Ночви дерев’яні, дошки припасовані погано, і вода ллється просто на тебе. Спідниця наскрізь мокра. Холод пробирає до кісток. Вона поверталась додому о сьомій вечора і зразу лягала спати — дуже-бо стомлювалася. Чоловік бив її. Вона померла. Ось так. Я сказав правду. Спитайте у людей, якщо не вірите.
А в кого спитайте? Який же я дурний! Париж — це безодня. Хто там знає дядька Шанматьє? Але я ж назвав пана Балу. Знайдіть пана Балу. А то я зовсім не розумію, чого вам від мене треба.
Старий замовк, але лишився стояти. Він виговорив усе це хрипким і грубим голосом, з якоюсь простодушною дратівливістю. За кожною фразою він махав рукою, наче дроворуб, який розколює поліно. Коли він замовк, юрба вибухнула сміхом. Він витріщився на людей і, нічого не розуміючи, зареготав і сам.
То була зловісна картина.
Голова суду, чоловік співчутливий і доброзичливий, нагадав "панам присяжним", що вищезгаданого Балу, колишнього хазяїна возовні, на якого посилається підсудний, розшукати не змогли, оскільки він збанкрутував, де перебуває нині, з’ясувати не пощастило. Потім, обернувшись до Шанматьє, суддя сказав:
— Підсудний, ви повинні зрозуміти, що становище у вас тяжке. У ваших же інтересах я закликаю, щоб ви чітко відповіли зараз на два головні запитання. По-перше, чи перелізли ви через мур до чужого садка і вкрали там гілку з яблуками? По-друге, чи справді ви колишній каторжник Жан Вальжан?
Підсудний кивнув головою, наче зрозумів, чого від нього хочуть, розтулив рота, обернувся до голови суду і сказав:
— По-перше…
Потім він подивився на свого кашкета, подивився в стелю й замовк.
— Підсудний, — суворо мовив прокурор, — зважте, що ви не відповідаєте на поставлені запитання. Ваша розгубленість зраджує вас. Цілком очевидно, що ви не Шанматьє, що ви колишній каторжник Жан Вальжан, який спочатку сховався під прізвищем своєї матері "Матьє". Цілком очевидно, що ви вкрали яблука з чужого саду. Панове присяжні не дадуть себе ошукати.
Тут підсудний, який уже був сів, підхопився на ноги.
— Ви злий чоловік! — викрикнув він. — Ось що я вам скажу. Я нічого не крав. Я підібрав ту гілку з яблуками на землі, не знаючи, що вона завдасть мені стільки лиха. Ось уже три місяці я в тюрмі. І всі мені торочать: "Признавайся!" Я не знаю, чого від мене хочуть, я не вчився наук, я чоловік бідний. Я не знаю, хто такі Жан Матьє і Жан Вальжан. Я працював у пана Балу, на Лікарняному бульварі. Мене звуть Шанматьє. Я справді бував в Оверні й у Фаверолі. Ну то й що? Хіба в Оверні чи у Фаверолі живуть тільки ті, хто побував на каторзі? І чого ви всі напали на мене, мов скажені собаки?
Прокурор звернувся до голови суду:
— Пане голова, оскільки підсудний і далі уперто все заперечує, я прошу знову викликати ув’язнених Бреве, Кошпая та Шенілдьє й поліційного наглядача Жавера і востаннє допитати їх щодо тотожності особи підсудного з каторжником Жаном Вальжаном.
— Звертаю вашу увагу на те, — відповів голова суду, — що поліційний наглядач Жавер, маючи нагальні службові обов’язки в головному місті сусідньої округи, покинув засідання відразу ж по тому, як дав свої свідчення. Ми дозволили йому це зі згоди самого пана прокурора й захисника підсудного.
— Справді, пане голова, — відповів прокурор. — Тому вважаю за свій обов’язок нагадати присяжним, що сказав тут інспектор Жавер, відомий своєю чесністю й бездоганною службовою репутацією. Ось його слова: "Я впізнав підсудного. Це колишній каторжник, дуже небезпечний бандит на ім’я Жан Вальжан. Він відбув на каторзі дев’ятнадцять років за крадіжку зі зломом. П’ять або шість разів намагався втекти. Крім пограбування малюка Жерве та крадіжки яблук у садибі П’єрон, він ще, як я підозрюю, обікрав його преосвященство покійного єпископа Діньського. Я часто бачив цього чоловіка, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Повторюю: я впізнав його".
Ця заява, здавалося, справила велике враження і на публіку, і на присяжних. Далі прокурор поставив вимогу, щоб знову викликали й допитали свідків Бреве, Шенілдьє та Кошпая.
Голова суду дав відповідний наказ, і за хвилину з кімнати свідків до зали привели ув’язненого Бреве.
Бреве був чоловік років шістдесяти, схожий на ділка і водночас на пройдисвіта. Іноді таке поєднання зустрічається. Тюремне начальство казало про нього: "Це чоловік послужливий", — і його настановили у в’язниці воротарем.
— Бреве, — сказав голова суду, — ви відбуваєте покарання, і вас не можна привести до присяги. Проте навіть у людини, осудженої законом, має зберегтися почуття честі й справедливості. Саме до такого почуття і звертаюся я в цю вирішальну мить. Перш ніж відповісти, добре усвідомте собі, що одне ваше слово може згубити цього чоловіка, а з другого боку — допомогти з’ясуванню істини. Підсудний, встаньте. Бреве, придивіться до підсудного, напружте пам’ять і скажіть: це справді ваш колишній товариш по каторзі Жан Вальжан?
Бреве подивився на підсудного, потім обернувся до суду.
— Так, пане голова суду. Я перший упізнав його, і думка моя не змінилася. Це Жан Вальжан. Він був у Тулоні на каторзі з тисяча сімсот дев’яносто шостого по тисяча вісімсот п’ятнадцятий рік. Я вийшов звідти на рік пізніше. Він добре підтоптався відтоді, проте я впізнав його, і сумнівів у мене нема.
— Сядьте, — сказав суддя. — А ви, підсудний, стійте.
Привели Шенілдьє, довічного каторжника, — про це свідчила його червона куртка й зелена шапка. Чоловік років п’ятдесяти — жвавий, зморшкуватий, нахабний — він здавався кволим і хирлявим, проте в його погляді відчувалася страшна сила.
Голова суду звернувся до нього з тими самими словами, що й до Бреве.
Шенілдьє вибухнув сміхом:
— Ще б пак не впізнати! Таж ми п’ять років були прикуті до одного ланцюга. Чого дивишся на мене вовком, друзяко?
— Сядьте, — сказав голова суду.
Судовий пристав привів Кошпая. Цей колишній пастух у Піренеях став розбійником і нині відбував довічну каторгу.
Голова суду запитав у нього, як і в тих двох, чи впізнає він чоловіка, який стоїть перед ним.
— Це Жан Вальжан, — мовив Кошпай. — Ми ще називали його Жан Домкрат — такий він був сильний.
Показання трьох свідків, явно щирі й неупереджені, викликали серед публіки глухий гомін, який щодалі наростав. Підсудний слухав їх із тим подивом на обличчі, який прокурор вважав умисними хитрощами. Жандарми, що стояли поруч із Шанматьє, чули, як він крізь зуби кинув услід першому свідку: "Знайшовся один!" Другому він сказав уже голосніше, з майже задоволеним виглядом: "Ну й спритник!" А третьому гукнув: "Брехня!"
— Підсудний, ви все чули, — звернувся до нього голова суду. — Що ви скажете?
— Я вже сказав — брехня! — відповів Шанматьє.
Гомін у залі посилився. Було ясно, що чоловік на лаві підсудних приречений.
— Закличте публіку до тиші, — сказав голова суду. — Я закриваю дебати.
У цю мить пролунав чийсь гучний голос:
— Бреве, Шенілдьє, Кошпай, погляньте сюди!
Усі, хто почув той голос, заціпеніли — стільки в ньому було горя й розпачу. Всі голови повернулись туди, звідки він пролунав. Чоловік, який сидів позад суду серед привілейованих осіб, звівся на ноги, штовхнув дверцята в перегородці, що відокремлювала суд від публіки, і вийшов на середину зали. Голова суду, прокурор і ще з двадцятеро людей упізнали його й хором вигукнули:
— Пан Мадлен!
8. Шанматьє дивується дедалі дужче
То був справді він. Лампа на столі в секретаря суду освітлювала його обличчя. Він був блідий і злегка тремтів. За годину, яку він тут просидів, волосся в нього стало зовсім біле.
Усі погляди прикипіли до нього.
Перш ніж голова суду або прокурор змогли вимовити бодай слово, перш ніж жандарми встигли ворухнутись, чоловік, якого поки що всі називали паном Мадленом, швидко підійшов до свідків Кошпая, Бреве та Шенілдьє:
— Ви не впізнаєте мене? — запитав він.
Усі троє остовпіли і тільки заперечливо похитали головами. Кошпай, перелякавшись, по-військовому віддав честь. Мадлен обернувся до суду і сказав лагідним голосом:
— Панове присяжні, відпустіть підсудного на волю. Пане голова, звеліть заарештувати мене. Чоловік, якого ви шукаєте, не він, а я. Мене звуть Жан Вальжан.
Ніхто з присутніх у залі не зважувався дихнути. Здивоване перешіптування змінилося мертвою тишею.
Голова суду й прокурор обмінялися швидким поглядом.
— Чи є тут лікар? — з натяком у голосі запитав суддя.
Тоді заговорив прокурор:
— Панове присяжні, дивний випадок, який щойно відбувся, може викликати тільки почуття глибокого смутку. Усім відомо про високі чесноти шановного пана Мадлена, мера Монтрея-Приморського. Якщо в залі знайдеться лікар, то ми приєднуємося до прохання голови суду оглянути Мадлена і відпровадити його додому.
Мадлен не дав прокуророві закінчити.
— Дякую вам, пане прокурор, — сказав він лагідно й водночас рішуче, — але я не збожеволів. Зараз ви в цьому переконаєтеся. Ви щойно мало не припустилися трагічної помилки — відпустіть того чоловіка! Повірте — я кажу вам правду. Я зробив усе, що міг. Я сховався під чужим ім’ям; я забагатів, і мене призначили мером. Я хотів знову стати чесною людиною. Та, мабуть, це неможливо. Я справді обікрав його превелебність єпископа Діньського; я справді пограбував малюка Жерве. Отож слушно вам тут сказали, що Жан Вальжан був лихим чоловіком. Можливо, провина за це лежить не тільки на ньому. Річ у тім, панове присяжні, що каторжника виховує каторга. Поміркуйте над цим, якщо хочете. Колись я був бідним селянином, тупим, майже недоумкуватим — каторга змінила мене. Я був недорозвиненим — я став лихим; я був чурбаком — я став розжареною головешкою. Згодом мене врятувала доброта людська — так само, як раніше мене згубила людська суворість. Але пробачте, вам не зрозуміти, про що я кажу. У моєму каміні ви знайдете в попелі монету, яку я вкрав сім років тому в малюка Жерве. Мені більш немає чого додати. Заарештуйте мене. О, Господи! Пан прокурор хитає головою, і всі ви думаєте: "Пан Мадлен збожеволів". Ви не вірите мені! Шкода! Не засудіть принаймні цього невинного чоловіка! Подумати лишень! Ці троє не впізнали мене! Хотів би я, щоб тут був Жавер. О, той би не став вагатися!
Він рвучко обернувся до каторжників:
— Ну а я вас упізнав зразу! Бреве, пам’ятаєш свої картаті шлейки, які ти носив на каторзі?
Бреве здригнувся від подиву й окинув того, хто говорив зляканим поглядом.