Я підтримаю тебе, хлопче. Підтримаю тебе, Уол-ре. Ми рушаємо до Брайтона вечірнім диліжансом.
Коли вже так конче треба звернутись до містера Домбі, — про що Уолтерові страшно було й думати, — то він волів би піти до нього сам, не вдаючись до особистої підтримки капітана, який для містера Домбі навряд чи багато важив. Та що капітан, очевидно, був іншої думки, і що його ревною і щирою дружбою хтось такий молодий, як Уолтер, не міг нехтувати, то хлопець утримався від заперечень. Катл похапцем попрощався з Соломоном Джілсом, поклав назад у кишеню гроші, чайні ложки, щипчики для цукру та срібного годинника, — гадаючи, як із жахом подумав Уолтер, справити ними разюче враження на містера Домбі, — і не гаючи ні хвилини потяг за собою хлопця на каретний двір, по дорозі неодноразово запевнивши його, що стоятиме за нього до кінця.
Розділ десятий,
що містить у собі опис дальших поневірянь дерев'яного мічмана
Майор Бегсток, на основі тривалих і частих спостережень за Полем, проведених за допомогою театрального бінокля по той бік Принцесиного Майдану, а також на підставі детальних — щоденних, щотижневих та щомісячних — рапортів тубільця, який з цією метою підтримував безперервний зв'язок з покоївкою міс Токс, прийшов до висновку, що з містером Домбі, сер, варто познайомитись, і що Дж. Бі — саме той чолов'яга, хто це зробить.
Міс Токс, проте, ставилась до нього стримано й холодно відмовлялася зрозуміти майора, коли той пробував (дуже часто) щось від неї дізнатися. Тому, незважаючи на вроджену хитрість та крутий характер, майор був схильний віддати здійснення своїх бажань певною мірою на ласку долі, "яка", не раз говорив він, підхихикуючи, у клубі, "у п'ятдесяти випадках проти одного тягнула руку за Джоєм Бі, сер, ще відтоді, як його брат помер у Вест-Індії від жовтухи".
Чекати нагоди довелось йому таки довгенько, але нарешті вона прийшла. Коли темношкірий слуга з усіма подробицями доповів йому про від'їзд міс Токс до Брайтона, майор раптом, з теплом на серці, згадав свого приятеля Бісерстона з Бенгалії, який просив майора при нагоді відвідати в Брайтоні його сина. А коли той-таки темношкірий доповів, що Поль живе у місіс Піпчін, майор згадав і про листа (на якого досі не звертав ні щонайменшої уваги), переданого юним містером Бісерстоном, ще як той тільки-но прибув до Англії, і збагнув, що перед ним — нагода. Але саме в цю мить на майора напала така люта подагра, що замість подяки він жбурнув у слугу стільця й заприсягся убити падлюку раніше, ніж подохне сам. Цій обіцянці темношкірий слуга дуже був схильний повірити.
Кінець кінцем, позбувшися своєї недуги, майор разом із тубільцем однієї суботи подалися до Брайтона. Дорогою він раз у раз згадував міс Токс і смакував наперед, як штурмом візьме її знаменитого друга, якого вона повила такою таємницею й заради якого зрадила його — майора Бегстока!
— Ну-ну, мадам, ну-ну! — казав майор, наливаючись мстивістю, аж кров бухала в його вже й так гарячу голову. — Ну-ну, — відцуратися Джоя Бі, мадам? О ні, мадам, ні: ще рано! Рано, хай йому біс, сер! — Джо пильнує, мадам. Бегсток ще живий, сер. Дж. Бі дещо уміє, мадам. Джош завжди назирці, сер. Ви ще побачите, яка в нього тверда вдача, мадам. Крутий, сер, крутий той Джозеф і збіса хитрющий.
І справді, юний містер Бісерстон, якого майор узяв з собою на прогулянку, переконався, що вдача в нього вельми тверда. Та майор, з масним, як стілтонський сир, обличчям та очима креветки, вперто тинявся по узбережжю, зовсім не цікавлячись думкою цього молодого джентльмена, і, тягнучи за собою містера Бісерстона, шукав поглядом містера Домбі з дітьми.
По якімсь часі майор, звісно, розпитавши перед тим місіс Піпчін, вислідив Поля і Флоренс в товаристві показного джентльмена (безперечно, містера Домбі) і кинувся на них в атаку. Коли вдвох із містером Бісерстоном вони врізалися в саму середину маленького загону, містер Бісерстон, звичайно, заговорив зі своїми товаришами по нещастю. Тоді майор зупинився і заходивсь розглядати та вихваляти їх: зі здивуванням завважив, що бачився з ними й раніше у свого друга міс Токс на Принцесиному Майдані, висловив думку, що Поль збіса милий хлопчик й давній його приятель, спитав, чи пам'ятає він Джоя Бі, майора, і, нарешті, раптом згадавши про правила доброго тону, обернувся до містера Домбі попросити пробачення.
— Завдяки цьому маленькому приятелю, я сам роблюсь дитиною, сер, — сказав майор. — Старий солдат, сер, — майор Бегсток до послуг ваших, — не соромиться признатись у цім. — Тут майор підніс капелюха. — Хай йому біс, сер, — запально вигукнув він, — я вам заздрю! — Тоді схаменувся і додав: — Ох, даруйте мені цей вибрик.
Містер Домбі запевнив, що то пусте.
— Старий вояк, сер, — сказав майор, — пропахлий димом, смажений сонцем, битий, скалічений старий пес, не побоїться, що така людина, як містер Домбі, засудить деякі його дивацтва. Я ж, здається, маю честь говорити з містером Домбі?
— Так, в даний час я є скромним представником роду, що носить це ім'я, — відповів містер Домбі.
— Далебі, сер, — скрикнув майор. — Та це ж славетне ім'я! Це ім'я, сер, — сказав рішуче майор, немов був певен, що містер Домбі почне перечити, і вважав за прикрий обов'язок поставити його на місце, — це ім'я — відоме й уславлене по всіх англійських колоніях. Це таке ім'я, сер, яким кожен пишався б. Джозеф Бегсток зовсім не лестить, сер. Його. величність герцог Йоркський не раз казав: "У Джо нема й крихти лестощів. Він — справжній солдат, цей старий Джо. Він навіть занадто крутий, той Джозеф". Але у вас велике ім'я, сер. Далебі, велике ім'я, — урочисто мовив майор.
— Ви, мабуть, складаєте йому більшу ціну, ніж воно заслуговує, майоре, — відказав містер Домбі.
— Ні, сер, — настоював майор. — Мій маленький приятель, сер, підтвердить вам, що Джозеф Бегсток — простий, нехитрий, правдомовний старий чолов'яга, сер, і більш нічого. Ваш хлопець, сер, — стишив голос майор, — житиме в історії. Ваш хлопець, сер, незвичайна дитина. Бережіть його, містере Домбі.
Містер Домбі дав зрозуміти, що постарається.
— Оцей хлопчик, сер, — довірливим тоном вів далі майор, штурхонувши свого супутника ціпочком, — син такого собі Бісерстона з Бенгалії… Білла Бісерстона з нашого полку. Ми з його батьком, сер, були кревні друзяки. Скрізь, сер, тільки й чути було, що за Білла Бісерстона та Дж'о Бегстока. І, думаєте, я не бачу хиб у цьому хлопцеві? Аж ніяк. Він — дурний, сер.
Містер Домбі глянув на дискредитованого містера Бісерстона, якого він знав не краще, ніж майор, і співчутливо сказав: "Справді?"
— Так воно й є, сер, — ствердив майор. — Він — дурень. Джо Бегсток ніколи не ховає правди. Син мого старого друга Білла Бісерстона — зроду дурень. — Тут майор зайшовся сміхом і сміявся, аж доки зовсім зчорнів. — Мій юний приятель, сер, готується до школи, містере Домбі? — спитав майор, прийшовши до пам'яті.
— Я ще не вирішив остаточно, — відповів містер Домбі.— Але не думаю. Він занадто тендітний.
— Якщо він тендітний, то ви цілком маєте рацію, сер, — схвалив майор. — Тільки круті хлопці могли витримати в Сандгерсті. Ми катували там один одного, сер. Ми підсмажували новаків на малому вогні, сер, і підвішували униз головою з вікна третього поверху. Джозеф Бегсток, сер, висів, прив'язаний за п'ятки, тринадцять хвилин за шкільними дзигарями.
На підтвердження цієї історії майор міг би послатись на свою шкіру. Вона й справді виглядала так, ніби він висів трохи задовго.
— Але завдяки цьому й стали такі, як є, сер, — сказав майор, поправляючи жабо на сорочці. — Ми були з заліза, і все це загартувало нас. Ви надовго сюди, містере Домбі?
— Я буваю тут раз на тиждень, майоре, — відповів той. — Зупиняюся в Бедфордському готелі.
— З вашого дозволу, сер, я матиму за честь відвідати вас у готелі, — сказав майор. — Джой Бі, сер, — не з тих, що набридають людям, сер, але й містер Домбі — не звичайна людина. Дуже зобов'язаний моєму юному приятелю, сер, за честь познайомитись із такою людиною.
Містер Домбі в надзвичайно чемних виразах висловив свою подяку, а майор Бегсток погладив Поля по голівці й сказав, що невдовзі очі Флоренс зводитимуть з розуму молодих джентльменів. "Та й старих, сер, коли хочете знати", — докинув майор, хихикнувши, піддав своїм ціпком духу містерові Бісерстону і рушив геть разом з цим молодим джентльменом мало що не клусом, розкарячивши ноги, поважно крутячи головою та покашлюючи.
У згоді з власною обіцянкою майор завітав до містера Домбі, а містер Домбі, переглянувши попередньо список військових офіцерів, віддав візит майорові. Потім майор відвідав містера Домбі в Лондоні і ще раз приїхав до Брайтона в одній з ним кареті. Коротше кажучи, майор і містер Домбі заприязнилися надзвичайно щиро й надзвичайно скоро, і, містер Домбі сказав своїй сестрі, що майор не тільки справжній військовий, а й дещо більше, бо має дуже непересічне уявлення про важливі речі, не пов'язані з його фахом.
Нарешті, привізши до дітей міс Токс з місіс Чік і знову заставши в Брайтоні майора, містер Домбі запросив його пообідати до себе в Бедфордський готель, а попередньо поздоровив міс Токс з таким знайомим і сусідою. Незважаючи на посилений стукіт серця, викликаний цими компліментами, вони не були їй неприємні, бо піднімали її в чужих очах і дали змогу продемонструвати скромність та збентеження, що їх вона була зовсім не проти виявити. Під час обіду майор дав їй чимало приводів для цього, бідкаючись, що вона покинула його й Принцесин майдан, а що ці бідкання, видно, приносили йому велику втіху, то все йшло просто чудово.
Тим більше, що майор узяв на себе керівництво розмовою і виявив до цього такий же незмірний апетит, як і до різних страв, серед яких він майже запорпався, посиливши цим свою здатність розпалюватись. Звичайна мовчазна стриманість містера Домбі тільки сприяла цій узурпації. Майор почував, що його сонце сходить у повному блиску, і в пориві власної дотепності навів таку безліч нових видозмін свого імені, аж сам собі дивувався. Одне слово, усі були задоволені й визнали, що, майор невичерпний у розмові, і коли він, вже пізно ввечері, після, затяжної партії у віст, пішов до себе, містер Домбі ще раз поздоровив розчервонілу міс Токс з таким знайомим та сусідою.
Повертаючись до свого готелю, майор цілу дорогу проказував до себе й про себе "хитрющий, сер… хитрющий, сер… збіса хитрющий!", а сівши у крісло в своїй кімнаті, зайшовся безгучним реготом, що інколи нападав на нього і завжди наганяв страх на інших.