Колись він часто казав, що жінка, яка хоч раз виконає функцію продовжувачки роду, вже стає не гідною кохання. В коханні його захоплювало поривання двох сердець до недосяжного ідеалу, неземне злиття двох душ, вигадане й нездійсненне, — почуття, створене мріями поетів. У жінці він обожнював Венеру, священне лоно якої завжди має зберігати чисті форми неплідної краси. Думка про маленьку істоту, зачату від нього, про людську личинку, що ворушиться в її тілі, споганивши і спотворивши його, викликала у Поля нездоланну огиду. Материнство в його очах робило з цієї жінки тварину. Вона була вже не обожнюваною, коханою, омріяною істотою, а тільки самицею, що продовжувала свій рід. І до цієї огиди естета додавалася ще й фізична відраза.
Та хіба могла вона це зрозуміти, якщо кожен рух жаданої дитини дедалі більше прихиляв її до коханця? Той, кого вона обожнювала, кого після першого поцілунку любила з кожним днем дужче, проник у глибину її серця, він увійшов у глибину її тіла, посіяв там своє власне життя, яке мало вийти з неї крихітним створінням. Так, вона носила його в собі, то ж був він, її добрий, любий, ніжний, єдиний друг, що таїною природи відроджувався в її плоті. І тепер вона любила подвійно — великого Поля і ще не знаного крихітного, того, якого бачила, торкалася, цілувала, і того, якого ще тільки відчувала, коли він ворушився під серцем; обидва вони належали їй.
Вони вийшли на дорогу.
— Он там ти мене ждав того вечора, — сказала вона.
1 потяглась до нього устами. Він поцілував її мовчки, холодним поцілунком.
Вона вдруге прошепотіла:
—^ Пам’ятаєш, як ти цілував мою тінь на землі? Ми були он там.
І, сподіваючись, що ця хвилина повториться, вона побігла по дорозі. Потім спинилась і важко дихаючи, ждала. Але в місячному сяйві на дорозі вимальовувався незграбний силует вагітної жінки. І Поль, дивлячись на цю потворну тінь, стояв нерухомо навпроти неї, вражений у своїй поетичній цнотливості, роздратований, що вона цього не відчуває, не вгадує його думок, що їй не вистачає кокетства, тактовності, жіночого чуття, аби зрозуміти всі відтінки, зв’язані із зміною обставин, і сказав їй нетерпляче:
— Годі, Христіано, твоя легковажність просто смішна.
Вона підійшла до нього, схвильована, смутна, і, розкривши руки, кинулась йому на груди.
— О, ти вже не так мене любиш. Я відчуваю! Я певна цього.
Йому стало шкода її; він узяв її за голову і двома довгими поцілунками поцілував її в очі.
Потім вони мовчки повернулися. Він не знав, про що з нею говорити; а що вона знеможена втомою, спиралася на нього, то він прискорював ходу, намагаючись не доторкуватись до обважнілого стану.
Біля готелю вони розійшлися, і вона піднялась до себе, в кімнату.
З казино долинала танцювальна музика, і Поль пішов подивитись на бал. Грали саме вальс і всі — доктор Латон із пані Пай-молодшою, Андермат з Луїзою Оріоль, кра-сунь-доктор Мазеллі з герцогинею де Рамас, а Гонтран із
Шарлоттою Оріоль. З ніжним виразом, що свідчите про початок залицяння, він шепотів щось дівчині на вухо, а вона сміялася, прикриваючись віялом, червоніла і, здавалось, була у захваті.
Поль почув позад себе:
— Дивіться, дивіться, пан де Равенель впадає за моєю пацієнткою.
Це сказав лікар Онора, що стояв коло дверей і з задоволенням розглядав публіку.
— Так, так, уже з півгодини підступає. Всі помітили. Та й дівчина, здається, не заперечує.
Потім, помовчавши, додав:
— А дівчина — суще золото! Добра, весела, проста, щира, — словом, чудова. Варта десятьох таких, як її старша. Я їх з дитинства знаю, цих дівчат… Але батько дужче любить старшу, бо вона більше… більше схожа на нього… в ній більше селянського… Не така іцира… ощадливіша… хитріша… і заздрісніша… О, вона, звісно, теж гарна дівчина… не хочу сказати про неї нічого лихого, але, розумієте, я мимоволі порівнюю, а як порівнюєш, то й оцінюєш по-різному.
Вальс уже кінчився. Гонтран підійшов до свого друга і, побачивши лікаря, сказав:
— Що, докторе, медичний корпус в Анвалі, здається, збагатився. Появився добродій Мазеллі, який чудово танцює вальс, і пан Блек, дідок, що, здається, щиро приятелює з небесами.
Але доктор Онора був стриманий. Він не любив говорити про своїх колег.
II
А питання, пов’язане з лікарями, було тепер в Анвалі найпекучішим. Лікарі зненацька заволоділи всім краєм, усією увагою та пристрастями жителів. Колись джерела текли собі під наглядом одного доктора Бонфія, серед некривдної ворожнечі між ним, метушливим доктором Ла-тоном та благодушним доктором Онора.
Тепер стало зовсім інакше.
Як тільки успіх, підготовлений узимку Андерматом, уже остаточно намітився завдяки могутній допомозі професорів Клоша, Ма-Руселя та Ремюзо, які привезли кожен принаймні по двісті — триста хворих, доктор Латон, головний лікар нового курорту, став важною особою; його дуже підтримував професор Ма-Русель, учнем якого був Латон і якого він наслідував у манерах і жестах.
Про доктора Бонфія вже не було й мови. Розгніваний, "бурений, старий лікар кляв на чім світ стоїть Монт-Оріоль і цілими днями сидів у старій лікарні з кількома старими хворими, що лишилися вірні йому.
На думку цих кількох пацієнтів, тільки він по-справжньому знав усі властивості вод, їхні, так би мовити, секрети, бо ж офіційно розпоряджався тими водами з самого заснування курорту.
Доктор Онора тепер лікував тільки овернців. Він задовольнявся цією скромною долею, жив у злагоді з усіма й тішився тим, що карти й біле вино ставив над медициною.
Але до того, щоб любити своїх колег, він усе-таки не доходив.
Отож доктор Латон так і лишився б великим жерцем Монт-Оріоля, коли б одного ранку тут не появився маленький чоловік, мало не карлик, з величезною головою, втягнутою в плечі, круглими банькатими очима і здоровенними руками — вельми чудернацька істота. Цей новий лікар, пан Блек, якого привіз сюди, професор Ремюзо, одразу ж привернув до себе увагу своєю надзвичайною побожністю.
Майже щоранку він між двома візитами заходив на кілька хвилин до церкви і майже щонеділі причащався. Незабаром кюре прислав до нього кількох хворих — старих дів, злидарів, яких він лікував безплатно, й побожних дам, що радилися з духівником, перш ніж звернутись до представника науки, бо насамперед хотіли знати про його переконання, тактовність і професійну скромність.
Потім одного дня оповістили, що приїхала її величність стара німецька принцеса Мальдебурзька, ревна католичка, яка за рекомендацією одного римського кардинала в перший же вечір після свого приїзду викликала до себе доктора Блека.
Відтоді він ввійшов у моду. Лікуватися у нього стало ознакою доброго смаку, доброго тону й великого шику. Про нього казали, що це єдиний бездоганно порядний лікар, єдиний, кому жінка може цілком довіритись.
І тепер цей чоловічок з головою бульдога з ранку до вечора бігав від готелю до готелю і скрізь, по всіх кутках, завжди з усіма шепотівся. Здавалося, він весь час мав розповідати чи вислуховувати важливі таємниці, бо його раз у раз зустрічали в коридорах, і він про щось говорив з власниками готелів, з покоївками своїх пацієнтів, близькими його хворих.
На вулиці, помітивши когось із знайомих, він дрібною, швидкою ходою простував прямо до нього і зразу ж починав давати нові приписи і, викладаючи їх, бурмотів, мов священик на сповіді.
Особливо захоплювались ним старі жінки. Він вислуховував до кінця, не перебиваючи, всі їхні історії, запам’ятовував усі їхні спостереження, запитання, побажання.
Він щодня то збільшував, то зменшував дозу води, яку пили його хворі, і це викликало у них віру в те, що лікар весь час дбає про їхнє здоров’я.
— Вчора ми випили дві і три чверті склянки, — казав він. — Добре! А сьогодні візьмемо тільки дві з половиною, а завтра три… Не забудьте… завтра — три склянки. Це дуже важливо, дуже!
І всі його хворі були певні, що це справді дуже важливо.
Щоб не забути усіх цих чисел та дробів, він нотував їх у записнику і тому ніколи не помилявся. Бо пацієнт не прощає похибки і на півсклянки.
З таким же педантизмом він, керуючись відомими тільки йому принципами, визначав і змінював тривалість щоденних ванн.
Доктор Латон, заздрячи і обурюючись, зневажливо зни зував плечима і казав:
— Це дурисвіт!
Ненавидячи доктора Блека, він часом починав гудити навіть мінеральну воду.
— Ми мало що знаємо про її вплив, і тому зовсім неможливо приписувати щодня іншу дозу; жоден терапевтичний закон не може Гі визначити. Такі методи завдають медицині величезної шкоди.
Доктор Онора тільки посміхався. Він завжди старався через п’ять хвилин після консультації забути, скільки склянок приписав хворому.
— На дві більше чи менше, — казав він Гонтранові під веселий настрій, — це хіба що джерело помітить; та й йому воно не болітиме!
Онора дозволяв собі єдиний глумливий жарт, щодо свого скрупульозного колеги, назвавши того "лікарем при купелі святої сідниці". Заздрощі його були обережні, спокійні і лукаві.
Іноді він додавав:
— О, цей знає хворого як свої п’ять пальців… а для нас це ще навіть краще, ніж знати хворобу!
Та ось одного ранку до готелю "Монт-Оріоль" прибула знатна іспанська сім’я, герцог і герцогиня де Рамас-Альда-варра, які привезли з собою свого лікаря, доктора Мазеллі, італійця з Мілана.
То був чоловік років тридцяти, високий, тонкий, дуже вродливий молодик з вусами.
З першого ж дня він покорив усіх за столом: герцог, людина похмура і потворно гладка, ненавидів самотність і волів їсти в спільній залі. Доктор Мазеллі вже знав на ім’я мало не всіх, хто там обідав; кожному чоловікові він сказав щось приємне, для кожної жінки знайшов комплімент, навіть кожному служникові усміхнувся.
Сидів він праворуч від герцогині, вродливої жінки років тридцяти п'яти — сорока, блідої, чорноокої, з синяво-чорним волоссям, і за кожною стравою казав їй: "Трошки", або: "Ні, цього не можна", або: "Так, це їжте". І сам наповнював їй келих, ретельно в точній пропорції змішуючи вино з водою.
Він стежив і за харчуванням герцога, але явно недбало. А втім, пацієнт зовсім не зважав на його поради, по-звірячому жадібно все їв і випивав щоразу по дві карафки нерозведеного вина, потім виходив на свіже повітря, вмощувався на стільці біля дверей готелю і починав гірко бідкатися, нарікаючи на кепське травлення.
Після першого ж обіду доктор Мазеллі, з одного погляду вже оцінивши всіх, підійшов на терасі казино до Гонтрана, що курив сигару, відрекомендувався і почав розмову.
За годину вони вже були приятелями.