Пересвідчившись, що камін дуже малий, і в нього не можна навіть просунути голови, він підставив колоди до вікна, поставивши їх одна на одну, потім виліз на них і навшпиньках дотягнувся до ґрат вікна. Спритно піднявшись і спершись п'ятою на виступ у стіні, він примудрився заглянути у двір, звідки їх тільки що привели. В цю мить карета й де Вівонн виїздили з воріт, і незабаром в'язні почули, як загуркотіли, зачиняючись, важкі ворота і затупотіли кінські копита на дорозі. Сенешаль та його підручні зникли; щезли й факели, і крім розміреної ходи двох вартових за тридцять кроків унизу від башти, ніщо не порушувало у великому замку тиші.
А замок був, справді, дуже великий. Амос Грін, повиснувши на руках, захоплено й здивовано оглядав величезний мур, що височів перед його очима, з гірляндою башт, башточок і кам'яних зубців, мовчазних і холодних в промінні місячного світла. Чудні думки виникають часом у голові в цілком непідхожих умовах. Зненацька Грін пригадав ясний літній день за океаном, коли батько зустрів його біля гавані Гудзона і повіз його шлюзом, щоб показати синові будинок Пітера Стейвесента, і тим наочно переконати в колосальному розмірі міста, яке тільки-но перейшло від голландців до англійців. Але будинок Пітера Стейвесента, разом з віллою його, менший навіть, ніж один флігель цієї махіни-будинка, який сам був тільки собачою будкою проти величного версальського палацу. Як би він хотів показати батькові цю дивину! Але Грін зараз же згадав, що він полонений у чужій країні і дивиться на замок крізь грати в'язниці, а тому вирішив, що якраз і добре, що батька тут немає.
Вікно було чималеньке, і можна було б просунути в нього голову, якби не перешкоджали залізні грати. Грін заходився трясти їх, повиснув на прутах всією вагою свого тіла, але вони були завтовшки з його великий палець і міцно вмуровані в кам'яне підвіконня. Тоді він уперся ногою в стіну і, тримаючись однією рукою, другою спробував поколупати ножем біля прутів. Вони були залиті в цемент, гладенький, як скло, і твердий, як мармур. Ніж відскочив, коли Грін спробував натиснути на цемент. Але під цементом був пісковик, не дуже твердий. Якби йому вдалося прокопати в ньому жолобки й рівчачки, то вже не важко було б вийняти прути, цемент і все інше. Він сплигнув додолу і почав обмірковувати, як узятися до діла. Стогін примусив його згадати про товариша.
— Ви, здається, хворі, друже мій? — спитав він.
— Хворий душею! — простогнав де Катіна. — О, проклятий безумець! Це зводить мене з розуму.
— Щось турбує вас? — розпитував Амос Грін, сідаючи на колоду. — А що саме?
Гвардієць нетерпляче засовався.
— Що саме? Як можете ви питати це, коли знаєте так же добре всі обставини, як і я? Я не виконав даного мені доручення. Король хотів, щоб архієпископ повінчав його. Бажання монарха — закон. Обряд вінчання повинен виконати тільки архієпископ, і ніхто більше. Тепер йому треба було б уже прибути в палац. Ах, боже мій! Я так і бачу кабінет короля, бачу, як монарх хвилюється, дожидаючи, бачу нетерпіння мадам, чую розмову про бідолашного де Катіна…
І він знову затулив обличчя руками.
— У мене все це перед очима, — байдуже промовив американець, — але, крім цього, ще дещо й інше.
— Що саме?
— Я бачу архієпископа, який з'єднує їх навіки.
— Архієпископа? Ви марите.
— Можливо. А все-таки я бачу його.
— Він не може бути в палаці.
— Навпаки, він, прибув у палац півгодини тому.
Де Катіна зірвався на ноги.
— У палац?!! — несамовито гукнув він. — Хто ж переказав йому запрошення?
— Я! — відповів Амос Грін.
Розділ XVIII
НІЧ НЕСПОДІВАНОК
Якщо американець хотів здивувати чи підбадьорити товариша своєю короткою відповіддю, то він повинен був відчути сумне розчарування, коли де Катіна підійшов до нього збентежено і ласкаво поклав руку на його плече.
— Я вчинив егоїстично й безглуздо, милий друже, — промовив він. — Я занадто багато думав про свої дрібні неприємності і занадто мало про те, що ви витерпіли через мене. Падіння з коня струсило вам мозок дужче, ніж здається. Ляжте на солому, постарайтеся трохи заснути і…
— Повторюю вам, що архієпископ там уже, — нетерпляче крикнув Амос Грін.
— Так, так Ось тут у глечику є вода. Я намочу шарф і зав'яжу вам голову…
— Господи боже мій! Та ви чуєте, нарешті? Архієпископ там!
— Авжеж, авжеж, там! — заспокоював де Катіна. — Він напевне там. У вас нічого не болить?
Американець потряс кулаками в повітрі.
— Ви думаєте, що я з глузду з'їхав? — крикнув він. — Присягаюсь богом, ви можете звести мене з розуму! Коли я кажу, що я послав архієпископа, я знаю, що кажу. Пам'ятаєте, як я вернувся до вашого друга, майора?
Тепер черга хвилюватись настала для де Катіна.
— Ну? — скрикнув він, хапаючи за руку Гріна.
— Коли у нас посилають в ліси розвідника, то, якщо справа важлива, через годину посилають услід другого, і так далі, аж поки хтось із них не повернеться назад неоскальпованим. Цей спосіб, вживаний ірокезами, дуже добрий.
— Боже мій, та ви ж мій рятівник!
— Нема чого так упинатися в мою руку, наче морський орел у форель. Отож, я вернувся до майора і попросив його, коли він буде в Парижі, пройти повз будинок архієпископа.
— Ну! Ну!
— Я показав йому оцей кусок крейди. Якщо ми побували там, — сказав я, — то ви побачите великий хрест на лівому боці одвірків. Якщо хреста не буде, увійдіть у будинок і попросіть єпископа їхати в палац якнайшвидше. Майор виїхав через годину після нас; він мав прибути в Париж о пів на одинадцяту; об одинадцятій єпископ уже сів в екіпаж і прибув до Версаля півгодини тому, тобто близько пів на першу. Господи боже мій! Та він збожеволів… І з моєї провини.
Немає нічого дивного, що молодий житель лісів злякався того враження, яке справили його слова на приятеля. Тихій, методичній натурі американця не були властиві такі несподівано сильні зміни в настроях, як у палкого француза. Де Катіна, що перед тим, як лягти спати, скинув ремені, тепер кружляв по камері, вимахуючи руками й ногами; в променях місячного світла тінь його потворно викривлялась на стіні. Нарешті, знесилений, він кинувся в обійми товариша, виливаючи цілий водопад подяк, вигуків, похвал і обіцянок, то гладячи його, то притискуючи до грудей.
— О, коли б я міг чим-небудь віддячити вам! — вигукував він. — Коли б я міг.
— Є спосіб. Ляжте на солому й засніть.
— І подумати тільки, що я, дурень, ще зважився глузувати з вас! Я! О, за вас добре відплачено.
— Бога ради, лягайте й спіть!
Не перестаючи умовляти захопленого приятеля і злегка підштовхуючи його, Грін уклав де Катіна на солому і нею ж укрив його замість ковдри. Хвилювання цілого дня стомили, де Катіна, а ця несподіванка, здавалось, відібрала в нього останні сили. Повіки його важко спустилися на очі, голова глибше зарилась у м'яку солому. Останньою свідомою думкою був спогад про невтомного американця, який сидів, підібгавши ноги, і, при світлі місяця, працьовито обтісував довгим ножем одну з колод.
Було вже опівдні і сонце сяяло на безхмарному небі, коли молодий гвардієць, нарешті, прокинувся після перетерпленого лиха. Одну мить він непорозуміло поводив навколо очима. Чомусь він лежав накритий соломою, а над ним висіла стеля в'язниці, що мала вигляд склепіння з необтесаних бантин. Нараз, швидко, як блискавка, пам'ять повернулась. Він пригадав усе, що сталося напередодні: дане королем доручення, засідку, полон. Де Катіна рвучко зірвався на ноги. Товариш його, який дрімав у кутку, теж сквапно підвівся з першим його рухом і, схопивши в руку ніж погрозливо глянув на двері.
— А, це ви? — сказав він. — Мені здалося, що це знову гой чоловік.
— Хіба сюди хто входив?
— Так, приніс два шматки хліба і глечик води, якраз на світанку, коли я вже збирався відпочити.
— Ну що, він казав що-небудь?
— Ні, приходив, пам'ятаєте, той, чорний.
— Що його називали Сімоном?
— Еге, він. Поклав усе й пішов. Я думав, що, якби він прийшов іще раз, ми, може, спробували б затримати його.
— Як саме?
— Думаю, коли зв'язати ноги цими ременями, він не так легко зніме їх, як ми.
— Ну, а далі що?
— Він сказав би нам, чорт візьми, де ми і що з нами хочуть зробити.
— О! Та хіба не однаково тепер, коли доручення короля виконано.
— Може, для вас однаково — про смаки не сперечаються, — але не для. мене. Я не звик сидіти в норі, мов ведмідь у берлозі, дожидаючи, що хтось інший порядкуватиме моєю долею. Париж видався мені досить тісним, але він — прерія проти цього місця. Воно зовсім непридатне для людини моїх звичок, і я збираюсь скоро вийти звідси.
— Нам лишається тільки ждати, друже мій.
— Не знаю. Я більше надіюсь на це.
Він розстебнув камзол і вийняв звідти кусочок іржавого заліза й три маленьких товстих кілочки, загострених з одного краю.
— Де ви це дістали?
— Це я зробив уночі. Виламав прут — самий верхній у гратах. Трудненько було витягти його, ну, та ось дістав. Кілочків я настругав з цієї колоди.
— Нащо?
— Дивіться, один із них я забиваю в проміжок між каменями, наче ручку. Ось із цієї колоди я зробив дощечку. Вона може бути приступкою і витримає нашу вагу, коли укріпити й держатись за кілочок. От так"! Бачите, тепер ви можете вилізти на неї і заглянути у вікно, не дуже утруднюючи п'яти. Ось спробуйте самі.
Де Катіна скочив на колоду і, користуючись приладдям Гріна, швидко визирнув у вікно.
— Мені незнайома ця місцевість, — сказав він, похитуючи головою, — але це, мабуть, один із тридцяти замків, що лежать на південь, за шість чи сім миль від Парижа. Кому він належить? Хто і з якою метою так поводиться з нами? Хотілося б роздивитись герб, щоб зрозуміти. Ах, он там, до речі, посеред вікна і є він. Тільки з моїм зором не розглянеш його здалеку. Певен, що у вас, Амос, зір далеко кращий, ніж у мене, і ви зможете розглядіти зображення на щиті.
— На чому?
— На мармуровій дошці в середньому вікні.
— Так, я добре бачу. Це щось подібне до трьох дурних індиків на бочці з патокою.
— Ну, та бочки, — це, може, башта. Вона є й на гербі у де Готвіль. Тільки це навряд чи їхній замок; та у них і немає маєтків у цій місцевості. Ні, аж ніяк не можу зрозуміти, де ми.
Де Катіна хотів уже спуститися додолу і для цього ухопився за другий прут у гратах. На його здивовання він лишився у нього в руках.
— Дивіться, Амос, дивіться! — крикнув він.
— А, ви помітили! Я зробив це сьогодні вночі.
— Чим? Ножем?
— Ні, ножем я нічого не міг зробити; та коли мені вдалося вийняти прут із ґрат, справа пішла швидше.