Я не раз чув про такі речі. Зустріч з цими людьми завжди приносить нещастя.
— Але ж ми їх добре знали, — сказала Люсі. — В давні часи на Кер Паравелі, коли мій брат був Великим Королем. Вони випливали на поверхню і співали під час нашої коронації.
— Гадаю, то був якийсь інший вид Морських Людей, Люсі, — озвався Едмунд. — Вони могли перебувати не тільки під водою, а й у повітрі. Здається, саме ці на таке не здатні. Варто лиш на них поглянути: якби вони тільки могли, то давно б уже випливли з води, щоб напасти на нас. Вони мають дуже войовничий вигляд.
— У кожному разі… — почав Дрініян, але в ту ж мить почулися два різні звуки: плюскіт води та вигук матроса з палуби:
— Людина за бортом!
За мить здійнявся загальний рейвах. Частина моряків поспіхом залізла на рею, щоб згорнути вітрило, решта ж кинулась униз, щоб взятися за весла. Рине, який саме вартував біля стерна, уперся в румпель, щоб розвернути корабель і повернутись на місце, де людина випала за борт. Але тепер усі вже знали, що це була не людина. Це був Ріпічіп.
— Побий грім цю мишу! — закричав Дрініян. — 3 нею більше клопоту, ніж з рештою команди разом узятою. Як тільки на обрії з'являється якась халепа, то він вже готовий у неї втрапити. Його треба закувати в ланцюги… протягнути під кораблем з одного борту до другого… висадити на безлюдному острові… обрізати вуса! Чи хтось бачить цього урвителя?
Втім, усе це не означало, що Дрініян не любить Ріпічіпа. Навпаки, він дуже його любив і саме тому не на жарт злякався, а страх породив злість — так, як мама набагато більше сердиться на вас, коли ви вибіжите на дорогу, ніж на когось іншого. Ніхто, ясна річ, не боявся, що миша піде на дно, бо вона була чудовим пловцем, але Дрініян, Люсі та Едмунд, які знали, що діється під водою, боялися довгих гострих списів у руках Морських Людей.
Не минуло й п'яти хвилин, як "Досвітній Мандрівник" обійшов коло й тепер уже всі чітко бачили на воді чорну плямку, яка була Ріпічіпом. Увесь час він щось піднесено вигукував, але ніхто не міг зрозуміти, що він має на увазі, бо вода заливала йому мордочку.
— Він усе вибовкає, якщо ми не затулимо йому пельку! — зойкнув Дрініян.
Щоб цьому запобігти, він підскочив до борту і сам спустив линву, крикнувши морякам:
— Все гаразд, все в порядку! Повертайтеся на свої місця. Сподіваюсь, я ще здатен витягти мишу без вашої допомоги.
Коли Ріпічіп уже почав дертися по линві (а він робив це не надто швидко, бо просякла водою шерсть обважніла), Дрініян нахилився через борт і прошепотів:
— Мовчи. Ні слова.
Але, коли, стікаючи водою, Ріпічіп стояв на борту, виявилось, що Морські Люди його взагалі не турбують.
— Солодка! — пищав він. — Солодка, солодка!
— Про що ти, чорт забирай, говориш? — перебив його Дрініян. — І не треба обтрушуватись саме на мене.
— Кажу вам, що вода солодка, — сказала миша. — Солодка — а не солона.
Якусь мить ніхто не міг збагнути, чому ця обставина викликає в Ріпічіпа такий захват. І тоді він сам ще раз повторив старе пророцтво:
Де небо п'є солодку воду
І марно де питати броду,
Отам-то, Ріпічіпе, знай,
Омріяний ти знайдеш край:
Там починається край Сходу,
Де небо п'є солодку воду.
Лише тепер всі збагнули.
— Дай мені відро, Ринельфе, — сказав Дрініян.
Йому подали відро, яке він спустив на линві, а потім витягнув назад.
Вода в ньому була прозорою, наче скло.
— Може, Ваша Королівська Високість бажає скуштувати першим? — запитав він Каспіяна.
Король узяв відро обома руками, підніс до рота, скуштував, а тоді зробив кілька великих ковтків і підняв голову. Обличчя його змінилось. Не лише очі, а й усе в ньому здавалося світлішим.
— Так, — сказав він. — Вона солодка. Вочевидь, це справжня вода. Я не впевнений, що це мене не вб'є, але я і так вибрав би смерть, навіть якби знав про це раніше.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Едмунд.
— Це… це більше нагадує світло, ніж що-небудь інше, — відповів Каспіян.
— А це воно і є, — сказав Ріпічіп. — Це питне світло. Здається, ми наблизились до Кінця Світу.
Якусь мить панувала мовчанка, а потім Люсі стала навколішки і теж випила з відра.
— Це найсмачніше, що я коли-небудь пила, — вигукнула вона захоплено. — Але… ох, і ситне ж воно! Тепер ми можемо взагалі нічого не їсти.
І один по одному напились усі. Довгий час ніхто не промовляв ні слова. Вони почувалися так добре, що заледве це витримували. А потім помітили ще один наслідок. Як я вже казав, відтоді, як всі покинули острів Раманду, було все ще забагато світла — сонце було занадто великим (хоч і не занадто гарячим), море — занадто яскравим, повітря — занадто прозорим. Тепер ця надзвичайна ясність не зменшилась, якщо не стала ще більшою. Але це їм уже не заважало. Вони могли дивитися на сонце, не примружуючи очей. Вони бачили більше сонця, ніж будь-коли раніше. Увесь борт, вітрило, їхні власні обличчя та тіла — все ясніло дедалі більше. Кожна линва блищала небаченим блиском. А наступного ранку, коли зійшло сонце — тепер вже уп'ятеро чи й вшестеро більше за нарнійське, — вони довго вдивлялись у нього. Коли з'явились білі птахи, вони змогли роздивитися їхнє біле пір'я на тлі сонячного щита.
Цілий день усі мовчали, і аж десь перед вечерею (напившись води, вже ніхто з них не хотів вечеряти) Дрініян сказав:
— Я не можу цього зрозуміти. Нема ані повіву вітру. Вітрило теліпається, як ганчірка.
Море пласке, наче ставок. А ми однаково пливемо так швидко, немовби нас жене шторм.
— Я також про це думав, — промовив Каспіян. — Здається, нас підхопила якась сильна течія.
— Гм… — буркнув Едмунд. — Якщо, звісно, світ має край, це було б не найприємніше…
— Ти маєш на увазі, що ми просто можемо, гм… перелитися через нього? — запитав Каспіян.
— Так! Так! — закричав Ріпічіп, плещучи в лапи. — Я так це завжди собі й уявляв… світ як великий округлий стіл, і води всіх океанів переливаються через його край. Корабель впаде носом униз… перекинеться догори дном… за якийсь час ми побачимо сам край… а потім униз, униз… швидке, стрімке падіння…
— А що, на твою думку, нас чекатиме в самому низу, га? — перебив його Дрініян.
— Може, країна Аслана, — відповіла миша пристрасно. — А може, й нема там ніякого дна. Може, це дно безкінечне. Але що б там не було, варто пожертвувати всім, аби хоч на мить зазирнути за край світу.
— Дайте спокій, — сказав Юстас. — Це все нісенітниці. Світ округлий, тобто кулькоподібний, як м'яч, а не як стіл.
— Це наш світ такий, — промовив Едмунд. — Але невідомо, чи цей світ такий.
— Чи вірно я зрозумів, — спитав Каспіян, — що ви троє походите з округлого світу… округлого, наче м'яч? І ви ніколи про це не казали! Це насправді дуже негарно з вашого боку. У нас у Нарнії є чимало казок про такі округлі світи, і це мені завжди страшенно подобалось. Я ніколи не вірив, що вони насправді існують, але завжди хотів, щоб так було. І завжди хотів жити в одному з них. Ох, я б усе віддав… Я думаю, чому ви можете дістатися до нашого світу, а нам до вашого — зась? Якби я тільки мав таку можливість! Це, мабуть, фантастично — жити на такому м'ячі. Чи були ви колись у тій її частині, де люди ходять на головах?
Едмунд захитав головою.
— Це зовсім не так, — сказав він. — Нема нічого особливого в кулеподібному світі, якщо там живеш.
Ріпічіп був єдиним (окрім Дрініяна, Люсі та Едмунда), хто помітив Морських Людей. Він скочив у море одразу, щойно побачив, як морський король розмахує своїм списом, оскільки сприйняв це як виклик або загрозу — справу, яку треба вирішити негайно. Коли він виявив, що вода солодка, то на радощах забув, навіщо скочив. Поки він не згадав, Люсі з Дрініяном відвели його набік і попередили, аби й не згадував про побачене.
Їм і так уже не було чого боятися, бо "Досвітній Мандрівник" тепер плив безлюдним морем. Тільки Люсі ще раз побачила Морських Людей, але це тривало недовго. Наступного дня весь ранок вони пливли мілководдям над зарослим морським дном. Саме перед полуднем Люсі помітила велику зграю риб, що сновигали між водоростями. Всі вони щось дружно жували і повільно рухались в одному напрямку. "Зовсім як отара овець", — подумала вона. І раптом в центрі цієї зграї риб побачила морську дівчинку приблизно її віку — спокійну, трохи сумну, з чимось схожим на пастуший посох в руках. Тут було дуже мілко. І якраз у цю мить, коли підводна пастушка, що блукала мілководдям, і Люсі, котра нахилилась через борт, опинились одна навпроти одної, дівчинка підняла голову і глянула прямо в очі Люсі. Жодна з них не могла видобути з себе ані звуку, а морська дівчинка одразу ж кинулась униз та зникла у водоростях. Та Люсі ніколи не забула її обличчя. Пастушка не виглядала переляканою або розгніваною, як морський король і його слуги. Вона сподобалась Люсі, і та відчула, що з взаємністю. Тієї короткої миті вони певним чином стали подружками. Не схоже, щоб вони мали великий шанс знову зустрітись — у цьому світі чи в якому-небудь іншому. Але якщо це колись станеться, вони побіжать назустріч одна одній, розкинувши руки.
Після цього випадку "Досвітній Мандрівник" плив на схід без перешкод багато днів. Плив сумирним морем без вітру у вітрилах і ніс не збивав піну на хвилях. З кожним днем і кожною годиною світло все яснішало, але їм це не заважало. Ніхто нічого не їв, ніхто не спав і нікому не праглося ні їсти, ні спати. Вони витягали з моря відра прозорої води, міцнішої за вино і якоїсь вологішої і плиннішої, ніж звичайна вода, та мовчки пили її за здоров'я одне одного. Один чи двоє моряків, трохи старших за решту на початку подорожі, тепер молодшали з кожним днем. На борту не було нікого, хто не відчував би радості та піднесення, але оті радість і піднесення не схиляли їх до розмов.
Що далі вони пливли, то менше говорили, а якщо вже й говорили, то майже пошепки.
Тихість Останнього Моря наскрізно пронизала всіх.
— Капітане, що ти бачиш попереду? — запитав одного дня Каспіян у Дрініяна.
— Ваша Королівська Високосте, — відповів Дрініян, — я бачу якусь дивну білість. Всюди вздовж горизонту, від півночі до півдня, наскільки сягає мій погляд, побілішало.
— Я теж це бачу, — сказав Каспіян, — і не втямлю, що воно таке.
— Якби ми були на інших широтах, найясніший пане, — сказав Дрініян, — я би сказав, що це крига.