Розмірковували про те, що мусульманське повір'я, ніби доля людини написана на небесах, знаходить і поміж нами, християнами, численних прихильників; кожен розповідав різні незвичайні випадки pro* або contra**.
_________
* за (лат.)
** проти (лат.).
— Все це, панове, нічого не доводить, — сказав старий майор, — адже ніхто з вас не був свідком тих дивних випадків, якими ви стверджуєте свої думки?
— Звичайно, ніхто, — сказали декотрі, — та ми чули від надійних людей…
— Все це нісенітниці! – сказав хтось, — де ці надійні люди, що бачили список, на якому позначено час нашої смерті?.. І якщо дійсно все визначено наперед, то навіщо ж нам дається воля і розум? Чому ми повинні давати звіт про наші вчинки?
В цей час один офіцер, що сидів у кутку кімнати, встав і, повільно підійшовши до столу, оглянув усіх спокійним і урочистим поглядом. Він був родом серб, як свідчило його ім'я.
Зовнішність поручика Вулича цілком відповідала його характеру. Високий зріст і смаглявий колір обличчя, чорне волосся, чорні проникливі очі, великий, але правильний ніс, характерний для його нації, сумна і холодна посмішка, що завжди блукала на його вустах, — все це ніби об'єдналось для того, щоб надати йому вигляд особливої істоти, не здатної ділитися думками і пристрастями з тими, котрих доля дала йому у товариші.
Він був хоробрий, говорив мало, але різко; нікому не відкривав своїх душевних чи сімейних таємниць; вина майже зовсім не пив, за молодими козачками, — привабливість яких важко збагнути, не бачивши їх, — він ніколи не волочився. Говорили, одначе, що дружина полковника була небайдужою до його виразних очей; та він не на жарт сердився, коли на це натякали.
Була лише одна пристрасть, якої він не приховував: пристрасть до гри. За зеленим столом він забував про все і як правило програвав; та постійні невдачі лише дратували його впертість. Розповідали, що раз, під час експедиції, вночі, він на подушці метав банк, йому страшенно везло. Раптом пролунали постріли, вдарили тривогу, всі скочили і кинулись до зброї. "Постав ва-банк!" – закричав Вулич, не підіймаючись, одному з найзавзятіших понтерів. "Іде сімка", — відповів той на бігу. Не дивлячись на загальну метушню, Вулич дометав талію; карта була дана.
Коли він з'явився на позицію, там вже йшла сильна перестрілка. Вулича не турбували ні кулі, ні чеченські шаблі: він розшукував свого щасливого понтера.
— Сімка дана! – закричав він, побачивши його нарешті серед стрільців, що почали тіснити з лісу ворога, і, підійшовши ближче, він витягнув свій гаманець і віддав його щасливчику, незважаючи на зауваження про недоречність платежу.
Виконавши цей неприємний обов'язок, він кинувся вперед, повів за собою солдат і до кінця бою холоднокровно перестрілювався з чеченцями.
Коли поручик Вулич підійшов до столу, всі замовкли, чекаючи від нього якоїсь оригінальної витівки.
— Панове! – сказав він (голос його був спокійний, хоч тоном нижчий за звичайний), — панове! навіщо ці порожні суперечки? Ви хочете доказів: я пропоную вам випробувати на собі, чи може людина самовільно розпоряджатися своїм життям, чи кожному з нас завчасно призначена остання хвилина… Хто бажає?
— Не я, не я! – залунало з усіх боків, — от дивак! Прийде ж у голову!..
— Пропоную парі, — сказав я жартома.
— Яке?
— Стверджую, що фатуму не існує, — сказав я, висипаючи на стіл два десятка червінців – все, що було у мене в кишені.
— Згоден, — глухо відповів Вулич. – Майоре, ви будете суддею; ось п'ятнадцять червінців: решту п'ять ви мені винні, то зробіть ласку, додайте їх до цих.
— Добре, — сказав майор, — тільки, далебі, не розумію в чому справа і як ви вирішите суперечку?..
Вулич мовчки вийшов у спальню майора, ми слідом за ним. Він підійшов до стіни, на якій висіла зброя, і навмання зняв з цвяха один із різнокаліберних пістолетів; ми ще не розуміли його, та коли він звів курок і насипав пороху на полицю, то декотрі, мимоволі скрикнувши, схопили його за руки.
— Що ти хочеш робити? Послухай, це ж божевілля! – закричали йому.
— Панове! – сказав він повільно, звільняючи свої руки, — хто хоче заплатити за мене двадцять червінців?
Всі замовкли і відійшли.
Вулич вийшов до другої кімнати і сів біля столу; всі рушили за ним: він знаком запросив нас сісти навколо нього. Мовчки скорилися йому: в цю хвилину він отримав над нами якусь таємничу владу. Я пильно подивився йому в очі; та він спокійним і нерухомим зором зустрів мій допитливий погляд, і його бліді губи посміхнулись; але, не дивлячись на його холоднокровність, мені здавалось, я читав печать смерті на його блідому обличчі. Я помічав, і багато хто з старих воїнів підтверджували моє спостереження, що часто на обличчі людини, яка повинна вмерти через кілька годин, є якийсь дивний відбиток неминучої долі, так що звичному оку важко помилитися.
— Ви сьогодні вмрете! – сказав я йому. Він швидко обернувся до мене, але відповів повільно і спокійно:
— Можливо, так, можливо, ні…
Потім, звернувшись до майора, спитав: чи заряджений пістолет? Збентежений майор добре не пам'ятав.
— Та досить, Вуличу! – закричав хтось, — певне, заряджений, якщо вже висів у головах; що за бажання жартувати!..
— Дурні жарти! – підхопив інший.
— Ставлю п'ятдесят карбованців проти п'яти, що пістолет не заряджений! – закричав третій.
Уклали нове парі.
Мені набридла ця довга церемонія.
— Послухайте, — сказав я, — або застрельтесь, або почепіть пістолет на колишнє місце, і ходімо спати.
— Справді, — вигукнули декотрі, — ходімо спати.
— Панове, я прошу вас не сходити з місця! – сказав Вулич, приставивши дуло пістолета до чола. Всі ніби закам'яніли.
— Пане Печоріне, — додав він, — візьміть карту і киньте вгору.
Я взяв зі столу, як тепер пам'ятаю, червового туза і підкинув догори: подих у всіх зупинився; всі очі, відображаючи страх і якусь невизначену цікавість, бігали від пістолета до згубного туза, який, тріпочучи у повітрі, повільно опускався; в ту мить, як він торкнувся столу, Вулич спустив курок… осічка!
— Слава богу! – скрикнули присутні, — не заряджений…
— Подивимось, одначе, — сказав Вулич. Він знову звів курок, прицілився в кашкет, що висів над вікном; пролунав постріл – дим наповнив кімнату. Коли він розійшовся, зняли кашкета: він був прострілений в самісінькій середині, і куля глибоко застряла в стіні.
Хвилин зо три ніхто не міг вимовити слова; Вулич спокійнісінько пересипав у свій гаманець мої червінці.
Пішли балачки про те, чому пістолет не вистрілив першого разу; деякі стверджували, що, певне, полиця була засмічена, інші говорили пошепки, що спершу порох був вологий і що потім Вулич підсипав свіжого; та я стверджував, що останнє припущення несправедливе, тому що я весь час не зводив очей з пістолета.
— Вам щастить у грі, — сказав я Вуличу…
— Вперше у житті, — відповів він, самовдоволено посміхаючись, — це краще, ніж банк або штос.
— Проте трохи небезпечніше.
— Ну що? ви почали вірити у фатум?
— Вірю; тільки не розумію тепер, чому мені здавалось, ніби ви неодмінно повинні сьогодні вмерти…
Той же чоловік, який так недавно спокійно цілив собі в чоло, раптом тепер спалахнув і збентежився.
— Одначе ж досить! – сказав він, встаючи, — парі наше закінчилось, і тепер ваші зауваження, мені здається, недоречні… — Він взяв шапку і пішов. Це мені видалося дивним – і недарма!..
Скоро всі розійшлись по домівках, по-різному міркуючи про дивацтва Вулича і, напевне, в один голос називаючи мене егоїстом, тому що я тримав парі проти людини, яка хотіла застрелитись; ніби Вулич без мене не міг знайти зручного випадку!..
Я повертався додому порожніми провулками станиці; місяць, повний і червоний, мов заграва пожежі, починав визирати з-за зубчатого видноколу; зірки спокійно сяяли на темно-голубому склепінні, і мені стало смішно, коли я згадав, що були колись премудрі люди, які думали, що небесні світила приймають участь у наших нікчемних суперечках за шматок землі або за якісь вигадані права!.. І що ж? ці лампади, запалені, на їх думку, тільки для того, щоб освітлювати їх битви і торжества, горять з колишнім блиском, а їх пристрасті і надії давно згасли разом з ними, як вогник, розпалений край лісу безтурботним мандрівником! Та зате яку силу волі надавала їм впевненість, що ціле небо зі своїми незчисленними мешканцями дивиться на них із співчуттям, хоч німим, але незмінним!.. А ми, їх жалюгідні нащадки, що тиняємось по землі без переконань і гордості, без насолоди і страху, крім тої півсвідомої боязні, що стискає серце при думці про неминучий кінець, ми не здатні більше до великих жертв ні задля блага людства, ні навіть задля власного нашого щастя, тому що знаємо його неможливість і байдуже переходимо від сумніву до сумніву, як наші предки кидались від одної хибної думки до іншої, не маючи, як вони, ні надії, ні навіть тої невизначеної, хоч і справжньої насолоди, яку знаходить душа у будь-якій боротьбі з людьми чи долею…
І багато інших подібних думок пробігало в моєму розумі; я їх не затримував, тому що не люблю зупинятися на будь-якій абстрактній думці. І до чого це веде?.. В моїй першій молодості я був мрійником; я любив пестити навперемінки то похмурі, то райдужні образи, які малювала мені неспокійна і жадібна уява. Та що від цього мені залишилось? одна втома, як після нічної битви з привидами, і невиразна згадка, сповнена жалю. В цій даремній боротьбі я вичерпав і жар душі, і твердість волі, необхідні для справжнього життя; я вступив у це життя, подумки вже переживши його, і мені стало нудно і гидко, як тому, хто читає погане наслідування давно йому відомої книги.
Події цього вечора справили на мене досить глибоке враження і збудили мої нерви; не знаю достеменно, чи вірю я тепер у наперед визначену, невідворотну долю, та в той вечір я в неї твердо вірив: докази були разючі, і я, хоч і насміхався над нашими предками і їх прислужливою астрологією, мимоволі потрапив у їхню колію; та я вчасно зупинив себе на цьому небезпечному шляху і, маючи правило нічого не відкидати рішуче і ні у що не вірити сліпо, відкинув метафізику вбік і став дивитись під ноги. Така обачність була дуже доречна: я ледь не впав, наткнувшись на щось товсте і м'яке, та, очевидячки, неживе.