Як по правді, то я не їздив до Толедо: я хотів випробувати вас. Благаю, простіть свого ревнивого чоловіка за те, що він наставив пастку. Я ревнував вас, бо дуже боявся, що ви не схаменетеся, що й далі лишатиметесь у полоні марнославних химер. Та, хвала небові, ви усвідомили свою помилку, і, сподіваюся, ніщо вже не затьмарить нашого щастя.
Здавалося, ці слова зворушили мою дружину: на очах у неї забриніли сльози.
— О, як шкода мені, що дала вам привід сумніватися в моїй вірності! — вигукнула вона. — Однак марно я жалкую за тим, що, природно, збурило вас проти мене; марно плачу я оці два дні; марне моє горе, марні докори сумління. Я навіки втратила вашу довіру!
— Сеньйоро, я вам вірю, — перепинив я, й собі розчулений її удаваним горем, — Ви розкаюєтесь? То хай минуле піде в забуття!
Відтоді я став до неї такий уважний, як і раніше; я знову втішався щастям, що його герцог так безжально порушив. Правду кажучи, я почував себе іще щасливішим, ніж перше: дружина, наче бажаючи, щоб я швидше забув кривду, якої мені завдала, догоджала чим тільки могла, а пестощі її стали навіть палкіші, — і я майже радів з того, що вона змусила мене страждати.
Через якийсь час я заслаб. Хоч недуга не була тяжка, дружина дуже стурбувалася. Цілими днями вона не відходила від мого ліжка, а вночі — я спав у окремій опочивальні, — навідувалась двічі або тричі, питала, чи не гірше мені, чи не треба чогось; кінець кінцем вона сказала, що сама доглядатиме мене; здавалося, їй немає життя без мене.
І мені, ущасливленому її ніжністю й відданістю, несила було стримуватись: раз-у-раз говорив я їй про це.
Одначе, сеньйоре Мендосо, вона не була така щира, як я собі гадав.
Я вже видужував. Аж якось уночі мене розбудив схвильований слуга.
Сеньйоре, — сказав він, — даруйте, що турбую вас, але я вірно служу вам, тому й не можу мовчати. Сеньйоре, герцог де Наксера зараз у вас у замку; він у опочивальні сеньйори.
Ці слова так мене приголомшили, що якусь мить я дивився на слугу мовчки — мені забило дух. Я не міг повірити в те, що він сказав.
Ні, Фабіо! — вигукнув я нарешті. — Моя дружина не здатна на-таку підступність! Ти сам не знаєш, що кажеш...
Сеньйоре, я б дякував небові, якби міг іще сумніватися в цьому, — відповів Фабіо. — Але мене не піддуриш. Коли ви занедужали, я запідозрив, що герцога щоночі впускають до опочивальні сеньйори. Я вирішив простежити, щоб пересвідчитися в цьому, і пересвідчився: так воно і є.
Знетямившися з люті, зірвався я на рівні ноги, поспіхом накинув халат, схопив шпагу й побіг до дружини в її опочивальню. Фабіо біг слідом за мною із свічкою в руках.
Почувши наші кроки, герцог, який сидів на ліжку дружини, скочив, вихопив з-за пояса пістолет, кинувся до мене й вистрелив. Але він так квапився й хвилювався, що не поцілив. А я тої ж миті встромив йому в груди шпагу.
Дружина сиділа, занімівши з жаху. Я обернувся до неї й сказав:
— Мерзенна, ось і тобі нагорода за твою підступність!
І я проколов їй груди шпагою, яка була ще заюшена кров'ю її коханця.
Сеньйоре дон Фадріке, я засуджую себе якнайсуворіше за свою запальність: адже я міг по заслузі покарати зрадницю, але не вбивати її. Та де ви бачили людину, яка опанувала б себе за таких обставин? Здумати тільки — ця жінка так чуйно й турботливо мене доглядала! Яка нещирість! Яка страхітлива зрада! Уявіть собі все це, сеньйоре, й скажіть: чи можна пробачити чоловікові те, що, знавіснілий від праведного гніву, він убив її?..
Щоб закінчити цю трагічну оповідь, додам лише кілька слів: вгамувавши жадобу помсти, я поспіхом одягся; я добре розумів, що не слід марнувати й хвилини — адже герцогові родичі шукатимуть мене по всій Іспанії, а вони ж незрівнянно могутніші та впливовіші за моїх родичів, отже, я врятуюся тільки в тому разі, якщо втечу кудись до чужих країв. І я звелів осідлати двох найкращих коней, узяв всі гроші та коштовності й рано-вранці виїхав із замку разом з вірним моїм слугою. Я поскакав до Валенсії, щоб сісти па перший-ліпший корабель, який відпливатиме до Італії. Біля самісінької Валенсії я побачив на узліссі донью Теодору, і вона попросила в мене допомоги — розборонити вас.
Вислухавши толедця, дон Фадріке сказав:
— Сеньйоре, ваша помста герцогові де Наксера була справедлива. Не бійтеся переслідувань його родичів; коли ваша ласка, живіть у мене, аж поки трапиться вам нагода виїхати до Італії. В мене вам не загрожуватиме ніяка небезпека, бо губернатор Валенсії — мій дядько, а житимете ви з людиною, яка віднині й довіку буде найщирішим вашим другом.
Сарате красно подякував донові Фадріке й прийняв його гостинність.
— Доне Клеофасе, зверніть увагу на те, яка міцна буває часом обопільна приязнь, — сказав Кульгавець. — За кілька днів ці двоє кабальєро стали нерозлучними, як Орест і Пілад. Не тільки чесноти були в них однакові — смаки теж: що було до вподоби донові Фадріке, подобалося й донові Хуану; і на вдачу були вони схожі; одне слово, вони були створені, щоб любити один одного. Надто дон Фадріке був у захваті від друга; за першої-ліпшої нагоди він вихваляв його всім, навіть доньї Теодорі.
Обидва вони часто навідували цю даму; та вона, як і раніше, не відповідала ні на кохання, ні на залицяння Мендоси. Він дуже цим журився й часом виливав душу своєму другові, а той, аби розрадити його, казав, що навіть найбайдужіші жінки кінець кінцем завжди здаються і що закоханим просто бракує терпцю дочекатися слушного моменту; що не треба впадати в розпач і що рано чи пізно донья Теодора винагородить його за вірність. Та ці слова, дарма що вони грунтувалися на досвіді, не заспокоювали несміливого Мендосу; він боявся, що вдова де Сіфуентеса ніколи його не покохає. І так він сумував, що дона Хуана брав живий жаль на нього дивитися.
Однак минуло небагато часу, і треба вже було пожаліти самого дона Хуана.
Хоч як ненавидів наш толедець усіх жінок після ницої зради дружини, він не встояв перед чарами доньї Теодори й закохався в неї. Проте він долав своє почуття, щоб не образити друга. Коли ж збагнув, що це вдасться тільки тоді, як він не бачитиме очей, що причарували його, то вирішив більш не зустрічатися з доньєю Теодорою. Щоразу, як Мендоса пропонував її навідати, дон Хуан знаходив приключку й відмовлявся.
З іншого боку, коли дон Фадріке приїздив до доньї Теодори сам, вона питала, чому немає дона Хуана. І Мендоса якось відповів, усміхаючись, що Сарате має на це особливі причини.
З яких би то причин йому мене уникати? — здивувалася дама.
Сеньйоро, я хотів сьогодні привезти його до вас, — сказав дон Фадріке, — проте він відмовився. Я зчудувався, і дон Хуан одкрив мені свою таємницю. Щоб виправдати його перед вами, я звірю цю таємницю вам. Дон Хуан завів собі коханку. А що він недовго пробуде у Валенсії, то кожна хвилина, проведена з милою, для нього дорогоцінна.
— Ваше пояснення не задовольняє мене, — мовила донья Теодора, зашарівшися. — Не годиться закоханим забувати друзів.
Помітивши, що вдова де Сіфуентеса почервоніла, дон Фадріке подумав, що вона марнославна і їй прикро, що її нехтують. Та річ була не в тім: донью Теодору вкинуло в жар почуття сильніше, ніж уражена гордість. Вона відразу ж звернула розмову на інше, щоб Мендоса про це не здогадався. Вони собі гомоніли, і дама здавалася такою веселою, що якби дон Фадріке в чомусь і сумнівався, то сумніви ці неодмінно розвіялись би; але йому й на думку не спадало бодай у чомусь сумніватися.
Коли вдова де Сіфуентеса залишилась сама, вона поринула в глибоку задуму. І раптом їй сяйнуло, що вона кохає дона Сарате. Та, гадаючи, що він не поділяє її почуття, дама глибоко зітхнула й мовила:
— Яка несправедлива й жорстока сила тішиться тим, що запалює вогонь у серцях, що не можуть з'єднатися? Я байдужісінька до дона Фадріке, який обожнює мене, і кохаю дона Хуана, думки й почуття якого полонила інша! О Мендосо, не картай мене за байдужість — твій друг мститься мені за тебе!
І вона заплакала, пригнічена журбою й ревнощами. Та все-таки в неї жевріла надія (рятівне почуття, яке завжди тамує горе закоханих!), і вона почала себе тішити приємними думками. їй уявлялося, що суперниця — не дуже небезпечна. Може, дон Хуан не так заворожений її красою, як засліплений пристрастю — а такий зв'язок здебільшого не буває міцний. І донья Теодора надумала поговорити з доном Хуаном віч-на-віч. Вона запросила кабальєро до себе. Він прийшов; коли вони залишилися вдвох, дама повела таку мову:
— Я і в голові собі не покладала, що гречний та вихований кабальєро, закохавшися, може забути свої обов'язки щодо дам. Одначе, відтоді, як ви закохалися, доне Хуане, ви перестали в мене бувати. Мені здається, я маю право цим вам докорити. А втім, я хотіла б вірити, що ви не з власної охоти уникаєте мене: певно, ваша дама заборонила вам тут бувати. Скажіть мені правду, доне Хуане, я не розгніваюсь. Я знаю, що закоханці не вільні у власних вчинках і не сміють виявити непослух своїй обранці.
— Сеньйоро, я розумію, що моя поведінка видається вам дивною, — відповів дон Хуан. — Та, благаю, не просіть мене виправдовуватися; я маю підстави уникати вас — цього досить.
— Хоч би які були ці підстави, — схвильовано мовила донья Теодора, — я б хотіла, щоб ви не таїлися від мене.
— Сеньйоро, я скоряюся вашому бажанню, — провадив дон Хуан. — Але, прошу, не гнівайтесь, якщо ви почуєте більше, ніж сподіваєтеся. Дон Фадріке, — повів Сарате далі, — розповів вам, чому я мусив покинути Кастілію. Коли я виїздив з Толедо, я всією душею ненавидів жінок і ладен був побитися об заклад, що ніколи більше не піддамся їхнім чарам. Я під'їздив до Валенсії, сповнений гордої певності. Аж тут я побачив вас і, чого, може, ні з ким ще не бувало, витримав погляд ваших очей і не збентежився. Якийсь час я зустрічався з вами, а серце моє було холодне. О, якою дорогою ціною заплатив я за ці кілька днів пихатої самовпевненості! Ви зрештою зламали мій опір; ваша краса, ваш розум, ваші чари полонили непокірного; одне слово, я покохав вас таким коханням, яке тільки ви можете збудити.
Ось чому я уникаю вас, сеньйоро. Вам сказали, що я закохався в одну особу; цієї особи не існує. Я відкрив Мендосі вигадану таємницю, щоб він не запідозрив, чому я завжди відмовляюся їхати до вас разом із ним.
Донья Теодора так зраділа, почувши це несподіване освідчення, що не могла приховати радості.