Вершники то зникають за поворотом, то знову виринають з прохолодної тіні дубів — усе далі, все менші й менші.
Туман тане над лісом, і рівнесенько, на погоду, здіймається дим над корчмою пана Сніданнячка. Навіть звідси, з монастиря, видко стрункі колони, що марширують сюди-туди, чорне муравлисько піхоти і рухливі ескадрони уславленої блабланської кінноти. Півникові аж горло перехоплює, коли здумає про смерть батька, про його героїчне, повне самопожертви життя, ну — і про врятування королівни.
"Так, — думає з гордістю, — якби не він, уся ця армія ринула б сюди, палячи й плюндруючи рідний Тютюрлістан". Він прислоняє крилом очі: троє розбійників, звідси менші від мурашок, вилітають на широкий шлях біля самого кордону.
"Ех, якби мені такі пригоди, — мріяв Кукурік, — тобі напевно не довелося б за мене соромитись, батьку!"
Раптом він помітив, що біля муру, між деревами, щось блищить. Епікурик спритно зіскочив з муру і незабаром у високій траві знайшов батькову сурму. Він притулив її до грудей і помчав на подвір'я.
Став у прочинених дверях жалобної каплиці. Свічки догоряли. Тільки двоє ченців лишилися біля мар. Несмілива надія ворухнулась у серці Кукуріка, він приклав сурму до дзьоба і заграв просту сумну мелодію:
Ой умер наш півень,
та й заплющив очі.
А якби заграли,
він би ще підскочив!..
Дрож пробіг по тілу капрала, звелися повіки, але душа його відлетіла вже надто далеко в позасвіття, щоб повернутись на цей поклик. Велика сльоза звільна покотилася по дзьобі і, блиснувши, канула в пітьму. Зажурений Кукурік упав на коліна.
А за мурами чувся шум. То лицарі, не зважаючи на настирливі запросини пана Сніданнячка, сідали на коней.
Король Цинамон, як тільки довідався, що Віолінка жива й здорова і чекає його в монастирі, встромив меч у землю і разом з розбійниками помчав до неї.
Ось вони зіскочили з коней біля хвіртки.
— Донечко! — крикнув король, простягаючи руки.
— Татусю! — писнула Віолінка й побігла йому назустріч у своїй блакитній сукенці. За мить легко, мов метелик, затріпотіла в нього на шиї. Довго вони обіймались і цілувались.
Тютюрлістан було врятовано.
В цьому місці й отець Чорнилій витирає перо, бо сльози радості змішуються з чорнилом.
Довкола гармидер, братання, вигуки "ура" — і я не можу зібрати думок.
Про що ж ви хочете дізнатися ще?
Хитруся стала господинею в столичному заїзді. Живе тепер у Тулебі і щоранку з цератяною сумкою, шелестячи накрохмаленими спідницями, поспішає на базар скуповуватись.
Мишібрат дістав у спадок від старого Питля млин, але справи йдуть кепсько, бо миші з ним запанібрата.
Гіпцьо й Вузлик держать цирк Кручано. Чарівницю Дримбу солдати не змогли схопити, бо вона перекинулася совою і, квилячи, майнула до лісу.
Що ж до трьох симпатичних розбійників, то я сам був свідком такої розмови. Юлій Коркотяг заявив, що повертається до столиці, бо не може без вразливої публіки. А товариші його, мовляв, надто тупі, щоб оцінити всю "невимовну" красу його поезії.
Тоді обурений Гуляйнога крикнув:
— Дозволь, любий Юлику, процитувати тобі слова поета!
Йди в місто, простаче,
а я в ліс поскачу...
— По-перше, не "простаче", а "земляче"! — обурився Коркотяг. — До того ж у столицю підемо всі разом. Треба ж і нам на старість пожити спокійно. Тепер уже не ми ходитимемо, а людиська самі понесуть нам грошики.
І вони заснували банк, його капітал складали справді цінні папери. Чи не найціннішою з них була, кажуть, Коркотягова поема, першу строфу якої я тут цитую, щоб мало відомий досі талант постав перед вами в усьому своєму блиску. В поемі оспівано пригоди півня та його товаришів, причому не останню роль відіграють троє розбійників.
Музо, того оспівай півня, що Блабону
здобувши, примандрував чи не до Іліону.
Ворогом гнаний, у спеці та холоднечі
жваво вперед простував, взявши ноги на плечі!
Ви, певне, оцінили гідну подиву влучність цих рядків.
Чого ж вам ще, хто вас цікавить? Може, цапок Бібкович? Мені соромно признатись, але тільки він один нітрохи не змінився. Завів підпільну аптеку і підробляє пігулки однієї відомої фірми.
Оце, мабуть, і все...
— А півень? А капрал Пипоть?
Казкове небо
Як згадаю той день, повний осіннього золота, дерева, схилені в скорботному мовчанні, наче прапори, — сльози застилають мені очі.
Півень лежав на марах, засипаний оберемками квітів. Блищала зброя почесної варти. В каплиці стояла тиша, хоч люди йшли та йшли. Ніхто не хотів вірити у смерть капрала, і все ще шукали способу врятувати героя.
Коли медики, які їхали в обозах супротивних армій, заявили, що неспроможні повернути його до життя, скликано мудреців, знахарів та астрологів, котрі вичитують людську долю з руху планет. Подивилися вони на небо в довгі підзорні труби, вгляділися в сонце крізь закопчені скельця, заморгали очима, в яких кружляли голчасті зірки. Довго морщили лоби й шелестіли пергаментом. Нарешті оголосили дивовижний присуд.
Скажіть, яке небо найближче до землі?
Відомо — казкове, те, що лежить між хмариною і сном. Бо ж саме в нього прокрадаються діти, в нього заходять поети, дорога туди така пряма, що я міг би малювати її вам, заплющивши очі.
Якщо капралова душа полинула на це небо і згідно з законом летючості не може повернутися на землю, то не лишається нічого іншого, як послати до неї тіло героя.
О, душа напевно буде в захваті, коли зможе його оживити й знов затрепетати під лицарським пір'ям!
Засмучені монархи з того всього мало що і втямили.
Але кравці миттю вирізали довжелезні язики з рожевого шовку і, стоячи навколішках на моріжку, зшивали їх докупи, мов часточки величезної помаранчі.
Потім розпалили багаття.
— Малий вогонь! Піддайте жару! — гукали чорні від диму топільники.
Вергали в багаття хмиз, гілля, тягли важкі букові оцупалки. Навіть отці-небораки повкидали в огонь свої сандалі, і завалував сандаловий дим, духмяний і теплий. Неначе жива істота, що збирає сили, помалу пружилася здоровенна куля. І ось уже загойдалася над деревами, немов осінній місяць, коли спускається покачатись на росяній конюшині.
Вояки тримали линви.
Тіло капрала, одягнене в парадний мундир, сяючи орденами Тютюрлістану і Блаблації, лежало в пурпуровій гондолі.
— Пускайте мотузки, — дали знак маги.
Піднята подихом могутнього полум'я, куля полинула в прояснілу блакить. Здіймалася вона повільно. Ще вибирала, в яке вікно між хмарами шаснути. Раптом бризнув сніп гарячих променів, і ця світляна стяга вказала шлях. Теплий повів, напоєний пахощами вже відбринілого літа, гойднув дерева, сколошкав зграї шпаків, і вони зірвалися в повітря, жалібним співом прощаючись із поосенілою землею. Ціла хмара птаства шугнула слідом за повітряною кулею, немов на заклик до передчасного відльоту.
Зашелестіли, ронячи листя, дерева, повільно схилилися бойові прапори.
Повітряна куля підбивалася чимраз вище, і всі вже зрозуміли, що вона ніколи не повернеться на землю. Тим-то в глибокому мовчанні стояли обидва королі, шморгала гострим носиком Хитруся. Далі, по-пташиному схиливши набік голову, круглим оком зорив у небо Кукурік Епікурик. Плакали Віолінка, Мишібрат, розбійники й увесь цвіт лицарства обох країн.
Хоча повітряна куля була вже не більша за черешню, всі добре бачили, як навколо неї зароїлися славнозвісні герої книжок. Адже вона вже досягла казкового неба, яким володіє Андерсен. Там по спінених хмарах пливуть корсарські фрегати, а Джон Сільвер з папугою на плечі вдивляється в обрій.
Там П'ятниця колінкує біля ніг Робінзона й Аліса вибігає з Країни Див.
Дивіться! Там шляхетного півня нетерпляче дожидають всі померлі діти! Там — у небі поламаних іграшок і вічної молодості. Я бачу, як він вступає туди в блиску слави, і всі його вітають. Погляньте! Це ж наше знайоме Трицятко кружляє над ним і сідає йому на груди, мов краплинка крові, вигукуючи:
"Привіт тобі, герою!"
Всім здалося, що, перше ніж повітряна куля зникла в блакиті, півень вихилився з гондоли й помахав нам крилом. А може, то просто сльози затуманили зір...
Ми довго стояли задерши голови. Несподівано з неба почало падати одне-однісіньке перо. Воно кружляло, виблискуючи на сонці. Я підхопив його й міцно затис у знудьгованих за роботою руках.
І тим пером, що дихало ще барвами й привіллям небесних просторів, я написав для вас оцю повість.
Примітки
[1] Тут і далі вірші переклав О. Мокровольський.
[2] Переклад М. Лукаша