Сідай же нарешті. Ти нічого не п'єш?
— Ні, — відповів я. — Хотів було зварити собі кави, але ж це мені не вдалося.
— Може, давай я тобі зварю? — запропонував він.
— А ти хіба вмієш? — поцікавився я.
— Про мене йде слава як про майстра варити каву, — сказав він.
— Та не треба, — сказав я. — Зап'ю ось мінеральною водою, це не має значення.
— Але ж я це роблю з задоволенням, — не відступав батько.
— Не треба, — сказав я, — дякую. Там, у кухні, жахливе безладдя: величезна калюжа кави, відкриті бляшанки, на підлозі валяється яєчна шкаралупа...
— Ну, гаразд, — погодився він, — як знаєш.
У нього був такий вираз обличчя, ніби його образили якоюсь непристойністю. Він налив мені мінеральної води, простягнув свій розкритий портсигар, я взяв сигарету, він дав мені прикурити, ми сиділи й мовчки курили. Мені стало шкода батька. Певно, я зовсім збив його з пантелику своєю тарілкою з квасолею. Він, очевидно, сподівався побачити в моїй квартирі те, що в його уяві зветься богемою: поетичне безладдя і всілякі модерністські викрутаси на стінах і на стелі. А тут — квартира обставлена без будь-якого смаку і стилю випадково підібраними меблями, майже міщанська на вигляд, і я помітив, що вона справила на нього гнітюче враження. Сервант ми придбали по якомусь каталогу, на стінах висіли майже виключно репродукції, і серед них тільки дві — абстракціоністські, і єдине, що було пристойного, це дві акварелі Моніки Сільвс над комодом: "Рейнський ландшафт III" і "Рейнський ландшафт IV" в темно-сірих тонах, з ледве помітними білими мазками. Ті кілька красивих речей, що були у нас, — крісла, вази та чайний столик на коліщатах у кутку, — купила Марі. Мій батько з тих людей, яким потрібна відповідна атмосфера, а атмосфера нашої квартири нервувала його й позбавляла "дару мови".
— Це тобі мати сказала, що я тут? — нарешті запитав я, коли ми вже закурили по другій сигареті, не вимовивши й слова.
— Так, — відповів він. — Чому ти не можеш говорити з нею, не згадуючи про такі речі?
— Якби вона не відповіла своїм комітетським голосом, то все пішло б інакше, — пояснив я.
— А ти щось маєш проти того комітету? — спокійно запитав батько.
— Ні, — відповів я, — це дуже добре, що расові суперечності примиряються, але в мене інше поняття про раси, ніж у того комітету. Візьмімо, наприклад, негрів: вони ж тепер саме останній крик моди, я хотів був запропонувати матері одного свого приятеля негра в нахлібники; а їх же, негрів, є кількасот рас. Ні, той комітет ніколи не стане безробітним. Або, скажімо, цигани: матері слід би запросити їх кілька чоловік до чаю. Прямо з вулиці. Расових проблем, як бачиш, іще досить.
— Я не про це хотів поговорити з тобою, — зауважив батько. Я мовчав. Він поглянув мені в обличчя і додав стиха: — Я хотів поговорити з тобою про гроші. — Я все ще мовчав. — По-моєму, у тебе зараз певні утруднення... Та скажи ж, нарешті, що-небудь!
— "Утруднення" — це надто м'який вислів. Я, очевидно, не зможу виступати цілий рік. Ось поглянь... — Я підняв холошу й показав опухле коліно, потім знов опустив холошу і вказівним пальцем правої руки ткнув себе у груди зліва. — І тут, — додав я.
— Боже мій, — стурбувався батько, — серце?
— Так, — сказав я, — серце.
— Я подзвоню Дромерту й попрошу прийняти тебе. Він найкращий з наших сердечників.
— Помиляєшся, — мовив я, — мені не потрібна консультація Дромерта.
— Але ж ти сказав: серце.
— Може, мені слід було б сказати: душа, нутро, чи що, але мені здалося більш доречним слово "серце".
— Ах, от що, — сухо зауважив він, — ти все про ту історію.
Мабуть, Зоммервільд уже розповів йому ту "історію" під час гри в скат у Великопанському клубі — так, мимохідь, між заячим рагу, пивом і "чирвовим тузом без трьох". Батько підвівся, пройшовся по кімнаті туди й сюди, потім став за кріслом і, спершись руками об спинку, подивився на мене згори вниз.
— Якщо я почну вживати гучні слова, ти, звичайно, скажеш: дурниці, — мовив він, — але ти знаєш, чого тобі бракує? Бракує саме того, що робить чоловіка справжнім чоловіком: уміння примиритись.
— Це я сьогодні вже чув один раз, — відповів я.
— Тоді послухай і вдруге: примирися.
— А, облиш, — стомлено сказав я.
— Ти як гадаєш, що в мене було на серці, коли Лео прийшов і заявив: переходжу в католицтво? Мені це було не менш боляче, ніж смерть Генрієтти, — мене б не так вразило, якби він сказав, що став комуністом. Я ще можу собі дещо уявити, коли молодик почне плекати нездійсненні ілюзії про соціальну справедливість і таке інше, але такого... — Він судорожно вп'явся руками в спинку крісла й рішуче покрутив головою. — Такого — ні, ні! — Йому, видно, і справді було боляче. Він зблід і зразу став старшим як на його літа.
— Сядь, батьку, — сказав я, — випий хоч тепер коньяку.
Він сів, кивнув на пляшку з коньяком, я взяв у серванті чарку, налив йому, він випив без будь-якої примовки чи подяки.
— Ти, звичайно, цього не розумієш, — сказав він потім.
— Ні, — признався я.
— Я боюся за кожного молодика, який починав вірити в такі речі. Тому це мене страшенно вразило, але я примирився і з цим — примирився. Чого ти так дивишся на мене?
— Я мушу вибачитись перед тобою, — сказав я. — Побачивши тебе на телеекрані, я подумав, що з тебе вийшов би прекрасний актор. Навіть до певної міри клоун. — Він підозріливо глянув на мене, майже ображено, тому я поспішив додати: — Ні, справді, тату, ти прекрасно грав свою роль. — Я був радий, що зміг його знову назвати татом.
— Вони просто нав'язали мені ту роль, — сказав він.
— Вона цілком у твоєму амплуа, — мовив я, — і те, що ти граєш, виходить здорово.
— Нічого я не граю, абсолютно нічого, і не маю потреби грати.
— Це погано, — зауважив я, — погано для твоїх противників.
— У мене противників нема, — обурився він.
— Тим гірше для твоїх противників, — сказав я.
Він знову недовірливо скоса глянув на мене, а потім засміявся і сказав:
— Але ж і справді я не вважаю їх противниками.
— Тоді це ще гірше, ніж я думав, — мовив я. — Невже твої партнери, з якими ти весь час дискутуєш про гроші, зовсім не усвідомлюють, що ви завжди замовчуєте найважливіше, — чи ви про все домовляєтесь наперед?
Він долив собі коньяку й запитально глянув на мене.
— Я хотів поговорити з тобою про твоє майбутнє.
— Одну хвилиночку, — перебив я його, — мене просто цікавить, як це робиться. От ви завжди говорите про проценти: десять, двадцять п'ять, п'ятдесят процентів, але ж ніколи не кажете, від якої суми ті проценти.
Він мовчки взяв чарку, випив коньяк, і коли потім глянув на мене, вираз обличчя у нього був майже дурнуватий.
— Що я хочу сказати? — вів я далі. — Бухгалтер з мене не бозна-який, але мені відомо, що сто процентів з пфеніга — буде пфеніг, тоді як п'ять процентів з одного мільярда становлять п'ятдесят мільйонів... Ти мене розумієш?
— Господи, — сказав він, — невже у тебе так багато вільного часу, щоб дивитися телепередачі?
— Так, — відповів я, — після тієї "історії", як ти її називаєш, я часто просиджую біля телевізора — це так приємно спустошує мене. Ніяких тобі думок, ні почуттів. А до того ж, коли бачишся з рідним батьком раз у три роки, то з радістю дивишся на нього хоча б на телеекрані, де-небудь у пивниці, сидячи в сутінках з кухлем пива в руках. Іноді я щиро пишаюсь тобою — до того ти спритно відводиш своїх партнерів од запитань про суму процента.
— Ти помиляєшся, — холодно зауважив він, — я нікого ні від чого не відводжу.
— А хіба не нудно жити без противників?
Він підвівся й окинув мене сердитим поглядом. Я теж підвівся на ноги. Ми стали обидва позаду своїх крісел, поклавши руки на спинки. Я засміявся і сказав:
— Як клоун, я, природно, цікавлюсь сучасними формами пантоміми. Одного разу, сидячи на самоті в задній кімнаті якоїсь пивниці, я вимкнув звук телевізора. Прекрасне видовище! Проникнення l'art pour l'art[15] у політику заробітної плати, в економіку. Шкода, що ти не бачив мого номера "Засідання спостережної ради".
— Я хочу тобі дещо сказати, — перебив мене батько. — Я говорив про тебе з Геннегольмом. Попросив його побувати на твоїх виступах і зробити для мене... певні висновки.
На мене раптом напали позіхи. Це було неввічливо, але я нічого вдіяти з собою не міг, хоча добре розумів, як це непристойно. Минулої ночі я спав погано, день видався жахливий. Коли за три роки вперше бачишся з батьком і, власне, вперше в житті серйозно з ним говориш, то позіхання, звичайно, найнедоречніше заняття. Я був дуже схвильований, але смертельно стомився і шкодував, що саме при ньому на мене напали позіхи. Уже саме прізвище Геннегольм діяло на мене як снотворне. Такі люди, як мій батько, завжди повинні мати все найкраще: найкращого в світі сердечника Дромерта, найкращого театрального критика Федеральної Республіки Геннегольма, найкращого кравця, найкраще шампанське, найкращі готелі, найкращих письменників... Це дуже нудно. Позіхаючи, я дійшов до судорог, мало не вивихнув щелепу. Те, що Геннегольм педераст, аж нічого не змінює — однак його прізвище викликав в мене позіхи. Серед педерастів трапляються дуже забавні люди, але саме забавні люди наводять на мене нудьгу, особливо ексцентрики, а Геннегольм не тільки педераст, але й ексцентричний. Він відвідував майже всі прийоми нашої матері і, розмовляючи з людьми, завжди підступав до них впритул, щедро обдаючи їх своїм диханням так, що співбесідники мимоволі брали участь у його останній трапезі. При нашій останній зустрічі — років чотири тому — від нього тхнуло картопляним салатом, і в атмосфері тих пахощів його кардинальська жилетка та медово-руді мефістофельські вусики вже більше не здавались мені екстравагантними. Він був дуже дотепний, це всі знали, і тому він мусив постійно сипати дотепами. Мабуть, важко так жити!
— Пробач, — мовив я, переконавшися, що перший приступ позіхів минув. — То що ж говорить Геннегольм?
Батько образився. Він завжди ображався, коли хтось при ньому давав собі волю, а мої позіхи зачепили його не суб'єктивно, а об'єктивно. Він похитав головою, як і тоді, коли я сів перед ним з повною тарілкою квасолі.
— Геннегольм стежив за твоїм розвитком з великим інтересом, він дуже доброзичливо ставиться до тебе.
— Такі індики ніколи не втрачають надії, — зауважив я, — це впертий народ.
— Облиш свої дурниці, — різко сказав батько, — тобі слід би радіти, що в особі такого впливового знавця можеш мати підтримку і опору.
— Я просто щасливий, — докинув я.
— Але в нього є чимало критичних зауважень до того, з чим ти досі виступав.