Але до тебе, Анжело, я завжди мав почуття, велике почуття.
— Хіба ти забула, крихітко, що ми десять роки прожили разом?
— Я не забула, — похмуро мовила Анжела. — Я нічого не забула.
— О'кей, це були паскудні роки. Але повір мені, Анжело, тільки такий сучий син, як я, мі терпіти тебе весь цей час. Якщо ти хочеш ще раз вийти заміж, знайди собі такого чоловіка, як я, але не займай ось таких молокососів.
Він показав пальцем на Гаррі.
— Я сама вмію вибирати чоловіків! — з серцем вигукнула Анжела. — А зараз забирайся під три чорти!
— Анжело, Беннермен — хороша людина. Ц не для тебе. Ти ожениш його на собі, а через півроку викинеш на смітник. Що тоді? Знову до Рено? Знову візьмешся за якогось Беннермена? Знову витягнеш з нього всі соки з шість місяців? Знову до Рено? І так усе життя.
— Оскар, геть!!! — Голос Анжели був пронизливий, з очей лилися сльози.
— Анжело, не роби цього, — тихо сказав Ос кар. — Облиш Беннермена! Я кажу тобі це тому, що, вір чи не вір, я не зовсім байдужий до тебе. Забудь про Беннермена. Ти потвора, Анжело. Шукай собі таку ж потвору.
Оскаженіла Анжела підскочила до Оскара, виставивши гострі пазури та люто вишкіривши зуби. Оскар впіймав її зап'ястя, міцно стиснув, пронизуючи Анжелу промовистим поглядом налитих кров'ю очей, потім відпустив, повернувся і вийшов з кімнати.
Гаррі з хвилину стояв мовчки, сповнений жалю та смутку, уникаючи погляду Анжели.
— Як жаль, що так сталося, — мовив він. — Краще б ми ніколи не зустрічались... Прощай, Анжело.
— Ні! — крикнула Анжела, обливаючись сльозами. Потім підбігла до Гаррі, оповила його руками і, важко схлипуючи, притулилася до нього своїм м'яким тремтячим тілом. — Не залишай мене, Гаррі — Заблагала вона. — Прошу тебе, не залишай! Побудь зі мною, хоч трохи. Благаю тебе, не йди!
Гаррі почав обережно вириватись.
— Я піду, Анжело, — промовив він найлагіднішим голосом.
— Боже, яка я самотня! — зарепетувала Анжела, закриваючи обличчя руками. — Я втратила всіх і все! Боже, невже нікому для цього немає діла?
Гаррі ледве стримувався, щоб не пригорнути Анжелу до себе, не поцілувати її в заплакані очі, не погладити її плечей, аби хоч трохи загладити свою провину.
— Прощай, Анжело, — стиха промовив він. — Повір мені, так буде краще.
Анжела обернулась до нього обличчям. Чорні смуги туші для вій прорізували її щоки. Губи в неї тремтіли. В очах застиг відчай.
— Не залишай мене зараз, — благально прошепотіла вона. — Побудь ще трохи, прошу тебе. Невже я цього не заслужила?
Гаррі похнюпив голову.
— Пробач, — ледве чутно пробелькотів він. Узяв макінтош і, не оглядаючись, вийшов з кімнати.
Підійшовши до ліфта, Гаррі натиснув кнопку.
За якусь мить двері клітки з грюкотом відчинилися.
— Вниз? — запитав ліфтер.
Гаррі не ворухнувся.
— Вам униз, сер? — запитав хлопець.
— Ні, — мовив Гаррі.
Ліфт спустився без нього. Гаррі повернувся й понуро почвалав до кімнати Анжели.
17
Уявіть собі гантелю, таку, яку можна побачити в будь-якому спортивному залі, але зроблену з двох різних за розміром куль, розташованих за милю одна від другої і з'єднаних довжелезною тонкою перекладиною. Контур такої гантелі і нагадує "найкова" база.
Менше коло займає площу близько десяти акрів і скорочено називається РТЦ — радіотехнічний центр. Це — мозок зенітної батареї. Тут містяться три радіолокатори: один стежить за небом, другий — за ціллю, третій — за ракетою. Крім радіолокаторів тут є ще дві контрольні станції, що зовні нагадують причепні автофургони. Перша з них, — СРК (станція радарного контролю), стежить за радіолокаторами та фіксує їхні показники, друга, СБК (станція батарейного контролю), обробляє ці показники і передає відповідні команди на снаряд.
"Найк" здіймається з другого кола, що займає площу близько п'ятдесяти акрів. Це СП — стартова позиція, де розташована велика площадка технічного огляду снарядів, підземна заправна станція, в якій "найки" наповнюються рідким паливом, СЗК — станція запускного контролю, що підтримує контакт з РТЦ, і три залізобетонні бункери по тридцять футів завглибшки, де в бойовій готовності лежать "найки". По сигналу тривоги за одну хвилину робляться всі необхідні приготування, в стелі бункерів розчиняються сталеві люки, і ракети гідравлічно підіймаються на стартову позицію.
Ці два кола з'єднуються вузькою смугою в милю завдовжки, очищеною від дерев, горбів і будинків так, щоб ніщо не заважало візуальному контролю.
Як на території РТЦ, так і на стартовій позиції містяться різноманітні адміністративні будинки, склади, їдальні, офіцерські та солдатські казарми — акуратні, низенькі споруди із шлаку, пофарбовані так, щоб якнайкраще гармоніювати з навколишнім ландшафтом.
Одного весняного ранку, зразу після підйому в солдатській казармі патнем-лендінзької ракетної батареї, капрал Опі Делримпл став посеред кімнати і, підтримуючи рукою підштанки, звернувся до своїх напівголих колег з такою промовою:
— Дрррузі, — сказав Опі, — сьогодні, як вам відомо, в місті відбудеться зустріч городян з воїнами нашої бази. Зразу після зарядки ми всі вирушимо до Залу зборів, глитнемо якоїсь кислятини і займемось дівками. Але ми повинні не тільки їх подивитись, а й себе показати. Отже, слухайте мене, дрррузі. Надрайте гудзики, випрасуйте штани, зав'яжіть на найменший вузелок краватки. Начистіть черевики так, щоб не треба було дзеркала. Підніміть голови, вберіть пузо, розпрямте плечі. Ступайте, витягуючи ноги. Словом, виструнчіться... Зрозуміло?
— Так точно, — відповіли воїни.
— Гаразд, — мовив Опі. — Виструнчитись — це половина секрету. Я вам скажу й другу половину: пустіть сльозу.
— Виструнчитись і пустити сльозу? — здивувався рядовий Вільям О. Вомбес. — Не розумію.
— Ніщо так не приваблює дівку, як мужчинська сльоза, — пояснив Опі. — Але, пускаючи сльозу, не забудьте виструнчитись. Інакше це нікого не зацікавить. Якщо ви зігнетесь і рюмсатимете, то жодна дівка не запитає, що у вас таке. Дівки знають, що так рюмсають тільки невдахи.
— А! — загули солдати, збагнувши, куди гне Опі.
— Тільки не плачте довго, — попередив Опі. — Пустіть сльозу для зав'язки, а потім зразу переходьте до діла. Скажіть їй, що, коли ви вгляділи її, у вас вмить полегшало на душі. Скажіть, що вона розігнала ваш смуток, як літнє сонце — ранковий туман... Якщо це її не пройме, перейдіть до іншої.
— Ага! — вигукнули солдати.
— Ну, второпали? — звів брови Опі.
— А як ми пояснимо їй наші сльози? — запитав рядовий Роджер Литвайлер.
— Дуже просто, — відповів Опі. — Скажіть, що ви нудьгуєте за дівчиною, яку залишили вдома.
— Сказать новій дівчині про стару дівчину? — недовірливо запитав рядовий Ернест Д. Гофман.
— Певна річ, — мовив Опі. — Жодна дівоха не стане домагатися призу, який нікого не цікавить.
— А-а-а! — загули хлоп'ята.
— А що, коли вдома немає дівчини?! — запитав рядовий Густав Морісетт.
— Збрешіть, — порадив Опі. — Але брешіть від щирого серця.
В цю мить в коридорі хтось гукнув: "Струнко"!, всі дружно витягайсь, притискуючи ліктями кальсони, і до кімнати увійшов Гвідо ді Маджо.
— А, це ви, лейтенанте, — сказав Опі, і всі вмить стали вільно. Солдати були в Патнем-Лендінгу всього третій день, проте вже знали, що Гвідо можна вважати за свого.
— Хлопці, — мовив Гвідо, — сподіваюсь, у вас залишився який-небудь цивільний одяг?
— Так, сер, — відповіли вони.
— Добре, — сказав Гвідо. — Я хочу, щоб ви одягли його на час зустрічі.
— Слухайте, сер, — заперечив Опі, — ми ж збиралися одягти мундирри. Адже ми пишаємось своїми мундиррами. Дуже пишаємось.
— Приємно чути, — сказав Гвідо. — Але на зустріч ви підете в цивільному. Це місто не зазнавало окупації за часів війни за незалежність, і в мої плани зовсім не входить баламутити обивателів.
— Слухайте, серрр, — наполягав Опі, — всі ми відправили наші кращі костюми додому. В нас залишилися самі шаровари та спортивні куртки. В мундирах ми б мали більш мужній та солідний вигляд.
— Я не хочу, щоб у вас був мужній та солідний вигляд, — сказав Гвідо. — Ви повинні виглядати затурканими й нещасними. Я хочу переконати місто, що ви всього лише славні, смирні, веснянкуваті хлоп'ята.
— Серрр, — співчутливо мовив Опі, — у вас важка рробота.
— Нелегка, — погодився Гвідо. — Саме тому я буду вдячний вам за найменшу допомогу. Коли ви зустрінетесь з городянами, шморгайте носами і не забудьте при всякій нагоді примовляти "пардон".
— Якщо хочете, я навіть пищатиму дискантом, — сказав Опі.
— Ні, краще не перегинати палку, — порадив Гвідо. — Отже, одягніться в спортивні куртки та шаровари. Об одинадцятій до казарми під'їде грузовик. Коли вас привезуть до Зали зборів, не здумайте, будь ласка, корчити дурнів. Річ у тім, джентльмени, що мене прислали до Патнем-Лендінга з іспитовим терміном для того, щоб я встановив дружні зв'язки з населенням. Коли цього не вдасться зробити, мене запроторять на Аляску... І, вірте мені, джентльмени, кого б не прислали на моє місце, він вам не дозволить того, що дозволяю я.
— Будьте спокійні, сер, — мовив Опі. — Ми вас не підведемо.
— Бувайте, — сказав Гвідо і вийшов з кімнати.
Засмучені вояки зібралися навколо Опі.
— Це розбиває всі наші плани, — поскаржився рядовий Вільям О. Вомбес.
— Людина міркує, а бог вирішує, — філософськи мовив Опі. — Не горюй, товариство! Ми зіграємо все на слух!
18
Банкет з приводу зустрічі армійців з патнем-лендінзької батареї та жителів міста почався рівно опівдні в Залі зборів. Серед присутніх були такі знервовані особи:
Гвідо ді Маджо
Грейс Беннермен
Гаррі Беннермен
Комфорт Гудпасчер
Меннінг Соу.
Гвідо ді Маджо був знервований, бо знав, що коли він не справиться зі своїми обов'язками офіцера по зв'язку з населенням, то його відправлять до крижаної Аляски, а за два фути від нього стояв один з найбільших ненависників цивільного населення впродовж останнього сторіччя — капітан Уолкер Хоксі. Слід сказати, що Уолкер не хотів іти на зустріч з городянами. Він навіть повідомив Гвідо, що з більшою охотою сів би голим гузном на осине гніздо, але Гвідо був невмолимий.
— Сер, — сказав він, — ви повинні бути на банкеті. Городяни не пошкодували зусиль, щоб підготувати цю зустріч, і вони можуть образитись, якщо командир батареї раптом не прийде. Ви ж пам'ятаєте, сер, що сказав полковник Торвальд про важливість дружніх стосунків з населенням, а я не знаю, як ми налагодимо дружні стосунки, якщо ви й надалі ігноруватимете городян.