Тільки розумом сприймаю я, що так воно мало бути, інакше я був би переконаний, що одна подія без усякого проміжку йшла слідом за другою.
Як добре я пам'ятаю, що то був за день. Я знову вдихаю туман, що висів над тією місцевістю; бачу іній крізь туман; відчуваю, як вкрите інеєм волосся липне до моїх щік; дивлюся на темний клас, в якому подекуди мерехтять свічки в туманному ранку, дихання хлопців парою виходить з вуст, учні дмухають на пальці, тупотять ногами по підлозі.
Це трапилося після сніданку. Щойно ми повернулися до класу з майданчика, містер Шарп увійшов, кажучи:
– Девіда Копперфілда кличуть до вітальні.
Я чекав на кошик з подарунками Пеготті і аж спалахнув від радості при цьому повідомленні. Хлопці почали мене просити не забути їх при розподілі ласощів, коли я жваво зіскочив з лави.
– Не поспішайте, Девіде, – сказав містер Шарп. – Часу досить, мій хлопче, не поспішайте.
Мене мав би здивувати зворушений тон, яким він говорив, коли б я мав час подумати про це. Але я похапцем побіг до вітальні. Там знайшов я містера Крікля, що сидів за сніданком, поклавши перед собою палицю й газету, і місіс Крікль з відкритим листом у руці. Але ніякого кошика там не було.
– Девіде Копперфілде, – сказала місіс Крікль, відводячи мене до дивана й сідаючи поруч зі мною. – Я хочу поговорити з вами цілком відверто. Я маю щось розповісти вам, дитя моє.
Я, звичайно, глянув на містера Крікля. Але той, не дивлячись на мене, похитав головою і припинив зітхання величезним тостом із маслом.
– Ви занадто юний, щоб розуміти, як щодня змінюється світ. Але ми всі мусимо пізнати це, Девіде, дехто з нас – змалку, дехто з нас – під старість, дехто з нас – впродовж цілого свого життя.
Я серйозно глянув на неї.
– Коли ви виїздили з дому наприкінці канікул, – сказала місіс Крікль після короткого мовчання, – чи всі у вас вдома були здорові? – вона знову помовчала. – Ваша мама була здорова?
Я затремтів, сам не знаючи чому, і все ще серйозно дивився на неї, навіть і не намагаючись відповісти.
– Бо, – провадила вона далі, – з великим жалем мушу сказати вам, цього ранку я почула, що ваша мама дуже хвора.
Туман виріс між мною і місіс Крікль, в якусь хвилину постать її заколихалась у ньому. Потім я відчув, як палаючі сльози струмлять по моєму обличчю, і все знову опинилося на своєму місці.
– Вона дуже небезпечно хвора, – додала вона.
Я знав уже все.
– Вона померла!
Не було потреби казати мені цього. Ще до цих слів я розпачливо заплакав і відчув себе сиротою у неосяжному світі.
Місіс Крікль була дуже добра до мене. Вона затримала мене там на цілий день і часом лишала наодинці. Я плакав, змучений засинав, прокидався і плакав знову. Коли не міг уже більше плакати, я почав міркувати. І тоді найтяжче стискалося моє серце, ніщо не було спроможне вгамувати мого болючого смутку.
Думки мої не були зосередженні на нещасті, що тяжіло на моєму серці, але блукали довкола нього. Я думав про те, як тихо в нашому замкненому будинку. Я думав про немовлятко, що (як сказала місіс Крікль) занедужало і, мабуть, теж помре. Я думав про могилу мого батька на кладовищі біля нашого будинку, про те, як моя мати лежатиме там під тим, таким знайомим мені, деревом. Коли мене лишали на самоті, я ставав на стілець і дивився в дзеркало – які червоні в мене очі і яке смутне у мене обличчя. Коли минуло кілька годин, я почав міркувати, чи вже справді в мене скінчилися сльози, бо на те було схоже, і про що я почну думати посеред цього нещастя, коли наближуся додому – бо я мав їхати додому на похорон. З жалем відзначаю, що пишався увагою, яку виявляла до мене решта хлопців, бо в своєму горі я став дуже важливою особою.
Якщо будь-коли дитина вражена була щирою тугою, то це був саме я. Але пригадую, що ця увага якось задовольняла мене, коли я походжав по майданчику для ігор цього вечора, а всі хлопці сиділи в класі. Їхні погляди крізь вікна давали мені відчуття відзначеності, тож я набирав смутнішого вигляду і починав ступати повільніше. Коли навчання скінчилось і вони вийшли та заговорили зі мною, я вирішив не задирати носа перед ними і поводитися так само, як і раніше.
Я мав їхати додому наступної ночі. Не в диліжансі, а в важкій кареті, що звалася "Фермер" і призначалася, головним чином, для сільських подорожей на короткі відстані. Цього вечора я не розповідав історій з книжок, а Тредльс наполегливо змусив мене позичити в нього подушку. Не знаю, нащо він це зробив, бо в мене була власна подушка; але більше нічого він, сердега, позичити не міг, окрім, хіба, аркуша паперу, вкритого скелетами, що його він подарував мені на прощання для вгамування смутку і заспокоєння почуттів.
Другого дня я покинув Салем-Гауз. Тоді мені й на думку не спадало, що я залишаю це місце назавжди. Дуже повільно їхали ми цілу ніч і дісталися Ярмута тільки о дев'ятій чи о десятій годині вранці. Я шукав містера Баркіса, але його там не було. Замість нього до вікна карети підійшов гладкий веселий маленький стариган у чорному, з бантами потертих стрічок на колінах штанів, у чорних панчохах, у крислатому капелюсі.
Постукавши у вікно карети, він спитав:
– Мастере Копперфілд?
– Так, сер!
– Чи не підете ви зі мною, юний добродію, будь ласка, – сказав він, відчиняючи дверцята. – Я матиму приємність доставити вас додому.
Я подав йому руку, дивуючись, хто це такий, і ми пішли до крамниці на вузькій вулиці. На вивісці цієї крамниці було написано: "Омер – драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін.". То була тісна й задушлива крамниця, повна всякого одягу, готового і неготового, а в одному вікні повно було чоловічих і жіночих капелюхів. Ми зайшли до маленької приймальні позаду крамнички, де побачили трьох молодих жінок за роботою над безліччю чорних тканин. Матерія купою лежала на столі, маленькі шматки й обрізки вкривали всю підлогу. У кімнаті було жарко, тут панувала задушлива атмосфера теплого чорного крепу. Тоді я не знав, що то був за запах, але тепер знаю його добре.
Ці три молоді жінки дуже захоплені були своєю справою. Вони підвели голови глянути на мене, а потім знову заходилися працювати. Рука з голкою мельк-мельк-мельк. Водночас через вікно чути було ритмічне стукотіння молотка в майстерні по той бік маленького двору. Це стукотіння утворювало якусь одноманітну мелодію: РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат – і так безперестанку.
– Ну, – звернувся мій провідник до однієї з трьох молодих жінок, – як іде робота, Мінні?
– Ми закінчуємо вчасно, – весело відказала та, не підводячи голови. – Не бійся, тату!
Містер Омер зняв свого крислатого капелюха і сів, відсапуючись. Він був такий огрядний, що мусив деякий час віддихатися, аж тоді він спромігся вимовити:
– Це добре!
– Тату, – грайливо сказала Мінні. – І чого це ти товстішаєш?
– Та й сам не знаю, доню, – задумливо відказав він. – Така вже в мене комплекція.
– Ти такий, бач, веселий чоловік, – сказала Мінні. – Ти так на все легко дивишся!
– Немає сенсу дивитися на речі інакше, люба, – відповів містер Омер.
– Авжеж, ні, – відказала дочка. – Ми тут усі веселенькі, слава богу! Правда ж, тату?
– Сподіваюся, доню, – сказав містер Омер. – Ну, тепер я вже віддихався та, мабуть, зніму мірку з цього юного школяра. Чи не зайдете ви до крамниці, мастере Копперфілд?
Задовольняючи прохання містера Омера, я пішов за ним. Він показав мені купу костюмів і додав, що вони найвищої якості та найкраще підходять для жалоби за батьками. По тому він почав вимірювати мене з усіх боків і записувати заміри до книжки. Занотовуючи, він звернув мою увагу на свої записи, на кілька фасонів, що, за його словами, "щойно увійшли у моду", і на кілька інших фасонів, які, за його словами, "щойно вийшли з моди".
– От на цьому ми часто втрачаємо чимало грошей, – сказав містер Омер. – Але фасони – наче людські істоти. Вони з'являються – ніхто не знає коли, чому і як. І вони зникають – ніхто не знає коли, чому і як. Так само, як життя людське, на мою думку, коли дивитися з цього погляду.
Я був занадто засмучений, щоб підтримувати розмову на цю тему, та, мабуть, вона була б вищою за моє розуміння й за інших обставин також. Містер Омер завів мене назад до кімнати, важко дихаючи на ходу.
Потім він гукнув комусь під карколомними східцями за дверима:
– Принесіть чаю і бутербродів!
Якийсь час потому, доки я оглядався довкола, міркував і прислуховувався до шарудіння крепу в кімнаті та до пісні молотка по той бік двору, з'явилися чай і бутербродна таця. Виявилося, що вони призначені мені.
Упродовж кількох хвилин містер Омер дивився на мене. Я не дуже багато уваги звертав на сніданок, бо чорні речі довкола зіпсували мені апетит. Нарешті містер Омер мовив:
– Я вже давно знайомий з вами, мій юний друже!
– Давно, сер?
– Все ваше життя, – відповів містер Омер. – Можу сказати, що навіть до початку вашого життя. Я раніше познайомився з вашим батьком. Він був на зріст п'яти футів дев'яти з половиною дюймів, а його могила глибиною п'ять футів двадцять дюймів.
– РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, – почулось через двір.
– Його могила п'ять футів і двадцять дюймів, – люб'язно, з приємністю повторив містер Омер. – Я вже забув, чи то був його заповіт, чи її розпорядження!
– Ви не знаєте, що з моїм маленьким братиком, сер? – спитав я.
Містер Омер похитав головою.
– РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат.
– Він в обіймах своєї матері, – сказав той.
– О, бідолашне малятко! Він помер?
– Киньте думати про це, ви тут нічого зробити не зможете, – мовив містер Омер. – Так. Дитинка вмерла.
По цій звістці рани мої знову роз'ятрились. Я майже не доторкнувся до сніданку, підійшов і поклав голову на інший стіл у кутку маленької кімнати. Мінні похапливо очистила цей стіл, щоб я не псував жалобних матерій своїми сльозами. Ця гарненька добродушна дівчина м'яким рухом відгорнула волосся з моїх очей. Але вона дуже раділа, що вчасно закінчила свою роботу, і так відрізнявся її настрій від мого.
Незабаром спів молотка припинився, привітний парубок пройшов через двір до кімнати. Він тримав молоток у руці, а рот його був повний цвяшків, і він мусив витягти їх звідти, перш ніж заговорити.
– Ну, Джореме, – сказав містер Омер, – як в тебе посувається робота?
– Усе гаразд, – відповів Джорем. – Зроблено, сер.
Мінні трохи зашарілась, а дві інші дівчини пересміхнулись одна з одною.
– Оце так! Ти працював при свічках учора ввечері, коли я сидів у клубі? Скажи мені? – спитав містер Омер, підморгнувши.
– Так, – відказав Джорем. – Ви ж обіцяли, що поїдемо гуляти разом, якщо закінчимо вчасно.