— Ми спинилися в цьому готелі і були дуже здивовані, довідавшись від вашого слуги, що й ви тут. Але я дуже радий, що зустрівся з вами. Ми знову зберемось до гурту й дамо Вінклеві змогу визначитись ще раз.
Містер Піквік не відповів, не спитав навіть нічого про своїх дінгліделських приятелів і невдовзі пішов до себе, звелівши Семові прийти поправити свічку, коли він подзвонить.
Дзвоник задеренчав, і містер Веллер з'явився своєю власною особою.
— Сем!— промовив містер Піквік, визираючи спід ковдри.
— Сер! — озвався містер Веллер.
Містер Піквік зробив паузу, а містер Веллер зняв нагар з свічки.
— Сем! — неначе силуючи себе, промовив містер Піквік.
— Сер! — знову відповів містер Веллер.
— Де той Тротер?
— Джоб, сер?
— Так.
— Поїхав, сер.
— З своїм паном, я гадаю?
— З паном чи з товаришем, але в кожному разі поїхав. Вони до пари один одному.
— Джінгл, думаю, здогадався про мої наміри і напустив на нас того хлопця з його історією, — промовив містер Піквік, ледве переводячи дух.
— Так і я думаю, сер, — погодився містер Веллер.
— То все було, звичайно, брехня?
— Все до крапки, сер. Ловко зроблено, сер. Чиста робота.
— Сподіваюся, іншим разом вони від нас уже так легко не вислизнуть, Сем, — сказав містер Піквік.
— Не думаю, щоб їм пощастило, сер.
— Де б не зустрів я того Джінгла, — пообіцяв містер Піквік, підводячись на ліжку і з страшною силою гупнувши кулаком по подушці,— я не тільки виведу його на чистий світ, як він того заслуговує, а ще й особисто налатаю йому боки. Не будь я Піквік.
— А я, де не впіймаю цього меланхолійного хлопця з його чорним волоссям, — сказав Сем, — я витисну справжню воду з його очей. Не будь я Веллер. Надобраніч, сер!
Розділ XIV,
де коротко показано непереможну силу обставин.
Організм містера Піквіка, хоч який був міцний, не витримав важких фізичних вправ минулої ночі, сполучених ще з такими моральними ударами, і бідний великий муж був прикутий до ліжка жорстоким нападом ревматизму.
Піквікці, що залишились в Ітонсвілі, протягом двох днів після сніданку в маєтку місис Гантер неспокійно ждали вістей від свого шановного лідера. На третій день вони дістали від містера Піквіка листа, де славетний муж просив їх негайно приїхати до Бері, і о другій годині всі троє вирушили в путь. Ми мали вже нагоду говорити про дорогу, якою нещодавно проїхали містер Піквік з Семом, і тому не наводимо тут дуже поетичного опису її чар, майстерно зробленого містером Снодграсом.
Біля дверей готелю "Ангела" їх зустрів містер Веллер. Під проводом цього джентльмена вони пройшли до кімнати містера Піквіка і були дуже здивовані, а містер Тапмен навіть зніяковів, побачивши там старого Вордла й Трандла.
— Як ся маєте? — спитав старий, стискуючи Тапменові руку. — Не хнюптесь і не розводьте сантиментів. Тепер уже нічого не поробиш. Заради неї я хотів би, щоб ви побралися; але за вас я радий, що ви уникнули цього. Такий моторний молодець, як ви, знайде собі колись кращу дружину. Га? — і, зробивши це втішне зауваження, Вордл поплескав містера Тапмена по спині й зареготав від щирого серця.
— Ну, а ви як, мої хлоп'ята? — запитав старий джентльмен, обмінявшись привітаннями з містером Вінклем і містером Снодграсом. — Я оце тільки но казав Піквікові, що на різдво ви неодмінно мусите приїхати до нас. Ми справлятимемо весілля, але на цей раз справжнє весілля.
— Весілля! — аж пополотнів містер Снодграс.
— Авжеж що весілля. Та не хвилюйтеся,— добродушно заспокоїв його старий. — Це тільки Трандл з Беллою.
— А, це інша річ, — з полегкістю зітхнув містер Снодграс.
— А де тепер, — спитав містер Тапмен, роблячи над собою зусилля, — де тепер вона, сер? — і він одвернув голову й закрив очі руками.
— Вона? — тямковито перепитав містер Вордл. — Ви маєте на увазі мою сестру? Адже так?
Містер Тапмен кивом голови ствердив, що дійсно мав на увазі покривджену Рахіль.
— О, вона поїхала, — відповів Вордл, — і живе в однієї родички, досить далеко від нас. Вона ніяк не могла ужитись з моїми дівчатами, і я відпустив її. Ну, та годі! Ось і обід. Ви, панове, голодні після поїздки. Щодо мене, то я хочу їсти, хоч і не подорожував сьогодні. Ходім.
Віддавши належне всім стравам, товариство розташувалося круг стола, і містер Пікнік, викликаючи обурення й жах своїх послідувачів, розповів їм про свою пригоду й про успіх, що увінчав підлі вчинки диявольського Джінгла.
— І на довершення всього,— закінчив містер Піквік,— я дістав у саду напад ревматизму, через який і досі кульгаю.
Містер Піквік, безперечно, додав би до цього кілька філософічних висновків, якби не з'явився Сем з листом у руках. Отже, замість промовляти, він осушив хусточкою лоб, зняв окуляри, витер їх, наклав знову і вже своїм звичайним, лагідним тоном сказав:
— Що у вас там, Сем?
— Був оце на пошті і знайшов лист, що лежав у них уже третій день, — відповів містер Веллер.
— Якась незнайома рука, — зауважив містер Піквік, відкриваючи конверта. — Боже милий. Що це? Це... це — жарти! Це не може бути правдою!
— У чім річ? — спитали всі єдиними устами.
— Ніхто не помер, сподіваюся? — сказав містер Вордл, стурбований жахом, що позначився на обличчі містера Піквіка.
Містер Піквік не відповів, а, простягнувши листа Тапменові й попросивши його прочитати вголос, відхилився на спинку крісла і змінився на лиці так, що страшно було дивитись.
Містер Тапмен, хвилюючись, прочитав.
"Фріменс-каурт, Корнгіл. 28 серпня 1830 року.
Бардл проти Піквіка.
Сер,
Мавши від місис Марти Бардл доручення закласти проти вас позов за зламану вами обіцянку одружитися з нею, сповіщаємо, що позивачка встановлює свої витрати в розмірі одної тисячі п'яти сот фунтів стерлінгів. Скаргу подано вже до коронного суду, і ми просимо зворотною поштою повідомити нас, якому повіреному доручаєте ви захищати ваші інтереси в даній справі.
Маємо за честь, сер, бути вашими найпокірливішими слугами.
Додсон і Фог
М-рові Семуелеві Піквіку".
Німе здивування, з яким кожен переглядався з своїм сусідою і всі дивилися на містера Піквіка, було таке проречисте, що говорити, здавалося, було зайве. Мовчанку перший порушив містер Піквік.
— Додсон і Фог,— механічно повторив він.
— Бардл проти Піквіка, — задумливо промовив містер Снодграс.
— Душевний спокій і щастя довірливо! жінки,— пробурмотів про себе містер Вінкл.
— Це — якась змова, — нарешті знову дістав дар слова Піквік. — Огидна змова між цими двома ненаситними аторнеями — Додсоном і Фогом. Місис Бардл ніколи не зробила б цього — у неї занадто гарне серце. Та й підстав вона не має ніяких. Просто — нісенітниця.
— Щодо її серця, то ви, безсумніву, найкращий суддя, — усміхнувся Вордл. — Не хочу вас бентежити, але думаю, що в даній справі Додсон і Фог — судді кращі, ніж будьхто з нас.
— Це — ганебна спроба виморочити в мене гроші,— сказав містер Піквік.
— Сподіваюся, більше тут нема нічого, — закашлявся Вордл.
— Хто будьколи чув, щоб я говорив з нею інакше, як жильці розмовляють з квартировласником? — із запалом продовжував містер Піквік. — Хто бачив мене з нею? Навіть мої друзі...
— Крім одного випадку, — перебив містер Тапмен.
— А! — промовив містер Вордл,— це важливо. Алеж нічого підозрілого, сподіваюсь, ви не помітили?
— Власне, нічого підозрілого там і дійсно не було,— нерішучо глянув на свого лідера містер Тапмен,— я не знаю, як воно трапилося, тільки вона лежала в нього на руках.
— Сили небесні! — сплеснув руками містер Піквік, 186 яскраво пригадуючи всю сцену. — Який непереможний збіг обставин. Вона й справді лежала.
— І наш друг силкувався привести її до притомності,— лукаво додав містер Вінкл.
— Правда; і я не буду заперечувати цього,— признався містер Піквік,— старався привести до притомності.
— Для випадку, де нема нічого підозрілого, все це здається трохи дивним, га, Піквік? — сказав Вордл.— Ах ви, старий штукарі—і він засміявся так, що склянки на буфеті задзвеніли.
— Який жахливий збіг обставин! — скрикнув містер Піквік, спираючись підборіддям на руки.
По цих словах містер Піквік затулив руками обличчя й заглибився в міркування, а Вордл тим часом кивав та підморгував до інших членів товариства.
— Я, в усякому разі, з'ясую все це,— сказав містер Піквік, підвівши вгору голову й стукнувши кулаком по столу.— Я побачу тих Додсона й Фога. Завтра ж їду до Лондона.
— Завтра ви не спроможетесь,— зауважив містер Вордл.— Ви ще шкутильгаєте.
— Тоді післязавтра.
— Післязавтра — перше вересня, а ви обіцяли поїхати у маєток сера Джофрея Менінгса і, якщо не полювати, то, принаймні, поснідати з нами.
— Ну, тоді другого вересня,— сказав містер Піквік.— Сем!
— Так, сер.
— Візьміть два місця на імперіалі до Лондона на четвер, для себе й для мене.
— Слухаю, сер.
Містер Веллер пішов з кімнати й подався виконувати дане йому доручення, сунувши руки в кишені і втупивши в землю очі.
— Чудний дядя, мій пан,— казав до себе містер Веллер, повільно йдучи вулицею.— Подумати, що вигадав з тою місис Бардл, та ще й з малим хлопцем! Завжди буває таке з цими, нібито статечними, старими. Не думав я, що він накоїть такого; не думав! — і філософствуючи так, містер Семюел Веллер увійшов до контори диліжансів.
Розділ XV
Приємний день, що неприємно закінчився.
На щастя для себе та для свого душевного спокою птаство перебувало в блаженному невіданні щодо готувань, які мали здивувати його першого вересня, і веселими криками привітало цей ранок — один з найприємніших восени того року. Багато молодих куріпок, що з усією самозадоволеною пихою юних літ гордовито проходили по стерні, і багато старих, що із зневажливим виглядом мудрих, досвідчених птахів своїми круглими очицями дивились на їхню легковажну поведінку, були однаково несвідомі свого близького кінця і розкошували свіжим ранковим повітрям, а через кілька годин лежали вже мертві на землі. Та ми стаємо сентиментальні. Будемо продовжувати.
Отже, говорячи звичайною простою мовою, був чудовий ранок, такий чудовий, що важко було повірити, що небагато місяців короткого англійського літа вже минули. Огорожі, лани, дерева, горбки й долини показували зачарованому окові всі можливі відтінки зеленого кольору. Листя ледве починало обпадати. Поодинокі жовті цяточки, повкраплювані в літню зелень, ледве нагадували про наближення осені.