Чепурна кухонна плита й начищений до блиску олов'яний посуд наводять на думку про дивовижно смачні страви. Вилискують зеленою фарбою старі, але ще міцні дерев'яні стільці. Біля вікна – невелике крісло гойдалка з плетеним сидінням, укритим дбайливо пошитою з клаптиків різноколірної вовни м'якою підстилкою; поруч – ще одне, більше крісло, з широкими бильцями, що немовби гостинно запрошують вас відпочити на його пухких подушках,– справжнє старовинне крісло, зручне та затишне і варте з цього погляду доброго десятка отих новомодних плюшевих кріселець, що стоять нині по всіх вітальнях.
У цьому от кріслі, злегенька погойдуючись і схилившись над якимсь тонким шитвом, сидить уже знайома нам Еліза. Так, це вона, хоч і поблідла та змарніла проти того, якою ми бачили її в Кентуккі. А скільки тихого смутку ховається під її темними віями і в куточках ніжних уст! Неважко добачити, як змужніло й загартувалось її лагідне серце від тяжких злигоднів. Коли вона вряди годи підводить свої глибокі темні очі на малого Гаррі, що весело пурхає по всій кухні, мов той тропічний метелик, у них прозирає така непохитна рішучість і впевненість, якої вона ніколи не мала за минулих щасливих днів.
Поруч Елізи сидить ще одна жінка. На колінах у неї олов'яна таріль, і вона уважно перебирає сушені абрикоси. На вигляд їй років п'ятдесят п'ять чи шістдесят, але вона належить до тих жінок, яким літа ніби лиш додають краси та привабливості. Сніжно білий чіпець з обшивкою і така сама перкалева хустка, кінці якої вільно лежать на грудях, прості й неяскраві сукня та шаль одразу виказують у ній квакерку. Обличчя в неї округле й рожеве, з ніжною, мов стиглий персик, шкірою. Припалі сріблом коси рівно зачесані назад з високого спокійного чола, на якому час не залишив жодного сліду. Під ним лагідно світяться великі, ясні карі очі" і досить тільки поглянути в них, щоб відчути, яке добре, щире серце б'ється в грудях цієї жінки. Скільки вже славили й оспівували дівочу красу, а чом би не оспівати красу літньої жінки? Коли хтось захоче надихнутися цією темою, нехай лишень подивиться /на нашого доброго друга Рейчел Геллідей, що сидить оце в своєму невеликому кріслі гойдалці.
1 Квакери – релігійна секта, що стояла за визволення.
Крісло те весь час тріщало й рипіло – чи то воно застудилося замолоду, чи то мало вроджений нахил до астми, чи, може, в нього просто розладналися нерви, але за кожним рухом господині воно видавало такі рипи, що десь в іншому місці їх несила було б терпіти. Одначе старий Саймон Геллідей не раз казав, що для нього вони не гірші за будь яку музику, а діти їхні всі в один голос запевняли, що рипіння материного крісла їм дорожче від усього на світі. Чому? Та тому, що ось уже років з двадцять чи навіть і більше усі чули з того крісла тільки добре слово та щирі напучення, сповнені материнської любові й турботи. Скільки сердечних болів вони зцілили, скільком душам дали розраду в скруті! І все те зробила одна добра, любляча жінка. Хай бог її благословить!
– То що, Елізо, ти все ж думаєш податися до Канади? – спитала господиня, повагом зводячи очі від своїх абрикосів.
– Так, пані,– твердо відказала Еліза.– Мені треба йти далі. Я боюся тут залишатись.
– Аз чого ж ти там житимеш? Подумай про це, моя доню.
"Моя доню" – як природно злетіли ці слова з уст Рейчел Геллідей" Адже сама вона була живий образ матері.
Руки Елізи затремтіли, і кілька сльозинок упало на шитво. Проте вона твердо сказала:
– Я робитиму все, що трапиться. Сподіваюся, знайду там якусь роботу.
– Ти можеш жити тут скільки захочеш,– мовила Рейчел.
О, дякую! – озвалась Еліза.– Але...– вона показала Гаррі,– я не можу спати ночами. Оце вчора мені наснилося, ніби той торговець прийшов сюди в двір...–І вона аж здригнулася на ту згадку.
– Бідолашна дитина! – мовила Рейчел.– І все ж тобі нема чого так боятися. З нашого селища не забрали ще жодного втікача. Мабуть, ти не будеш перша.
В цю мить відчинилися двері, на порозі з'явилась невеличка на зріст кругленька жінка, схожа на подушечку для голок, з веселим і рум'яним, мов стигле яблуко, обличчям. Убрана вона була, як і Рейчел, дуже охайно та просто, і кінці її перкалевої хустки рівненько лежали на пухких грудях.
– Рут Стедмен! – радісно вигукнула Рейчел і підвелась їй назустріч.– Як справи, Рут? – спитала вона, привітно потискаючи руки гості.
– Чудово,– відказала Рут.
Вона скинула невеличкий темний капор і дбайливо витерла його кінцем хусточки. Квакерський чіпець сидів на її круглій голівці, сказати б, трохи легковажно, хоч як вона поправляла його своїми пухкими рученятами, і з під нього вперто вибивалися непокірні кучері, що їх треба було весь час осаджувати на місце.
Причепурившись, гостя відвернулася від дзеркала, видимо потішена. Та й хто б не був потішений, глянувши на цю двадцятип'ятилітню жіночку, таку квітучу й добродушну щебетуху, здатну звеселити серце кожному!
– Рут, оце наш новий друг. Еліза Гарріс. А це її хлопчик, я тобі про нього казала.
– Рада тебе бачити, Елізо, дуже рада,– мовила Рут, потискаючи їй руку, наче довгожданій добрій подрузі.– То оце він і є, твій любий хлопчик? Я принесла йому медяника.– І простягла малому коржик у вигляді сердечка.
Хлопчик підійшов дивлячись на неї з під кучерів, і боязко взяв гостинця.
– А де твій малий, Рут? – запитала Рейчел.
– Та тут десь. Твоя Мері забрала його й понесла на задвірок показати іншим дітлахам.
В цю мить двері відчинились, і до кухні зайшла Мері – мила рожевощока дівчинка з такими ж, як і в матері", великими карими очима. На руках у неї була дитина.
– Ага" ось він! – мовила Рейчел, підходячи А беручи в неї чималенького вгодованого хлопчика.– Ач, який здоровань! А виріс як! – Та певно ж,– підтакнула Рут.
Вона взяла малого на руки й почала швидко знімати з нього голубий шовковий каптурик, усілякі пальтечка, кофтинки та іншу теплу одежину. Тоді, покрутивши, обсмикнувши й опорядивши його з усіх боків, дзвінко поцілувала й спустила на підлогу, щоб він прийшов до тями. Та хлопчик, як видно, давно вже звик до такого поводження, бо в ту ж мить застромив палець у рот (ніби так воно й належало) і з поважним виглядом заглибився у свої думи. Тим часом його мати сіла, дістала з торбинки довгу смугасту панчоху й ревно взялася до плетіння.
– Мері, чи не принесла б ти води на чай? – лагідно загадала господиня.
Дівчинка взяла чайник і пішла до колодязя. Повернувшись, вона поставила чайник на вогонь, а невдовзі він уже весело воркотав, пускаючи легеньку пару, і в кухні неначе стало ще затишніше. Рейчел знову щось шепнула дівчинці, і ті самі руки примостили на плиту каструлю з абрикосами.
Рейчел дістала чисту білу стільницю, одягла фартух і повагом узялася місити тісто на коржики, мовивши до дочки:
– Мері, чи не сказала б ти Джонові, щоб він попатрав курку?
– І Мері побігла виконувати доручення.
– А як там Ебігел Пітере? – запитала Рейчел, пораючись біля коржиків.
– Та їй уже полегшало,– відказала Рут.– Я була там сьогодні, вранці, перестелила постіль, прибрала в домі. А потім прийшла Лі Гіллз, напекла хліба та пирогів на кілька днів. Я ще ввечері її навідаю.
– Ну, а я піду до неї завтра. Може, треба щось опорядити чи полагодити,– сказала Рейчел.
– Еге ж, це добре,– озвалася Рут.– Я чула, що Гана Стенвуд занедужала. Мій Джон був там учора ввечері. Треба буде завтра й собі піти.
– Нехай Джон приходить до нас завтра обідати, якщо ти сидітимеш у неї цілий день,–запропонувала Рейчел.
– Дякую, Рейчел. Там буде видно... А от і Саймон! До кухні зайшов Саймон Геллідей, високий кремезний чолов'яга в грубій куртці та крислатому капелюсі.
– Як живеш, Рут? – привітно мовив він, забираючи пухку ручку гості в свою широку долоню.– А як твій Джон?
– О, Джон живе гаразд, та й ми всі непогано,– весело озвалася Рут.
– Що там чувати, старий? – запитала Рейчел, садовлячи коржики в піч.
– Пітер Стебінз казав мені, що ввечері вони приведуть нових друзі в,– значливо відповів Саймон, миючи руки над мискою за дверима
– Он як! – замислено мовила Рейчел і позирнула на Елізу.
– Ти, здається, казала, що твоє прізвище Гарріс? – запитав Саймон в Елізи, повернувшись до кухні.
Рейчел швидко метнула оком на чоловіка.
– Так,– тремтливим голосом підтвердила Еліза, гадаючи, що, мабуть, про неї вже повивішували об'яви.
– Жінко! – покликав Саймон, виходячи за двері.
– Чого тобі, старий? – озвалася Рейчел і, витираючи з рук борошно, пішла за ним.
– її чоловік у селищі й буде тут сьогодні ввечері,– сказав Саймон.
– Та що ти кажеш! – вигукнула Рейчел, і обличчя її засвітилося радістю.
– Справді так. Пітер їздив учора візком до другого поселення й застав там стару жінку та двох чоловіків. І один з них сказав, що його звуть Джордж Гарріс, а з його розповіді про себе я переконався, що то він. Гарний, меткий такий молодик... То що, скажемо їй про це зараз? – спитав Саймон.
– Ану порадьмося з Рут,– відповіла Рейчел.– Гей, Рут! Іди но сюди!
Рут відклала своє плетиво і швидко вийшла за двері.
– Слухай, Рут, як нам бути?–запитала Рейчел.– Ось старий каже, що з новими втікачами прийшов Елізин чоловік і сьогодні ввечері буде тут...
Радісний вигук маленької квакерки перепинив їй мову. Рут сплеснула руками й так підскочила від захвату, що два непокірних кучерики вислизнули з під чіпця і впали на білу хустку. ‘
– Цить, люба, цить,– лагідно мовила Рейчел.– Ну, то як – сказати їй про це зараз?
– Та певне! Цю ж мить! Ти уяви собі, як би я зраділа, коли б це був мій Джоні Зараз же скажи їй.
– Їй право, Рут, ти тільки любов'ю до ближнього й живеш,– обізвався Саймон, потішено дивлячись на Рут.
– Аякже. Хіба не на те ми всі створені? Якби я не любила Джона й свою дитину, то навряд чи вболівала б так за неї. Ну йди вже, скажи їй! – І вона наполегливо торкнула Рейчел за руку.– Забери її до спальні і там скажи, а курку я сама засмажу.
Повернувшись до кухні, де Еліза сиділа над шитвом, Рейчел відчинила двері до невеличкої спальні й лагідно мовила:
– Ходімо зі мною, доню. Я маю для тебе звістку. Бліде обличчя Елізи враз спалахнуло. Злякано затремтівши, вона глянула на свого хлопчика.
– Ні, ні! – сказала Рут, підбігаючи до неї і беручи її за руки.– Не бійся, Елізо, це добра звістка.