У Світлі Істини. Послання Ґраля

Тобто тіло – це лише житло, яким може скористатися душа, яка була самостійною ще раніше.

Однак унаслідок зачаття батьки беруть на себе зобов'язання доглядати за утвореним у такий спосіб житлом і підтримувати його в належному стані, доки душа, котра ним заволоділа, зможе сама про нього піклуватися. Момент для цього визначає природний хід розвитку самого тіла. Те, що робиться понад це, є дарунком батьків.

Діти повинні тому нарешті колись припинити покладатися на батьків, і краще б вони думали про те, щоб самим якомога швидше за найменшої можливости стати на власні ноги. При цьому, звісно, байдуже, чи займаються вони якоюсь діяльністю в самому батьківському домі, чи поза ним. Але це мусить бути діяльність, яка полягає не в розвагах та у виконанні так званих громадських обов'язків, а у визначеному справжньому та корисному виконанні такого виду обов'язків, щоб відповідну діяльність могла продовжити інша особа, котрій це буде доручено, якщо дитина більше не виконуватиме цю роботу. Тільки так можна говорити про корисне буття на Землі, яке призводить до зрілости духу! Якщо дитина в батьківському домі виконує таке завдання, несуттєво, чоловічої вона чи жіночої статі, то повинні батьки призначити їй ту винагороду, яку вони призначили б чужій поставленій на це особі. Іншими словами: дитину, яка виконує свій обов'язок, треба поважати і ставитися до неї як до цілком самостійної людини. Якщо між батьками і дітьми зав'язуються особливі стосунки любови, довіри та дружби, тим краще для обох сторін, бо тоді це добровільний зв'язок за внутрішнім переконанням, і тому такі стосунки найцінніші! Тоді вони справжні, і тримають їх зв'язаними й у Потойбіччі – в обопільній підтримці й радості. Родинний же примус і родинні звички стають нездоровими й вартими осуду, щойно діти переходять певний віковий рубіж.

Звісно, не існує також жодних так званих прав споріднености, на які так часто посилаються, зокрема, тітки, дядьки, двоюрідні сестри та брати і всі інші, хто називає себе родичами. Саме ці права споріднености є вартими осуду зловживаннями, які в самодостатньої людини завжди мусять викликати огиду.

З огляду на традиції, це, на жаль, стало звичкою такої сили, що зазвичай людина взагалі не намагається мислити інакше і спокійно кориться їй, хоча й нехотя. Хто ж однораз наважиться на малий крок і вільно замислиться над цим, тому в глибині душі це все може здатися таким сміховинним, таким бридким, що він із обуренням відвернеться від виниклих при цьому домагань.

Таким протиприродним речам треба однораз покласти край! Щойно внутрішньо пробудиться свіжий і здоровий тип людей, тоді такі зловживання так чи інакше більше не терпітимуть, тому що вони суперечать будь-якому здоровому глузду. З таких штучних перекручень природного життя ніколи не могло виникнути щось справді велике, адже люди при цьому залишаються надто невільні. У цих нібито другорядних речах прихована величезна зв'язаність буття. Тут мусить розпочатися свобода, коли окрема людина вирветься з цієї негідної традиції! Істинна свобода полягає тільки в правильному усвідомленні обов'язку, пов'язаному з добровільним виконанням обов'язку! Виконання обов'язку, одне-єдине, надає права! Це стосується й дітей, права яких так само можуть виникнути лише з найвідданішого виконання обов'язку. —

Але є ціла низка найсуворіших обов'язків усіх батьків, не пов'язаних із правами дітей.

Кожен дорослий має усвідомлювати, що, власне кажучи, пов'язане із зачаттям. Колишня легковажність у цьому, бездумність і хибні погляди вже помстилися адже в настільки жахливий спосіб.

Усвідомте лише чітко, що в найближчому Потойбіччі велика кількість душ уже стоїть напоготові в очікуванні можливости нового інкарнування на Землі. Здебільшого це такі людські душі, які міцно втримуються нитками карми, в будь-який спосіб шукаючи звільнення в новому земному житті.

Тільки-но їм випадає можливість, вони чіпляються до місця, де відбувся акт зачаття, щоб, чекаючи, стежити за дозріванням нового людського тіла як їхнього житла. У цьому очікуванні прядуться етерноречовинні нитки від юного тіла до душі, котра вперто тримається якомога ближче до майбутньої матері, та назворот, і за визначеної зрілости ці нитки слугують мостом, яким чужа душа з Потойбіччя впускається в юне тіло, котрого вона відразу для себе й домагалася. Притягується таким чином чужий гість, який зі своєю кармою може завдати вихователям чимало клопоту! Чужий гість! Яка незатишна думка! Це повинна людина все-таки не випускати з ока і ніколи не забувати, що вона може брати участь у виборі з-поміж душ, які чекають інкарнування, якщо час для цього легковажно не змарнує. Інкарнування, звісно, підлягає Закону Притягання Спорідненого. Однак для цього, безумовно, не потрібно, щоби спорідненість призвідника слугувала полюсом притягання, інколи цю роль виконує лише людина, котра часто перебуває поблизу майбутньої матері. Як багато лиха може бути відвернуто, щойно люди всю подію зрозуміють правильно і свідомо займуться нею. Але бавляться дурницями вони лише легковажно покищо, ходять на ігри й танці, влаштовують звані вечори і не надто турбуються про те, що протягом цього часу готується щось важливе, щоби пізніше владно втрутитись у їхнє все життя.

Свідомо повинні вони в молитві, в основі якої повсякчас лежить палке бажання, так багато в цьому спрямовувати, ослаблювати зло, підсилювати добро. Чужий гість, котрий тоді як дитина притягнеться до них, завдяки цьому стане настільки своїм, що бажаним залишиться у всіх відношеннях! Просторікують нерідко про виховання до народження – зі звичним частковим або хибним розумінням деяких наслідків, помітних зовні.

Але як це часто трапляється, тут людський висновок зі спостереження також хибний. Немає жодної можливости виховання до народження, зате є безумовна можливість впливу притягання, якщо він відбувається в належний час і з належною серйозністю! Це різниця, наслідки якої сягають далі, ніж може досягти якесь виховання до народження.

Хто ж усе це усвідомив, і все одно ще легковажно продовжує бездумно вступати у зв'язки, той не заслуговує не чого іншого, як втручання в його коло людського духу, який може не лише завдати клопоту, а й, можливо, навіть заподіяти йому зло.

Зачаття для духовно вільної людини повинне бути нічим іншим, як доказом її готовности прийняти чужий людський дух як тривалого гостя в родині, давши йому можливість досягти спокути і зрілости на Землі. Лише там, де з обох боків є щире бажання йти до цієї мети, повинна використовуватися можливість для зачаття. Якщо батьків і дітей розглянуть із урахуванням лише цих фактів, то багато що само собою зміниться. Ставлення одне до одного, виховання – все отримає іншу, серйознішу основу, ніж досі побутувало в дуже багатьох родинах. Буде більше уваги і більше пошани одне до одного. Усвідомлення самостійности і прагнення до відповідальности стануть відчутними, що, як наслідок, принесе природне соціяльне піднесення народу. Діти ж незабаром розучаться намагатися привласнювати собі права, яких ніколи не існувало. —

27. Молитва

Люди створюють собі взагалі часто хибну картину про хід і становлення молитви та її дальший розвиток. Не кожна молитва проникає до Верховного Керманича Світів. Навпаки, це вельми рідкісний виняток, що молитва справді може проникнути до сходів Престолу. Також тут сила притягання спорідненого, як основний Закон, відіграє величезну роль.

Серйозно продумана, глибоко відчута молитва, притягуючи сама і притягуючись спорідненим, входить у зв'язок із місцем збору сили того роду, яким пройнято головний зміст молитви. Місця збору сили буде так само прийнятно називати підрозділами сфер або якось інакше, що, по суті, завжди означає те саме. Взаємодія тоді приносить те, що було головним бажанням молитви. Це або спокій, сила, одужання, плани, що зненацька визрівають у душі, вирішення нагальних питань або інші справи. Добра при цьому завжди додається, навіть якщо це власний глибший спокій і зібраність, які своєю чергою приводять до виходу зі скрути, до порятунку.

Можливе й таке, що ці послані молитви поглибляться у своїй потужності завдяки взаємодії зі спорідненим місцем зібрання сили, знайдуть етерноречовинний шлях до інших людей, спонукавши їх у який-небудь спосіб допомогти і таким чином здійснити виконання молитви. Усі ці події при уважному розгляді етерноречовинного життя є легко зрозумілими. Тут знову ж таки справедливість полягає в тому, що вирішальним у молитві завжди лишається внутрішня властивість молільника, яка, залежно від її глибини, визначає силу, тобто життєздатність і дієвість молитви.

У великих етерноречовинних подіях Всесвіту кожен вид відчуття знаходить призначений для нього споріднений вид, оскільки іншим він би не лише не притягувався, а навіть відштовхувався б. Тільки коли зустрічається споріднене, відбувається з'єднання і з ним взаємне підсилення. Молитва, що містить у собі різноманітні відчуття, які, завдяки заглибленню молільника, і всупереч розчленуванню все-таки ще несуть у собі якусь силу, відповідно, різноманітне притягне і різноманітне принесе назад у взаємодії. Чи зможе вона тоді здійснитися, цілком залежить від роду окремих частин, які можуть впливати одна на одну, або спонукаючи, або затримуючи. Але, в кожному разі, краще, щоб у молитві відсилалася одна думка як відчуття, щоб не могла виникнути жодна плутанина.

Тож Христос аж ніяк не хотів, щоб "Отче Наш" неодмінно було промолено в повному обсязі, навпаки, цим він лише дав узагальнено все те, що людина за серйозного воління, передусім, упевнено може просити для здійснення.

У цих проханнях – основа всього, що потрібно людині для її тілесного благополуччя і духовного сходження.