному велосипеді, розвівши руки для рівноваги, ніби цирковий акробат. Він і зодягнений був, як акробат: у зелене трико, що облягало тіло, й червоні м'які тапочки з довгими, гострими, навіть трохи звислими вниз носками. У дідуся був сивий чуб їжаком і довгі вуса, теж розведені, — мабуть, для рівноваги.
Дідусь догнав Колю й сказав:
— Проведи мене трохи, мені нудно їхати самому.
Колесо велосипеда було невелике, дідусеві доводилося часто крутити педалі, але все одно їхав він повільно. Коля пішов поруч.
— Ти до маскараду готуєшся? — спитав дідусь, розглядаючи звичайнісінький Колин костюм.
Коля вирішив, що головне — обережність.
— Так, — кивнув він, — до маскараду.
— Ти неправильно вдягнувся, — мовив дідусь. — За моїх часів усі хлопчики ходили в так званій шкільній формі. Вона складалася з темно-сірих із синім відливом штанів і такого… як би сказати… піджака. Ти знаєш, що таке піджак?
— Уявляю, — відповів Коля.
І мало не додав, що в його батька піджак і взагалі у всіх чоловіків піджаки. Але відразу ж схаменувся: минуло багато часу, напевно, діти забули про піджаки.
Та дідусь не зважав на Колині відповіді. Йому самому подобалося говорити. В кущах, неподалік від дороги, стояла лавка. Вона була мало схожа на лавки, яким належить стояти на вулиці. Вона була низькою, схожою на канапу. Коли дідусь зліз із свого колеса й сів, запросивши Колю наслідувати його приклад, виявилося, що лавка м'яка, ніби набита пухом.
— Відпочиньмо, — сказав дідусь. — П'ять хвилин. Я трішки засапався. Мене звати Павлом. А тебе?
— Колею.
— Ти не поспішаєш?
Коля не знав, що відповісти. Він не знав, спішить він чи ні Звичайно, шкода було сидіти на м'якій лавці й гаяти час на розмови про піджаки, в яких Коля тямив краще від дідуся Павла. Але дідусь був першою людиною з майбутнього, з якою Коля зустрівся. І вона ні в чому Колю не підозрювала.
Дідусь не став чекати відповіді.
— Так-от, — мовив він, — я повинен детальніше пояснити тобі, що таке піджак. Це стародавній вид одягу, в якому чоловіки ходили за часів моєї юності. Походить він од сюртука, що його носив Пушкін…
— А чому ви не купите двоколісного велосипеда? — перебив дідуся Коля. — Адже незручно на одноколісному їздити.
— Лікарі рекомендують, — відповів дідусь. — Щоб розвивалися м'язи. У моєму віці не можна нехтувати порадами лікарів. Ти хочеш мої м'язи помацати?
Дідусь зігнув руку в лікті й дав Колі помацати м'язи. Вони були міцні. Куди міцніші, ніж у Колі.
— Так-от, — вів далі дідусь. — Піджаки застібалися на ґудзики… А втім, ти про це знаєш, у твоєму маскарадному костюмі є ці незручні предмети. Я рекомендую внести поправки до твого костюма.
— А мені здається, — сказав Коля, намагаючись говорити ввічливо, — що в мене правильнісінький костюм. Він не шкільний, а так, на щодень.
— На щодень ми носили білі сорочки, — заперечив дідусь Павло, — і чорні штанці. І сандалі. Так-так, сандалі.
— То це коли було… — мовив Коля. — Зовсім в інший час.
— Як так — в інший? — здивувався дідусь. — У який інший?
Коля на око прикинув вік дідуся — виходило років шістдесят. 2092 мінус шістдесят — виходить 2032. Плюс десять чи дванадцять. Виходить 2042.
— Ну, в сорокових роках цього століття, — відповів Коля.
Дідусь почав реготати так, що два зелених папуги злетіли з гілки й закричали людськими голосами:
— Ганьбааа! Ганьбааа! Хто зірвав трроянду?
— Ну й наївність! — дивувався дідусь, витираючи сльози. — Ну й жартівник! Ти мені лестиш безбожно. Невже я такий молодий із виду?
— Не вельми молодий, — сказав щиру правду Коля, — але на велосипеді ви катаєтеся ще хоч куди.
— Тоді я відкрию тобі таємницю. Мені завтра виповниться сто сімнадцять років.
— Не може бути! — вигукнув Коля. — Отже, ви з Абхазії?
— Чому?
— Там живуть довгожителі. Але вони харчуються сиром та вином і пасуть овець.
— Ні. Я з Москви, а харчуюся я переважно кефіром і дуже люблю баранячі відбивні. Ти любиш баранячі відбивні?
— Страх люблю, — признався Коля. Він досі ще не міг подолати здивування. — Отже, ми з вами ровесники!
— У певному розумінні, — згодився дідусь. — Якщо взяти до уваги твій костюм, ми ровесники. Але повинен тобі ще раз із повною відповідальністю повторити, що в мій час хлопчики вдягалися інакше. Я міг забути, що було п'ятдесят років тому, проте що було в минулому столітті, пам'ятаю.
Ну що ти вдієш! Дідусь був так упевнений, що сперечатися з ним неможливо. Та Коля й не хотів сперечатися. Він був вражений. Поруч нього сидів його ровесник. Котрий через сто років катається на одноколісному велосипеді й носить червоні тапочки. Отже, можливо, й Коля житиме ще сто років?
— А як здоров'я? — спитав Коля співчутливо. — Не турбує?
— Не скаржуся. Спасибі медицині. Тільки сплю погано.
— Ну, це не страшно, — заспокоїв Коля. — А ви яку школу кінчали?
— Сто двадцять третю, англійську. На проспекті Миру.
— Я теж в англійській вчуся, — сказав Коля. — Ду ю спік інгліш?
— Йєс, ай ду, — відповів дідусь Павло. — І добре вчишся?
— Коли як, — мовив Коля. — Задають багато.
— А я гадав, що тепер нічого не задають.
Коля схаменувся.
— Іноді.
— А от мої правнуки кажуть, що нічого не задають. Напевно, я слушно роблю, що їм не довіряю.
— А ви на яку ковзанку ходили? — спитав Коля дідуся.
— Я — в Сокольники. А ти?
— Я — в Парк культури.
Але тут Коля вирішив більше не заглиблюватися у спогади, бо він напевно ляпне якусь дурницю. П'ять хвилин минуло, та дідусь Павло не квапився йти. Йому подобалося розмовляти з хлопцем, який удвічі зменшив його вік. Як відомо, літні люди страх люблять, коли їм удвічі зменшують вік.
По небу простяглася біла смуга. Вона так хутко з'явилась, що ніякий реактивний літак із такою швидкістю не зміг би пролетіти.
— Що це? — спитав Коля.
— Сплінтер, — відповів дідусь байдуже. — А може, рейсовий на Місяць. Адже там фестиваль. Хіба не знаєш?
— Знаю, — сказав Коля. — Але ми до маскараду готуємось.
Над вулицею поволі летіла перламутрова куля у півметра діаметром. Порівнявшись із лавкою, куля змінила свій шлях, і повернула просто до них. Коля трохи злякався, але дідусь поманив кулю і, коли та наблизилася на відстань витягнутої руки, клацнув пальцем по її боці. В кулі з'явився отвір, і з нього на долоню дідусеві Павлу випала чорна штука, схожа на портсигар.
— Почитаємо газетку, — сказав дідусь.
Куля злинула в повітря й вирушила шукати інших читачів.
Коля скоса поглядав на дідуся, який натиснув якусь кнопку збоку портсигара, портсигар перетворився на різноколірний екран, і по ньому побігли розмаїті кадри. Колі незручно було заглядати збоку, він тільки почув, як мелодійний жіночий голос промовив:
"…Фестиваль на Місяці обіцяє бути найцікавішим видовищем цього року… Почалися дискусії в ООН…"
Цієї миті Коля на хвильку відвернув увагу, бо вулицею наперегони, не торкаючись бруківки, промчали три прозорі кулі, в яких на м'яких сидіннях розташувалися люди. Вони кулями не керували, а один із них навіть читав таку саму газету, як дідусь Павло.
Коля згадав, що час іде, всі кудись їдуть, він один байдикує.
— Даруйте, — спитав він, — котра година?
Колин ровесник, не відриваючись од газети, простяг йому руку. На зап'ясті дідуся був браслет, широкий, але без будь-яких зображень. Раптом на браслеті спалахнули слова й цифри:
Час 10 — 12 — 36
15°. Дощу не буде.
— Дякую, — сказав Коля, котрий вирішив нічому не дивуватися.
Розділ IV
СИНІЙ КІНЬ ТА ІНШІ ЛІНГВІСТИ
Колин ровесник, якого можна було б назвати Пашкою, якби він не був таким старим, заглибився в читання газети і про все забув. Тому Коля тихенько підвівся з лавки й пішов далі. У нього виникла ідея: потрапити на космодром і, якщо вдасться, зганяти на Місяць. Туди ж ходять туристські кораблі, отже, це недовго. Звичайно, Коля розумів, що, коли він проживе стільки, скільки дідусь Павло, або трішки менше, він ще раз злітає на Місяць чи на Марс. Та це колись. А людині ж усе кортить одержати зараз. Коля не став розпитувати дідуся, як пройти на космодром, бо кожен москвич через сто років муситиме це знати.
Коля розгледівся довкола і побачив знайомий будинок. Він стояв на високому схилі пагорба, його колони біліли за деревами. Сто років тому будинок знаходився на Гоголівському бульварі, в ньому була Спілка художників і навіть висіла пам'ятна дошка, що тут жив Тургенєв.
— Здрастуй, давній знайомий, — привітався Коля. — Приємно зустрітися із знайомим будинком.
— Здрастуйте, — відповів хтось поряд. — Хіба ми з вами раніше зустрічалися?
Коля оглянувся, але нікого поряд не було.
— Яз вами й зараз іще не зустрівся, — сказав Коля. — Ви де?
— Якщо ви зробите ще крок, то неодмінно на мене наступите. І це буде сумно.
Коля подивився під ноги й побачив світло-зелене кошеня з одним бузковим оком посеред лоба.
— Ні, — промовив Коля, пригледівшись до дивної тварини. — Ми з вами ще не зустрічалися. У нас такі не водяться.
— Тоді дозвольте відрекомендуватися: я відомий космічний археолог, фахівець із вимерлих мов професор Рррр.
— Коля.
— Дуже приємно. Чому ж ви лишилися в місті цього недільного дня? Всі мої друзі роз'їхалися хто куди.
— Ми до маскараду готуємося. Із життя двадцятого століття, — сказав Коля. — А ви з іншої планети?
— Авжеж. Я тут на семінарі із структуральної лінгвістики. Ви не цікавитеся структуральною лінгвістикою? Це вельми захопливо. В нас у семінарі двоє семикласників і один третьокласник. Не рахуючи професорів та академіків.
— Ні, — признався Коля, — лінгвістикою я не цікавлюсь. Я цікавлюся футболом.
— І я теж, — зрадів Рррр. — І навіть іду на футбол. Який збіг!
— А хто грає? — спитав Коля.
— І ви не знаєте! — Від здивування Рррр розвів зеленими пухнастими рученятами. — Це ж матч віку! Збірна Марса зі збірною зовнішніх баз.