Від цих промов розпалюються події, ніби проникнувшись почутим обуренням. Так часом голос подорожнього в горах викликає обвал. Через одне зайве слово може трапитися катастрофа. Іноді здається, що події здатні гніватися. Саме так, через випадкове слово, яке погано зрозуміли, впала голова принцеси Єлізавети.
А в Конвенті нестримність мови стала звичкою і правом. Під час суперечок погрози літали й перехрещувалися, як іскри на пожежі. От приклади. Петіон: "Робесп’єр, ближче до діла". Робесп’єр: "Діло за вами, Петіон. Я доберусь до вас, побачите". Голос: "Смерть Маратові!" Марат: "В той день, коли помре Марат, не буде більше Парижа, а в той день, коли загине Париж, не стане республіки". Білло-Варрен підводиться і починає: "Ми бажаємо…" Барер уриває йому мову: "Ти говориш, наче король".
Якось на засіданні Філіппо заявляє: "Один із депутатів замірився на мене шпагою". Одуен: "Голова, закличте до порядку вбивцю". Голова: "Заждіть". Паніс: "Голова, тоді я закликаю до порядку вас".
Часом стіни Конвенту потрясав громовий регіт. Лекуантр: "Кюре з Шан-де-Бу скаржиться на єпіскопа Фоше, що той забороняє йому одружитися". Чийсь голос: "Ніяк не збагну, чого Фоше, маючи двадцять коханок, не хоче, щоб у когось була хоч одна-єдина жінка". Другий голос: "Нічого, піп, не бійся, бери собі жінку".
Публіка з громадських трибун втручалась в обговорення і зверталась до депутатів на "ти". Одного разу зійшов на трибуну депутат Рюан. Одне стегно в нього було значно товще за друге. Хтось із глядачів йому крикнув: "Повернись правим боком, бо "щока" в тебе зовсім у дусі Давіда". Такі фамільярності дозволяв собі народ відносно Конвенту. Проте одного разу, на бурхливому засіданні 11 квітня 1793 року, голова звелів заарештувати одного з порушників порядку на трибунах.
На одному засіданні, де був і старий Буонаротті[102], Робесп’єр узяв слово і говорив годин зо дві, увесь час дивлячись на Дантона, то пильно, що не обіцяло нічого доброго, то скоса, що було ще гірше. Він метав громи і закінчив вибухом обурення, повним зловісних слів: "Нам відомі інтригани, нам відомі хабарники, нам відомі зрадники: вони тут, серед цих зборів. Вони нас чують, ми їх бачимо, ми не зводимо з них очей. Якщо вони поглянуть угору, — то побачать у себе над головою меч закону, якщо заглянуть у свою совість, — побачать там підлість. Хай же стережуться!" І коли Робесп’єр скінчив, Дантон, в недбалій позі відхилившись на спинку лави, закинувши назад голову з напівзаплющеними очима і звісивши руки, зненацька затягнув пісеньку:
Каде Руссель[103] прекрасно промовляє,
Але втішаєшся, коли він замовкає.
Тут відповідали на лайки лайками. "Змовник!" — "Убивця!" — "Розбійник!" — "Крамольник!" — "Угодовець!", чулося з усіх боків. Викривали один одного перед бюстом Брута, що стояв у залі. Зухвалі вигуки, прокльони, образи лунали в повітрі. Кидали один на одного розлютовані погляди, підносили кулаки, показували пістолети, вихоплювали з піхов кинджали. Ораторська трибуна палахкотіла полум’яними промовами. Деякі промовляли, немов були вже на гільйотині. Коливалися голови, злякані й страшні. Монтаньяри, жірондисти, фельяни, помірковані, терористи, якобінці, кордельєри і вісімнадцять ієреїв-царевбивць.
Всі ці люди були клубами диму, розвіюваного в усі боки.
11
Розуми стали здобиччю вітру.
Але це був чудодійний вітер.
Бути членом Конвенту означало бути хвилею океану. Це такою ж мірою стосувалося людей великих. Сила поштовху йшла згори. В Конвенті була єдина воля, воля всіх і нічия зокрема. Ця воля була ідеєю, ідеєю нестримною і неосяжною, яка віяла в темряві з високості неба. Ми називаємо її Революцією. Коли ця ідея проносилась, вона збивала з ніг одного і підводила другого; того заносила з пінявим валом, а іншого розбивала об скелі. Ця ідея знала, куди прямує, і гнала людське море перед собою. Приписувати революцію волі людей — все одно, що приписувати приплив силі хвиль.
Революція є дія Невідомого. Називайте цю дію доброю чи лихою, залежно від того, до майбутнього чи до минулого ви пориваєтесь, але лишіть її тому, хто її зробив. Вона здається спільним витвором великих подій і великих людей, але насправді вона є тільки наслідком подій. Події роблять витрати, люди платять. Події диктують, люди підписують. 14 липня[104] підписане Каміллом Демуленом, 10 серпня підписане Дантоном, 2 вересня підписане Маратом, 21 вересня підписане Грегуаром, 21 січня підписане Робесп’єром. Але Демулен, Дантон, Марат, Грегуар, Робесп’єр — тільки секретарі. Могутній і зловісний автор цих величних сторінок має одне ім’я — Бог і одну маску — невблаганної Долі. Робесп’єр вірив у бога. Не дивно!
Революція є одна з форм того іманентного явища, яке тисне нас з усіх сторін і яке ми звемо Неминучістю.
Перед лицем цього таємничого сполучення благодіянь і мук історія ставить запитання: Чому?
— Тому, — так відповість і той, хто нічого не знає, і той, хто знає все.
Коли спостерігаєш ці стихійні катастрофи, що руйнують і оновлюють цивілізацію, не наважуєшся судити про деталі. Хвалити чи ганьбити людей за результат, це майже те саме, що хвалити чи ганьбити цифри за суму, яка з них вийшла. Те, що повинно статися, — стається, те, що повинно віяти, — віє. Але одвічної ясності не затьмарюють ці буйні вітри. Над революціями сяють істина і справедливість, як зоряне небо над бурями.
12
Такий був цей Конвент, що потребує якоїсь особливої міри, щоб осягнути його. Укріплений табір людства, атакований усіма темними силами, сторожовий вогонь обложеної армії ідей, величезний бівуак розумів на краю безодні. Ніщо в історії не можна порівняти з цим зборищем людей, що було воднораз сенатом і бидлом, ареопагом і площею, трибуналом і підсудним.
Конвент завжди йшов за вітром. Але цей вітер віяв з уст народу і був подихам бога.
І нині, через вісімдесят років, щоразу, коли перед мисленим поглядом людини — історика чи філософа, однаково, — постає Конвент, ця людина спиняється в задумі. Не можна не бути уважним до цього великого походу тіней.
II. МАРАТ ЗА КУЛІСАМИ
На другий день після побачення на вулиці Паон, Марат, як і сказав напередодні Сімонні Еврар, пішов у Конвент.
Серед членів Конвенту був маркіз Луї де-Монто, пристрасний прихильник Марата, той, що пізніше підніс Конвентові годинник з бюстом Марата.
У ту хвилину, коли Марат входив у будинок Конвенту, до Монто підійшов Шабо.
— Слухай-но, колишній… — почав він.
Монто підвів очі:
— Чому ти називаєш мене колишнім?
— Бо ж ти такий і є.
— Я?
— Ти ж був маркізом?
— Ніколи.
— Он як?
— Батько мій був солдатом, дід — ткачем.
— Співай це комусь іншому, Монто!
— Я не Монто.
— То як же ти звешся?
— Моє прізвище Марібон.
— Хай буде так, — сказав Шабо, — мені, зрештою, це однаково.
І додав крізь зуби:
— Ніде тепер не знайдеш маркіза.
Марат спинився в лівому коридорі і дивився на Монто й Шабо.
Щоразу, як приходив Марат, по залу прокочувався невиразний гул, але тільки віддалік. Біля нього всі мовчали. Марат не звертав на це уваги. Він зневажав "кумкання болота".
Внизу, в напівсутінках, на дальніх лавах, Компе з Уази, Прюнель, епіскоп Віллар, що потім став членом Французької академії, Бутру, Пті, Плешар, Боне, Тібодо, Вальдрюш показували на нього пальцями.
— Диви, Марат!
— Хіба він не хворий?
— Мабуть, хворий, бачиш же — в халаті.
— В халаті?
— Так, чорт забери!
— Він собі дозволяє все.
— Приходити в такому вигляді у Конвент!
— Приходив же він сюди у лавровому вінку, чом не прийти і в халаті!
— Мідний лоб, та й зуби позеленілі, ніби мідні.
— Халат наче новий.
— З чого він?
— З репсу.
— Смугастого.
— Погляньте на вилоги.
— Хутряні.
— З тигрової шкури.
— Ні, з горностая.
— Підробленого!
— І в панчохах!
— Дивна річ.
— І черевики з пряжками.
— Срібними!
— От чого не простять йому дерев’яні сабо Камбуласа.
На інших лавах вдали, що не бачать Марата. Говорили про всякі інші речі. Сантонакс підійшов до Дюссо.
— Ви знаєте, Дюссо?
— Кого?
— Колишнього графа Брієнна?
— Того, що сидів у фортеці з колишнім герцогом де-Вільруа?
— Так.
— Я знав їх обох. А що?
— Вони такі налякані, що кланялися кожному червоному ковпаку брамника, а якось навіть відмовилися грати в пікет, бо їм дали колоду старих карт з королями й королевами.
— Ну, і що?
— Вчора їх гільйотинували.
— Обох?
— Обох.
— А загалом, як вони поводились у тюрмі?
— Як боягузи.
— А на ешафоті?
— Безстрашно.
І Дюссо додав:
— Вмирати легше, ніж жити.
Барер читав донесення: мова йшла про Вандею. Дев’ятсот чоловік з гарматою виступили з Морбігана на допомогу Нанту. Редонові загрожували селяни. Пембеф атаковано. Морська ескадра крейсирувала перед Мендреном, щоб не допустити десанту. Від Енгранда до Мора увесь лівий берег Луари був усіяний роялістськими батареями. Три тисячі селян хазяйнували в Порніку. Вони кричали: "Хай живуть англійці!" Лист Сантерра до Конвенту, який читав Барер, закінчувався так: "Сім тисяч селян напали на Ванн. Ми їх відкинули, і вони лишили в наших руках чотири гармати…"
— А скільки полонених? — перебив читання чийсь голос.
Барер продовжував:
— В листі є приписка: "Полонених нема, бо ми їх більше не беремо"[105].
Марат сидів так само нерухомо і не слухав, чимось дуже заклопотаний.
Він крутив у пальцях аркушик паперу, і той, хто б його розгорнув, міг би прочитати кілька рядків, написаних рукою Моморо, що були, певно, відповіддю на якесь запитання Марата:
"Нічого не можна зробити проти всевладності комісарів, особливо тих, що відряджені Комітетом громадського порятунку. Женісьє добре сказав на засіданні 6 травня: "Кожен комісар тепер могутніший, ніж король", — але це нічому не допомогло. Від них залежить життя і смерть. Массад в Анжері, Трюллар в Сент-Амані, Ніон при генералі Марсе, Паррен при Сабльській армії, Мільєр при Ніорській армії, — всі вони всемогутні. Клуб якобінців дійшов до того, що призначив Паррена командувачем бригади. Обставини все виправдують. Делегат Комітету громадського порятунку тримає в руках самого головного командувача".
Марат перестав м’яти папірець, сунув його в кишеню і, не поспішаючи, підійшов до Монто та Шабо, які продовжували розмовляти і не помічали його.
Шабо казав:
— Марібон чи Монто, слухай сюди: я тільки що з Комітету громадського порятунку.
— І що там робиться?
— Доручили одному попу наглядати за аристократом.
— Он як!
— За аристократом, як ти…
— Я не аристократ, — сказав Монто.
— Священику…
— Як ти.
— Я не священик, — сказав Шабо.
Обидва засміялися.
— Розкажи як слід цей анекдот, — сказав Монто.
— Ось у чому річ.