Це був потайний ліхтар. Світло від цього ліхтаря не падало на дітей.
Урсус одчинив двері й сказав:
— Я піду, не бійтеся. Я швидко повернуся. Спіть.
І, спустивши східці, він крикнув:
— Гомо!
Йому відповіло тихе гарчання.
Урсус, з ліхтарем у руках, зійшов, підняв східці, запер дверіДіти залишилися самі.
З надвору голос, що був голосом Урсуса, спитав:
— Хлопче, що з'їв мою вечерю, кажи, ти ще не спиш?
— Ні, — відповів хлопець.
— Ну, так от, якщо вона зареве, то ти дай їй недопиток молока.
Чути було брязкання ланцюга, що його розв'язував Урсус, і шум кроків людини разом із кроками звіря, що віддалялися.
За декілька хвилин діти спали глибоким сном.
Це було не знати яке з'єднання диханнів; більше за чистоту, незнання; шлюбна ніч до статевого почуття. Хлопчик і дівчинка, голі й обік, вони перебували протягом цих мовчазних годин в сутіні серафімського єднання. Безліч снів, що можливі в такі літа, плавали над ними; під своїми заплющеними віками вони мабуть мали зоряний світ; якби слово "шлюб" не було тут невідповідне, то вони були чоловік і жінка ангельським порядком. Така невинність у такій темряві, така чистота в таких обіймах, — ці небесні передчуття можливі тільки в дитинстві, і ніяка незмірність не може наблизитися до цього величчя немовлят. Це найглибша над усяку безодню. Страшна вічність смерти, що її зкуто поза життям, незвичайне розлютування океана над бідолахами з корабля, що гинув, величезна білина снігу, що прикриває поховані форми, не дорівнює зворушливістю двом устам дітей, що божественно доторкаються вві сні й зустріч яких не є навіть поцілунок. Може заручини; може катастрофа. Невідоме тяжить над цим близьким лежанням. Воно чарівне; хто знає, чи не жахливе? Почуваєш, що стискається серце. Невинність вища від доброчинности. Невинність є верх святої пітьми. Вони спали. Вони були спокійні. їм було тепло. Голизна переплетених тіл з'єднувалася з дівоцтвом душ. Вони були тут, як у гнізді безодні"
VI
ПРОБУДЖЕННЯ
День обіцяв бути похмурим. Сумна білість пройшла в хатину. Це був морозний світанок. Бліде світло, що надає невиразні, розпливчасті риси всьому, що ніч повернула була в привиди, не розбудила дітей, що спали, притиснувшися одно до одного. В хатині було тепло. Чути було, як перемежалося дихання обох, наче дві спокійні хвилі. Надворі хуртовина стихла. Світанок поволі опановував обрій. Зорі потухали, як свічки, що їх гасили одну за однією. Тільки декілька великих зорь змагалися з світанком. З моря йшов глибокий спів безконечности.
Піч ще не зовсім погасла. Світанок потроху ставав ясним днем. Хлопчик спав не так міцно, як дівчинка. Він наче був свідомий того, що був за няньку й сторожа. Промінь, ясніший за інші, що пройшов через вікно, примусив його відкрити очі; сон дитини закінчується півзабуттям; він лежав у півдрімоті, не знаючи, ні де він, ні хто був коло нього, не намагаючися нічого пригадати, дивлячися на стелю і мрійно з незвичайним зусиллям розглядаючи літери напису: "Урсус філософ"; та він тільки дивився на них, не розбираючи їх, бо він не вмів читати.
Звук замка, що його відмикали ключем, заставив його повернути голову.
Двері відчинилися, східці спустилися. Урсус повернувся. Він піднявся на три щаблі; в руках у нього був погашений ліхтар.
В той самий час чути було й тупотіння чотирьох лап, що легко вилазили на східці. Це був Гомо, що ходив з Урсусом і так само повернувся назад.
Збуджений хлопчик прокинувся зовсім.
Вовк, мабуть дуже голодний, широко роззявив пащу, що показувала всі його зуби, дуже білі.
Він спинився, зійшовши напів східців, і поклав дві свої передні лапи в хатину, на поріг, наче промовець, що кладе два лікті на край катедри.
Він нюхав на відстані скриню, на якій він не звик бачити таких мешканців. Його вовчий тулуб в чотирикутнику дверей вимальовувався чорним на тлі ранішнього освітлення. Він наважився й увійшов.
Хлопчик, побачивши вовка в хатині, виліз з-під ведмежої шкури, підвівся й став перед дівчинкою, що все ще міцно спала.
Урсус знов повісив ліхтар на гак у стелі. Він мовчки з маІнинальною повільністю розстебнув пояс, де був його футляр із струментом, і поклав його на полицю. Він ні на що не дивився й, здавалося, нічого не бачив. Його очі були скляні. Щось глибоке ворушилося в його мозку. Нарешті його думка прорвалася, як звичайно, живим потоком слів. Він крикнув:
— Рішуче вона щаслива! Мертва, зовсім мертва!
Він присів навкарачки, підкинув лопатку палива в пічку й, перегортаючи торф, бурчав:
— Я ледве знайшов її. Невідома лиха сила заховала її на два фути під снігом. Якби не Гомо, що бачить своїм носом так ясно, як Христофор Колюмб своїм розумом, я ще и досі блукав би в кучугурах снігу та грав би в піжмурки з смертю. Діоген взяв свого ліхтаря й шукав людину, — я взяв свого ліхтаря й шукав жінку; він знайшов сарказм, я знайшов сум. Яка вона холодна! Я доторкнувся до руки, — камінь. Яке мовчання в очах! І така дурна, — вмерла й залишила по собі дитину! Не зовсім зручно буде жити втрьох у цьому ящику. Яка несподіванка! От тепер і я з сім'єю! Дівчина й хлопчик!
Поки Урсус говорив, Гомо прослизнув до пічки. Рука сплячого немовлятки звісилася між пічкою й сундуком. Вовк почав лизати цю руку.
Він лизав її так ніжно, що немовля й не прокинулося.
Урсус повернувся.
— Добре, Гомо! Я буду батьком, а ти дядьком.
Потім він відновив свою філософську роботу — впорядковувати огонь, не перериваючи своєї розмови до себе:
— Усиновлю. Вирішено. До того ж і Гомо дуже хоче цього.
Він випростався.
— Хотів би я знати, хто винен у цій смерті. Чи це люди? Чи... Його, погляд спинився в просторі, вгорі на стелі, і його уста прошепотіли:
— Чи це Ти?
Потім голова його схилилася, як під тягарем, і він сказав:
— Ніч узяла на себе труд убити цю жінку.
Його погляд, підвівшися, стрінув лице хлопчика, що прокинувся; він слухав його.
Урсус різко спитав його:
— Чого ти смієшся?
Хлопець відповів:
— Я не сміюся.
* Урсус наче кинувся, став дивитися на нього пильно й мовчки протягом декількох хвилин і сказав:
— Тоді ти страшний.
Уночі в хатині було так мало світла, що Урсус ще не бачив лиця хлопчика. Ясний день показав його.
Він поклав обидві долоні на його плечі, ще почав розглядати* щодалі, то збільшою проникливістю його лице ñ закричав:
— Та не смійся ж!
— Я не сміюся, — повторила дитина.
Урсус затремтів з голови до ніг.
— Ти смієшся, кажу я тобі.
Потім, трясучи дитину з таким тиском, наче лютіючи, або ж жаліючи, він різко спитав його:
— Хто це тобі так зробив?
Дитина відповіла:
— Я не розумію, що ви хочете сказати?
Урсус переспитав:
— Відколи ти так смієшся?
— Я завсігди був такий, — сказала дитина.
Урсус повернувся до сундука, кажучи напівголосно: '
— Я гадав, що такої роботи більше не роблять.
Він узяв з узголів'я, дуже ніжно, щоб не розбудити дівчинки* книгу, що він поклав її за подушку під голову немовляті:
— Подивимося у Конквеста, — прошепотів він.
Це була велика книжка іп folio, що її оправлено було в м'який перґамент. Він почав перегортати її великим пальцем, спинився на одній сторінці, розклав фоліянт на пічці й прочитав:
— De Denasatis. Це тут.
І він продовжив: Bucea fissa usque ad aures, genzivis — denúdate, nasoque murdridato, masca eris, et ridebis semper *. (1 Розірвавши рота аж до ушей, оголивши ясна, приплющивши ніс, станещ машкарою й завсігди будеш сміятися)
— Це якраз те саме.
І він знов поклав книгу на одну з полиць, бормочучи:
— Випадок, в який поглиблюватися було б шкідливо. Залишімося на поверхні. Смійся, мій хлопчику!
Дівчинка прокинулася. Замість привітання вона почала кричати.
— Ну, годувальниця, давай груди, — сказав Урсус.
Дівчинка підвелася и сіла. Урсус узяв на пічці пляшечку й дав їй ссати.
и В цей момент зійшло сонце. Воно було ще врівні з обрієм. Його червоний промінь пройшов через вікно й ударив прямо дівчинці в лице, обернене до вікна. Очі дитини, втовпені на сонце, відбили в собі, як двоє дзеркал, це пурпурове коло.
Очі залишилися непорушні, віки так само.
— От тобі й на! — сказав Урсус. — Вона сліпа.
ЧАСТИНА ДРУГА
ЗА КОРОЛІВСЬКИМ НАКАЗОМ
МИНУЛЕ — ВІЧНО СУЧАСНЕ. ЛЮДИ ВІДБИВАЮТЬ
ЛЮДИНУ
КНИГА ПЕРША
І
ЛОРД КЛЕНЧЕРЛІ
1.
За тих часів ще живий був спогад про старовину.
Таким спогадом був лорд Лінней Кленчерлі.
Барон Лінней Кленчерлі, сучасник Кромвеля, був один з нечисленних, — поспішімо сказати, — англійських перів, що визнали республіку. Це визнання мало свої резони й пояснювалося достатнє тим, що республіка на недовгий час тріюмфувала. Цілком натурально, що лорд Кленчерлі залишався в республіканській партії, поки республіка перемагала. Але і коли закінчилася революція й повалено було парламентське правління, він уперто стояв на своєму. Шляхетному патрицієві легко було повернутися у відновлену верхню палату; підчас реставрації завсігди добре приймають покутників, і Карло II добре ставився до тих, що поверталися до нього; проте лорд Кленчерлі не зрозумів, що треба було зробити за таких обставин. В той час, як нація гучно привітала короля, що знову обійняв володіння Англією, в той час, як вона одностайно проголосила свій присуд, в той час, як народ привітав монархію, в той час, як династія піднеслася в перемозі и славі, в той час, коли минуле ставало прийдешнім і прийдешнє — минулим, лорд залишався непокірливим; він ухилився від усього цього тріюмфування; він самохіть пішов на вигнання; маючи змогу бути пером, він краще волів бути засланцем. Так минули роки; він постарів, зберегаючи вірність померлій республіці. Він зазнав також і глузування, як звичайно й усі, що чіпляються за таке дитинство.
Він оселився в Швейцарії в якомусь чудному високому будинку на березі Женевського озера. Він вибрав наиглухіший закуток озера, між Шільоном, де була в'язниця Бонівара, і Веве, де могила Ледлов. З усіх боків його оточували суворі Альпи з їх сутінками, вітрами та хмарами; і він жив там, загублений серед густої темряви, що оповіла гори. Рідко стрівав його який перехожий. Ця людина була поза своєю отчизною, майже поза своїм віком. В цей момент для всіх, хто був у курсі подій часу и розумів їх, жадний опір обставинам не був виправданий. Англія була щаслива; реставрація — це замирення подружжя; державець і нація перестали мати окремі ліжка; нічого приємнішого, нічого веселішого.