Але малий схитрував.
— Марто! — загорлав я. Служниця з'явилася. — Другу страву, — наказав я. Я став пильніше дивитись у вікно. Не тільки вщух дощ, бо я вже знав про це, а й гарні багряні смуги на заході, хитаючись, піднімалися дедалі вище. Крізь свій гай я радше вгадував їх, ніж бачив. Велика радість, тут я навряд чи перебільшую, затопила мене перед тією чудовною красою, такою силою обіцянок. Зітхнувши, я відвернувся, бо радість, яку навіває краса, дуже рідко позбавлена домішок, — і що ж я побачив перед собою, цілком слушно назвавши його другою стравою?
— А це що таке? — здивувався я. Здебільшого в неділю ввечері ми їли холодні страви, рештки птиці — курку, каченя, гуску, індичку, хіба я знаю, — з учорашнього вечора. Мені завжди щастило з моїми індичками, вони, на мою думку, набагато цікавіші для розведення, ніж качки. Індички, можливо, потребують більше мороки, але дають більший прибуток тому, хто вміє їх обходити й доглядати, одне слово, тому, хто любить їх, і знає, як стати любим і їм.
— Це страва вівчаря, — відповіла Марта. — Я куштувала її.
— А де ділась учорашня курка?
Обличчя Марти засяяло тріумфом. Вона вочевидь чекала на це запитання, сподівалася його.
— Я подумала, — мовила вона, — що вам краще поїсти гаряче, перед тим як вирушати в дорогу.
— Хто вам сказав, що я вирушаю? — здивувався я. Марта підійшла до дверей, то був певний знак, що вона кине стрілу. Вона ображала мене, тільки тікаючи.
— Я не сліпа, — відказала вона. Відчинила двері, — На жаль, — додала вона й зачинила за собою двері.
Я поглянув на сина. Він сидів, роззявивши рота й заплющивши очі.
— Це ти нас зрадив? — запитав я. Син, здається, був десь далеко. — Ти сказав Марті, що ми вирушаємо? — Син відповів, що ні. — А чому? — допитувався я.
— Я не бачив її, — цинічно відповів син.
— Але ж вона заходила до твоєї кімнати.
— Страви були вже на столі, — мовив син. Інколи він майже нічим не поступався мені. Але він даремно нагадав про страву. А втім, він ще молодий і недосвідчений, і я відмовився далі тиснути на нього.
— Спробуй, — знову заговорив я, — розповісти мені трохи точніше, що ти відчуваєш.
— Мені живіт болить, — скривився син.
— Живіт! А температури нема?
— Не знаю.
— Треба зміряти. — Син видавався дедалі пригніченішим. На щастя, я досить полюбляв розставляти всі крапки над і. — Піди візьми миттєвий термометр, — сказав я, — у другій зверху шухляді в правій половині мого столу, зміряй температуру і принеси мені термометр.
Я зачекав кілька хвилин, а потім, не чекаючи запрошень, слово в слово повільно повторив ту досить довгу і складну фразу, де було аж кілька імперативів. Коли син пішов, мабуть, зрозумівши найголовніше, я весело додав:
— Ти хоч знаєш, у яку дірку його пхати?
У своїх розмовах із сином я залюбки — з виховною метою — вдавався до жартів сумнівного штибу. Про жарти, сенсу яких він поки що не міг зрозуміти повною мірою, й було їх багато, він міг міркувати на дозвіллі й шукати разом зі своїми товаришами найвірогіднішої інтерпретації. Сама по собі то була чудова вправа. А водночас я спрямовував його молодий розум на найплідніший шлях, — на шлях огиди до тіла та його функцій. Але я невдало сформулював свою фразу, я мав би радше сказати "Не помилися отвором". Я з каяттям подумав про це, дедалі докладніше вивчаючи страву вівчаря. Я зняв ложкою скоринку й зазирнув усередину. Прозондував виделкою. Гукнув Марту і сказав, що такого не їв би і її собака. Подумав, усміхнувшись, про свій робочий стіл, що мав лише шість шухляд, по три з кожного боку порожнього місця, куди я ставив ноги.
— Оскільки ваша вечеря неїстівна, — мовив я, — будьте ласкаві приготувати пакет сандвічів із тим, що ви недоїли від курки.
Повернувся син. Таки варто мати миттєвий термометр. Він подав його мені.
— Ти бодай витер його? — запитав я. Побачивши, що я придивляюся до ртуті, син підійшов до дверей і запалив світло. Добре, що Юді далеко цієї миті. Інколи взимку, повернувшись, знесилений і розбитий, після цілого дня марної біганини, я бачив свої капці, що грілися коло вогню, передками до полум'я. В сина була температура. — В тебе нічого немає, — мовив я.
— Я можу піти до себе? — запитав він.
— Навіщо?
— Щоб лягти.
Чи не маю я тепер перед чудового прикладу дії нездоланної сили? Безперечно, але я не наважувався сказати про це. Ні, я не стягну на свою голову блискавок, від яких, можливо, ніколи не оклигаю, і то тільки з тієї причини, що в мого сина кольки. Якби він тяжко захворів у дорозі, то була б зовсім інша річ. Я не марно вивчав Старий Заповіт.
— Ти срав, мій сину? — ніжно запитав я.
— Намагався, — відповів він.
— А хотів?
— Так.
— Але нічого не вийшло? — мовив я.
— Ні, — кивнув він.
— Мабуть, трохи газів? — запитав я.
— Так, — знову кивнув син. Він раптом нагадав мені про сиґару отця Амбруаза. Я запалив її.
— Ходімо, побачимо, — сказав я підводячись. Ми піднялися нагору. Я зробив йому клізму з солоної води. Син відбивався, але недовго. Я витяг кінчик трубки. — Спробуй затримати воду в собі, не сиди на горщику, а ляж на живіт. — Ми були у ванні. Син ліг на кахлі догори своїм товстелезним задом. — Нехай вода пройде глибше, — радив я. — Що за день. Я дивився на попіл від сиґари. Він був твердий і синій. Я сів на край ванни. Порцеляна, дзеркала, хром навівали мені великий спокій. Принаймні я гадаю, що вони. А втім, той спокій був не дуже глибокий. Я підвівся, поклав сиґару й почистив зубною щіткою різці. Ясна в глибині почистив теж. Я придивився до себе, відкопиливши губи, що під час сну западали мені в рот. "На кого я схожий?" — запитав я себе. Мої вуса, як і завжди, дратували мене. їм бракувало довершености. Вуса личили мені, без них мене було б годі уявити. Але вони мали б личити мені краще. Вистачило б тільки трохи змінити їхній фасон. Але як? Може, вони задовгі, чи, може, закороткі? — А тепер, — сказав я, й далі розглядаючи себе, — сідай на горщик і дуйся. — А може, вся річ у кольорі? Шум випорожнення повернув мене до менш піднесених турбот. Син підвівся, тремтячи всім тілом. Ми разом нахилились над горщиком, роздивлялися досить довго, а потім я взяв горщик за ручку й похитав з боку в бік. У жовтуватій рідині плавало кілька жилкуватих грудочок. — Як ти хочеш срати, — здивувався я, — якщо в тебе в животі нічого немає? — Син зауважив, що обідав. — Ти ж ні до чого не доторкнувся, — дорікнув я. Син мовчав. Отже, я вгадав. — Ти не забув, що за годину або дві ми вирушаємо? — нагадав я.
— Я не зможу, — протягнув син.
– І в такому разі, — провадив я далі, — тобі треба поїсти.
І тут раптом гострий біль пронизав мені коліно.
— Батьку, що з тобою? — здивувався син.
Я впав на стільчик, задер холошу, подививсь на коліно, кілька разів зігнув і розігнув ногу.
— Мерщій принеси йод! — крикнув я.
— Ти сидиш на ньому.
Я підвівся, і холоша знов опустилася до щиколотки. Саме ця інертність речей доводить буквально до божевілля. Я застогнав, і той стогін чули, напевне, й сестри Ельснер. Вони припинили читати, підняли голови, перезирнулися, прислухались. Більше нічого. Просто ще один крик серед ночі. Дві старі, жилаві, унизані перснями руки знайшли і стисли одна одну. Я знову підняв холошу, люто підкотив її на стегно, підняв сидіння стільчика, дістав з ящика йод і намастив коліно.
— У коліні повно дрібненьких кісточок, що ворушаться. Розітри його добре, — підказав мені син. Ну, за це він заплатить мені пізніше. Скінчивши, я все поставив на місце, відкотив холошу, сів на стільчик і прислухався. Більше нічого.
— Хіба що ти хочеш спробувати якийсь справжній блювотний засіб, — сказав я, ніби нічого не сталося.
— Я хочу спати, — жалівся син.
– Іди лягай, — зласкавився я, — я принесу тобі в ліжко невеличку вечерю, яка сподобається тобі, ти трохи поспиш, а потім ми разом вирушимо. — Я пригорнув сина до грудей. — Ну, що ти скажеш на це? — запитав я. Син на те сказав "Добре, батьку". Цікаво, чи любив він мене тієї миті так, як я його? З таким потайним хлопцем ніколи нічого не знаєш. — Іди швиденько лягай, добре вкрийся, а я одразу прийду.
Я спустився на кухню, приготував і поклав на свою гарненьку лаковану тацю чашку теплого молока і бутерброд із джемом. Син скучив за батьківською любов'ю. Ось тепер він матиме її. Марта мовчки дивилася на мене, розлігшись у кріслі-качалці. Немов Парка, в якої урвалася нитка. Я прибрав після себе й пішов до дверей.
— Я можу йти спати? — поцікавилась Марта. Щоб запитати, вона чекала, поки я буду з повною тацею в руках. Я вийшов, поставив тацю на стілець коло сходів, повернувся на кухню.
— Ви зготували сандвічі? — запитав я. А молоко тим часом холонуло і вкривалося огидною плівкою. Вона приготувала.
— Я йду лягаю. Всі вже сплять, — мовила служниця.
— Доведеться підняти вас за годину чи дві, щоб узяти двері на засув, — нагадав я. Нехай подумає, чи варто їй лягати за таких обставин. Марта запитала, як довго я можу бути відсутній. Цікаво, чи знає вона, що я вирушаю не сам? Безперечно. Піднявшись, щоб сказати синові прийти на кухню, вона, навіть якщо він не сказав їй нічого, напевне помітила рюкзак. — Не знаю, — відповів я. А потім додав одразу, побачивши, що вона така стара, ба гірше, ніж стара, — підстаркувата, така самотня й сумна у своєму вічному кутку: — Слухайте, надовго це не затягнеться. — Й попросив її, вдавшись до слів, що, як на мене, були теплі, добре відпочити протягом моєї відсутности й розвіятись, провідавши подруг і запрошуючи їх до себе. — Не економте ні чаю, ні цукру, а якщо раптом вам будуть потрібні гроші, зверніться до метра Саворі. — Я довів цю раптову приязність аж до того, що потис їй руку, яку вона швиденько витерла, тільки-но збагнувши мої наміри, об свій фартух. Потиснувши, я й далі не відпускав її м'якої червоної руки. Я взяв один її палець своїми пучками, притяг до себе й роздивлявся. Якби я мав сльози, щоб проливати, я б лив їх, мабуть, потоками і годинами. Марта, певне, вже запитувала себе, чи не збираюсь я звернутися до неї з сороміцькими пропозиціями. Я віддав їй руку, взяв сандвічі й пішов.
Марта давно вже працювала в мене. Я часто подорожував. Я ще ніколи не прощався з нею так розчулено, а завжди невимушено й безтурботно, навіть коли боявся, що моя відсутність буде тривала, хоча сьогодні такого страху я не мав.