Саме із цими регіонами міста БМАК підтримували зв'язки впродовж усього часу. Це проявляється в прямому постачанні речей на кшталт хараппської печатки, знайденої в Гонур-Депе Північному, а також у великій кількості морських мушель із Середземномор'я та Індійського океану, які використовували виробники намист. Рідкісну сировину, таку як золото, срібло, слонову кістку, лазурит, бірюзу, стеатит і алебастр, привозили з-за меж регіону. Вироби, виготовлені в містах БМАК, були знайдені далеко на півдні в Мергарху в Белуджистані та на узбережжі Перської затоки від Оману до Кувейту. Вражаючі литі гребінчасті сокири, знайдені в південно-східному й центральному Ірані, також могли походити з оазних міст, але це ще не доведено. У сукупності є достатньо свідчень того, що міста БМАК знаходилися у тісному контакті із цивілізованим світом, що простягався дугою від Месопотамії до Інду.
4.12 План поховального комплексу на царському кладовищі в Гонур-Депе Північному. Два людські поховання розташовані поруч із чотириколісним транспортним засобом (10). Поруйнований скелет молодого коня лежить неподалік (13). Серед інших тварин – собака (12) та два верблюди (8 і 11). Похоронні дари розкидані в поховальній камері. В одній із камер знайдено фрагменти решток чотирьох людей (14).
4.13 "Бактрійська принцеса", вирізана з чорного стеатиту з алебастровою головою-вставкою. Точне місце знахідки статуетки невідоме, але, ймовірно, вона походить з бактрійсько-маргіанського археологічного комплексу в Туркменістані й датується приблизно 2000 р. до н.е.
Важко сказати напевно, які ще товари, окрім промислових виробів із доданою вартістю, були предметом торгівлі з півднем. Це могла бути вовна, яку виробляли тут у великих обсягах і яку можна було експортувати в сирому вигляді або робити з неї тканини чи килими; також через міста БМАК, ймовірно, відбувалася торгівля міддю з Уралу й оловом із Зеравшанського регіону. Іншим товаром із півночі, який незабаром став користуватися великим попитом на цивілізованому півдні, були коні. Зображення коней трапляються на деяких артефактах БМАК, і, як ми бачили, в одному з елітних поховальних комплексів було знайдено жеребця. До значущості коня ми повернемося пізніше.
Десь приблизно у 1800 р. до н.е. централізовані системи, що лежали в основі процвітання міст БМАК, були зруйновані, що призвело до занепаду й фрагментації. Одним із причинних факторів могли бути наслідки міграції зростаючої кількості кочовиків-скотарів зі степу (с. 139-141), але не треба забувати й про ширшу картину. Падіння Ура III приблизно у 2000 р. до н.е. розпочало період стрімких змін у Месопотамії, що зрештою призвели приблизно у 1600 р. до н.е. до краху колись процвітаючих держав, які простягалися від Перської затоки до Середземного моря. Натомість на їхньому місці виник новий світ, який був набагато більше пов'язаний із Середземномор'ям, ніж зі сходом. Саме в цей час стара держава Елам і процвітаючі державні утворення південно-східного Ірану та долини Інду втратили міць і розпалися. Не дивно, що міста БМАК на північному краю цивілізаційної дуги теж мусили постраждати, оскільки усталені мережі взаємодії скоротилися і занепали.
Воїни на колісницях у степу: Синташтинська культура
Свою розповідь про Понтійсько-каспійський степ ми зупинили на мобільних скотарях ямної та катакомбної культур, які повністю сформувалися на момент початку 3-го тисячоліття. Між 2800 і 2600 рр. до н.е. скотарські громади почали рухатися на схід в обхід південного краю Уралу у степову зону між річками Урал і Тобол, а приблизно з 2500 р. до н.е. мобільні скотарі почали досліджувати казахські степи, причому деякі племена пішли на південь, у пустелі Центральної Азії. Приблизно в цей же час інші племена рухалися на північ у лісостеп аж до річки Білої і верхньої Волги, де вони змішувалися з місцевими корінними мисливцями-збирачами. Ця північна група скотарів-першопрохідців дістала назву абашевської культури. Вони були досвідченими мідниками й використовували руду з копалень у різних частинах південного Уралу для виготовлення знарядь праці та зброї, у тому числі литих сокир з отворами для руків'я і вістря списів. Також вони обробляли невелику кількість срібла, з якого виготовляли особисті прикраси.
Рудокопи абашевської культури врешті-решт рушили на схід, щоб оселитися між річками Урал і Тобол, де можна було видобувати збагачені арсеном мідні руди й де століттям чи двома раніше вже оселилися скотарі з півдня. Це були попередники видатної синташтинської культури, що згодом виникла тут приблизно у 2100 р. до н.е.
Синташтинською культурою називають скотарів і мідників, які жили в укріплених селищах – наразі відомо про понад 20 з них – на території приблизно 400 на 150 км вздовж східних схилів південного Уралу. Окремі захищені поселення існували тут і раніше, але оборонних споруд такого масштабу в степу досі не бачили. Цей регіональний феномен настільки незвичний, що казахські археологи називають цю зону "країною міст", хоча "міста" – це радше перебільшення, оскільки насправді це були великі села. Типове городище Синташта колись являло собою огороджену ділянку, захищену ровом V-подібного профілю і обкладеними деревом земляними стінами, з високою дерев'яною надбрамною вежею над входом. Більша частина огородженого селища була зруйнована річкою, що змінила своє русло, але решта демонструє чітко регламентоване планування з прямокутними, трохи трапецеїдальними будинками, що стояли по периметру щільно притиснутими пліч-о-пліч один до одного. До наших днів зберігся 31 будинок, але спочатку їх мало бути від 50 до 60. Аркаїм, ще одне добре досліджене городище, також являє собою захищену круговою огорожею територію з будинками по периметру, але в цьому випадку вони розташовані двома концентричними колами. Центральне коло є, мабуть, найдавнішим поселенням, яке пізніше захистили частковою зовнішньою огорожею, а далі ще більше її розширили. Загалом огорожі охоплювали приблизно 50 будинків. Інші укріплені селища мають таку ж загальну схему, але дещо різну форму – від круглої до напівпрямокутної.
Багато будинків у Синташті, Аркаїмі та іншому частково розкопаному поселенні Устя містили свідчення обробки міді у вигляді плавильних печей і шлаку. Використовувалася арсенова мідь, яку відливали у складних формах для виготовлення сокир з отворами для руків'я і списів, а також у відкритих формах для виготовлення зливків у вигляді стрижнів вагою від 50 до 130 г, ймовірно, для торгівлі та експорту. Метал надходив із південноуральських копалень, які, мабуть, тепер інтенсивно розроблялися. На одній із копалень, Воровській Ямі, у верхній частині долини Уралу, за оцінками, було видобуто 6000 тонн руди, з якої можна було отримати приблизно 150 тонн міді. Здається, що синташтинські громади видобували мідь в обсягах, що перевищували місцеві потреби.
4.14 На великій мапі показані території різних культурних груп, що населяли степ у 3-му тисячолітті до н.е. Червоними точками позначені знахідки дископодібних псалій[26] від кінської збруї. На меншій мапі показана територія поселень синташтинської культури.
4.15 Розташування та деталі поселень Синташта та Аркаїм, двох найбільш детально розкопаних городищ синташтинської культури. Більш ніж половина Синташти пізніше була зруйнована річкою.
4.16 Плани двох типових поховань з транспортними засобами синташтинської культури. Люди були покладені в центрі. Двоє коней, що тягнули колісницю, представлені лише черепами та кістками гомілок, які, можливо, були скріплені шкурою, тоді як тушу забрали для поховального бенкету.
Господарство в селах була переважно скотарським, від 60 до 75 відсотків тварин становила велика рогата худоба, зазвичай дрібна безрога порода, яка давала багато молока. Також розводили овець і кіз, а коні становили приблизно 15 відсотків худоби, що свідчить про те, що їх утримували переважно для верхової їзди або як тяглову силу. Більшість поселень розташовані в долинах річок поблизу болотистих ділянок, що мало б забезпечити стада необхідним зимовим кормом. Вирощували просо та ячмінь, але, судячи з гарного стану людських зубів, раціон харчування не міг бути багатим на крохмаль.
4.17 Типові псалії від кінської збруї періоду культури Синташта. Загострені виступи, що торкалися щік коня, змушували тварину швидко реагувати на команди візника.
Однією з помітних особливостей цих поселень є відсутність ознак суспільних відмінностей: усі будинки дуже схожі. Але кладовища розповідають іншу історію і вказують на існування різниць у соціальному стані. Поховання, зазвичай вкриті невисокими курганами, розташовані безпосередньо поруч із поселеннями. Поблизу Синташти відомі 5 кладовищ. Одне з них – масивний курган 85 м діаметром і 4,5 м заввишки із центральною могилою, пограбованою в давні часи. Раніше на місці кургану було кладовище, що налічувало 40 могил. У могилах були знайдені різноманітні знаряддя та зброя, а також певна кількість дрібних виробів із золота та срібла. Із них 7 поховань містили цілі колісниці, а в кількох були принесені в жертву коні, до 8 коней в одній могилі. Масштаб жертвоприношень тварин свідчить про те, що частиною поховальних обрядів був пишний бенкет. В одному місці на краю кладовища в Синташті були знайдені голови й копита 6-х коней, 4-х корів і 2-х баранів, кістки яких були акуратно складені навколо перевернутого горщика. За підрахунками, це мало дати 2700 кг м'яса, що вистачило б для ситної трапези для 3000 осіб. Навіть менша кількість принесених у жертву тварин, що супроводжувала деякі інші поховання, могла б нагодувати кілька сотень присутніх на похоронах. Свідчення з кладовищ не залишають сумнівів у тому, що похорони надавали рідним померлих нагоду продемонструвати свій статус через спроможність керувати ресурсами.