Він був такий змучений, що йому здавалося безглуздим бодай один крок ступити. Але поява нового дня сильніша над усі страхіття ночі, день підбадьорює кожного, хто його дочекався. По ногах шмагали мокрі стебла дикої спаржі. Знявся вітерець, такий легенький, що він тільки ледь-ледь розвіяв туман. Георг, хоч і не бачив нічого у млі, все ж почутив новий день, що здіймався над ним і над усім світом. Незабаром у промені вранішнього сонця зажевріли дрібні ягоди дикої спаржі. Георг спочатку подумав, що світла пляма в тумані на далекому березі – сонце, але, підійшовши ближче, розглядів, що то на косі горить вогнище. Туман танув поволі, але нестримно. Георг побачив на косі кілька невисоких будинків, голу обмілину, оточену півколом човнів, І річку. Перед ним, посеред поля, край дороги, що простелялася від шосе до берега, стояв будинок: мабуть, це звідти уночі приходила та закохана пара. Несподівано з берега долинув такий гучний барабанний бій, що в Георга зацокотіли зуби. Ховатись було пізно, і він твердою ходою попростував далі, готовий до всього. Але довкола було тихо. У будинку ніхто не ворушився, тільки з коси долітали голоси не чоловічі, а хлоп'ячі, а тому й здалися йому напрочуд мелодійними та чистими. Потім стало чути хлюпання весел, до берега наближався човен; вогнище на косі погасло. "Якщо ти вже не можеш уникнути зустрічі з людьми, – повчав його Валлау, – то сміливо йди до них, у саму гущу".
Ці люди, зустрічі з якими він уже не міг уникнути, були двома десятками хлопчиків. З войовничими криками, нібито індійці, що напали на вороже плем'я, повискакували вони з човнів і почали переносити на берег рюкзаки, куховарське начиння, казанки, намети й прапорці.
Незабаром хлопці вгамувались і поділилися на дві групки. Георг помітив, що це сталося за командою худенького білявого хлопчика, який рішучим, але ще зовсім дитячим голосом зробив кілька на диво розумних вказівок. Двоє хлопчиків почепили на палицю казанки та відерця й рушили до селянського будинку, за ними йшли двоє барабанщиків і ще четверо хлопців, що тягнули на собі різні речі. На чолі групи виступав з прапорцем сьомий хлопець.
Георг сів на пісок і подивився їм услід з таким почуттям, мовби він не сам вже давно розпрощався з своїм дитинством, а його було у нього тільки що вкрадено.
– Вільно! – скомандував худорлявий хлопчик, як хлопці вишикувались і він зробив перекличку.
Маленький командир тільки тепер помітив Георга.
Кілька хлопців кинулися збирати пласкі камінці; вже було чути, як вони підраховують, скільки разів камінець підскочить над водою. Інші посідали недалеко від Георга на траві, довкола засмаглого патлатого хлопця, який щось стругав. Георг дослухав зауваження й поради, з якими хлопці зверталися до патлатого, і мало не забув про себе. Декілька хлопців розляглися на траві й завели таку розмову, яку заводять діти, коли почувають, що на них дивиться дорослий, який чимось привертає до себе їхню цікавість.
Засмаглий хлопчик схопився з місця, пробіг повз Георга з серйозним, зосередженим обличчям, розмахнувся й високо кинув у повітря той предмет, який щойно стругав. Деревинка впала на землю, як і все, що підлягає законові тяжіння, але хлопець, здавалося, був дуже цим розчарований. Він підняв свою іграшку, оглянув її, наморщивши лоба, сів і знову заходився стругати. Тепер товариші почали сміятися з нього. Георг, що все це бачив, посміхаючись, звернувся до хлопця:
– Ти хочеш зробити бумеранг?
Хлопець подивився йому в обличчя зосередженим, спокійним поглядом, що дуже сподобався Георгові.
– Я не можу допомогти тобі, – сказав він, – бо в мене болить рука, але я, мабуть, зможу тобі пояснити… – Його обличчя спохмурніло. Хіба не такі от хлопчаки вислідили вчора у Бухенау Пельцера? Невже і цей хлопець, з таким ясним, спокійним поглядом, грюкав кулаками у ворота?
Хлопчик опустив очі.
Покинувши товариша, хлопці збилися навколо Георга.
Він і не зоглядівся, як опинився в тісному колі хлопців.
Йому не треба було грати на флейті, як щуролову в казці. Діти інстинктивно відчули, що в цьому чоловікові було щось особливе, що з ним сталася якась цікава або сумна пригода і що взагалі у нього якась незвичайна доля. Певна річ, усе це вони відчували дуже неясно. Вони тільки ближче присувалися до Георга і, балакаючи між собою, поглядали на його забинтовану руку.
На цей час у Вестгофені Оверкамп уже одержав повідомлення про те, що хай не сам Георг Гайслер, але принаймні його остання зовнішня оболонка – коричнева вельветова куртка з застібкою-блискавкою – потрапила до рук властей. Човняр учора ввечері, вимінявши куртку, пішов до торговця старим одягом, щоб продати її і випити на вторговані гроші. Його наречена раз у раз плела йому нові светри, і обмін був для нього дуже вигідний. Але торговець старим одягом уже дістав суворе попередження – він не раз купував підозрілі речі – і зразу ж повідомив поліцію. Спершу човняр дуже засмутився – не хотілося віддавати поліції таку чудову річ, – але швидко заспокоївся, бо йому пообіцяли відшкодувати збитки.
Човняр легко довів свою непричетність до цієї справи, – у нього було півдесятка свідків обміну. Свідки ствердили, що той, з ким човняр помінявся, пішов з кимось у напрямі до Петерсау. Під час допиту одразу ж випливло й ім'я супутника – Щупачок.
Щупачка було неважко знайти. Оверкамп одразу ж зробив відповідні розпорядження. Йому здалося, що ця темна справа почала потроху прояснюватися. Серед повідомлень особливу увагу привертало показання якогось Біндера з Вайзенау. Він посвідчив, що вчора вранці бачив у приймальній лікаря Левенштайна підозрілого чоловіка, – його прикмети збігалися з прикметами одного з утікачів: того ж таки ранку Біндер знову побачив цього чоловіка із свіжою пов'язкою на руці, коли той ішов до Рейну.
Всіх цих людей Оверкамп наказав негайно доставити у Вестгофен. Їх показання допомогли відтворити весь шлях Гайслера до вчорашнього полудня, а тепер уже можна було догадатися, куди він пішов далі.
Один по одному хлопчики присунулись ближче до Георга, а кудлатий, що стругав бумеранг, опинився осторонь. Раптом всі вони повернули голови: від острова підплив іще один човен. З нього вийшли чоловік з рюкзаком і високий хлопець – правильні риси його одвертого довгастого обличчя були мужні і вже не дитячі.
– Дай сюди, – одразу ж звернувся цей хлопчик до кудлатого, ступив наперед і кинув бумеранг спритним рухом так, що деревинка закружляла в повітрі.
Тим часом з селянської хати повернулася друга група хлопчиків. Учитель сухо похвалив худорлявого, який усе так швидко і добре влаштував. Потім хлопчики знову вишикувалися, зробили перекличку і вирушили в дорогу.
Георг теж підвівся.
– Хороші у вас хлопці, пане вчителю, – промовив він.
– Хайль Гітлер! – сказав учитель. Його засмагле юнацьке обличчя здавалось якимсь нерухомим, бо вчитель весь час старався надати йому більшої поважності. – Так, хороший клас. – І, хоч Георг нічого більше не сказав, додав: – Основа була хороша. Я зробив усе, що міг. На щастя, я залишився з ними, коли їх на великдень перевели в наступний клас.
Очевидно, вчитель надавав дуже великого значення тому, що в нього не забрали його колишніх учнів. Георгові навіть не треба було робити над собою ніяких зусиль, щоб спокійно розмовляти з ним. Минула ніч раптом відійшла кудись далеко-далеко. Повсякденне життя плине таким нестримним потоком, що його хвилі підхоплюють кожного, хто тільки ступить у нього.
– Чи довго треба йти до перевозу?
– Хвилин двадцять, не більше, – сказав учитель. – Ми всі йдемо туди. "Ось хто повинен узяти мене з собою на той берег, – подумав Георг, – і він мене візьме".
– Ворушіться! – сказав учитель хлопцям.
Він не помітив притягальної сили незнайомця, бо вже сам підпав під її вплив. Високий хлопець, що приїхав з ним у човні, все ще йшов поруч. Учитель поклав йому руку на плече. Але Георг, якби йому було дозволено обрати собі супутника, обрав би зовсім не вродливого хлопця, що крокував поруч з учителем, і не розважливого худорлявого, а патлатого з бумерангом. Цей хлопець раз у раз поглядав на нього своїми ясними очима, так, наче бачив більше за інших дітей.
– Ви ночували просто неба?
– Так, – сказав учитель. – У нас є притулок тут, на луці, але заради тренування ми спали просто неба. Вчора ввечері і сьогодні іранці ми готували собі їжу на вогнищі.
Вчора ми, користуючись картою, намагалися уявити собі, як можна було б за наших часів захопити отой пагорб, а потім дедалі більше заглиблювалися в історію… розумієте, як би це зробили рицарі, як римляни…
– Мені аж захотілося знову вчитися, – сказав Георг, – ви хороший учитель.
– Улюблену роботу завжди робиш добре, – промовив учитель.
Вони йшли берегом і вже минули довгу косу. Перед ними тихо котила свої хвилі річка. Тепер стало видно, що лука, яка все закривала своїми кущами і купами дерев, насправді була тільки вузеньким трикутником серед численних берегових виступів і заток. Георг подумав: "Якщо я переберусь на той бік, то ще сьогодні буду у Лені".
– Ви були на війні? – спитав учитель.
Георг зрозумів, що цей чоловік, мабуть, одного віку з ним, вважає його значно старшим, і відповів:
– Ні.
– Шкода, а то ви розповіли б що-небудь моїм хлопцям.
Я використовую кожну нагоду.
– Ви були б розчаровані, – промовив Георг, – я зовсім не вмію розказувати.
– Так само говорив і мій батько, він нам ніколи нічого не розповідав про війну.
– Сподіватимемося, що вашим хлопцям ніщо не загрожує.
– Сподіваюся, що не загрожує, – сказав учитель, з притиском вимовивши останнє слово. – Але не в тому розумінні, що вони уникнуть цього випробування.
У Георга закалатало серце: він побачив перед собою стовпи й східці пристані. І все-таки потреба й звичка впливати на свідомість людей були в ньому такі сильні, що він відповів:
– Би ж вкладаєте у свою роботу всю душу, це теж випробування.
– Не про те зараз мова, – сказав учитель. Його слова були призначені і для хлопця, який, виструнчившись, простував поруч. – Я маю на увазі найтяжче випробування, боротьбу на життя і на смерть. Таке треба на власній шкурі відчути… Але чому ми, власне, заговорили на цю тему? – Він ще раз оглянув свого незнайомого супутника.
Якби вони довше йшли разом, він охоче поділився б своїми думками з цією людиною.