Я йому заткну пельку так само, як і Поцос-сові.
— Кажеш — заткнеш? Як же це ти йому її заткнеш?
— Привселюдно в церкві заткну, чорт забирай!
Усі па якусь хвильку задумалися над словами чоловіка Жюді. Запала глибока тиша. Поважну річ каже цей Туміньйон, надто поважну. І в умах почали зароджуватись безпідставні й заразом невідпорні надії: а що, як станеться щось надзвичайне?.. Воно-то так, а все-таки... А раптом?.. Звісно, ніхто не вірив нахвалянням Франсуа, та ці нахвалки давали поживу бажанню, завжди присутньому в серцях у чоловіків: бачити яку-небудь веремію, аби тільки самим лишатися збоку. Адже щось таки ж є за цими словами, нехай поки що не ясно, що саме, але, може, подальші слова щось з'ясують? Туміньйон стояв, пишаючись справленим враженням і цією мовчанкою, впиваючись своїм пануванням над аудиторією, готовий на все, аби лиш зберегти цю тимчасову1 вищість, але готовий також і сісти, змовкнути, вдовольнитися з цієї легкої звитяги, якби її тільки за ним визнано. Настала одна з тих. хвилин-вагання, коли вирішується доля багатьох людей.
Велике сподівання мало от-от загинути, його вже зрікались. Та, як на лихо, в цьому гурті знайшлася підступна проява, Жюль Ларудель, один з тих людців із зеленавим лицем, засмоктаним виглядом та кривою посмішкою, які у своєму крайньому марнославстві під'юджують інших на крайнощі і при цьому солоденько вдають, ніби відговорю-ють їх і намагаються стримати. Нараз його поганий голосок полився, мов цівка оцту, допікаючи Туміньйонове себелюбство до живого.
— Ну облиш, облиш, Франсуа... Похваляєшся і так і сяк, а зробити нічого не зробиш. Виставляєш себе молодцем,-та й годі. Краще б ти заговк.
— Я, та нічого не зроблю?
— Смішиш людей, та й квит. Кричати то ти вмієш — зоддалеки. Та щоб сказати щире слово там, де треба, то ти такий самий мастак мовчати, як і іншії Поносе може говорити що завгодно в своїй церкві і не боятись таких, як ти.
— То ти гадаєш, я злякаюся твого Поносса?
— Він тебе примусить пити свячену воду з чаші, бідолахо Франсуа! А коли дійде твоя черга лягати в дощану скриньку, ти пошлеш до Поносса. Краще йди ляж спати, а не плети тут усякі нісенітниці. Я вже мовчу про те, що коли Жюді побачить, в якому стані ти виходиш звідси, то будуть тобі непереливки, Франсуа.
Все було добре розраховано. На марнославця такі за1-спокійливі слова впливають просто страхітливо. Франсуа Туміньйон ухопив пляшку за шийку й 8 розгону гепнув нею об стіл, аж склянки попідскакували.
— Чорт забирай! — вигукнув він.— Заб'ємось об заклад, що я піду просто до церкви?
— Мені тебе шкода, Франсуа! — відповів нібито розчаровано під'юджувач.— Іди спати, кажуть тобі!
Новий виклик вразливій честі питця. Туміньйон гепнув пляшкою вдруге. Він розсердився не на жарт,
— То заб'ємось, що я скажу Поноссові все в вічі?
— Пхе, що ж ти йому скажеш?
— Що мені на нього наплювати!
Жюль Ларудель відповів тільки зневажливою мовчанкою, яку супроводили сумовита посмішка та навмисне неприховане підморгування, чим небезпечний підбурювач запрошував чесних людей бути свідками маячних нахвалянь шаленця. Ці вкрай образливі гримаси й зовсім розлютили Франсуа Туміньйона.
— Сто богів 8 боженятами та ще той кілочок, на який бог шапку вішав! —вагорлав він.— То я, по-вашому, зовсім безклепкий? Цейсмердюк насмілюється дзявкати, що я туди де підуі Побачите, як я не піду! Побачите, боюсь я поговорити 8 Попоссом чи пі. Ех ви, лайнюки, обрезклі гепи! Кажете, я не піду? То я зараз іду просто до церкви! І відразу скажу цьому попові, що я про нього думаю! А ви підете?
Але пішли вони всі цілою громадою: Артюр. Торбайон, Жюль Ларудель, Бенуа Плокен, Філібер Дабар, Дельфін Лагаш, Оноре Бродекен, Тонен Машавуан, Ребулад, Пуа-панель та інші — назбиралось десь чоловік із двадцятеро.
СКАНДАЛ ВИБУХАЄ
Знявши ризу й надягши на сутану саму тільки куца-вейку, кюре Поносе повільно й тяжко піднявся на амвон. Спершу він сказав:
— Помолімось, браття мої.
Далі він проказав молитви за небіжчиків та доброчинців парафії, що дозволило йому звести дух. А надто молилися на всіх клошмерлян, померлих від знаменитої пошесті 1431 року. Коли скінчено молитись, кюре Поносе зачитав тижневі оголошення, а також сповістив про заручини. Після цього він прочитав недільний витяг з євангелія, що мав правити за тему його напучення,— сьогодні-бо йшлося про вельми важливе напучення, яке мало дійово вразити уми парафіян і до якого він підходив не без тривоги. Отож він заходився читати:
— "В ТОЙ ЖЕ ЧАС, КОЛИ ЇСУС НАБЛИЗИВСЯ ДО ЄРУСАЛИМА Й ЗАБАЧИВ ЦЕ МІСТО, ВІН СТАВ ОПЛАКУВАТИ ЙОГО ДОЛЮ, ПРИМОВЛЯЮЧИ:<ГАЙ-ГАЙ! ЯКБИ БОДАЙ ХОЧ СЬОГО ДНЯ, ЯКИЙ ТОБІ ЩЕ ДАНО, ЗНАВ ТИ, ЩО ТОБІ МОЖЕ ПРИНЕСТИ МИР! ТІЛЬКИ Ж НИНІ ВСЕ ЦЕ ПРИХОВАНО ВІД ОЧЕЙ ТВОЇХ. І НАСТАНУТЬ ДЛЯ ТЕБЕ НЕЩАСЛИВІ ДНІ, І ВОРОГИ ТВОЇ ОТОЧАТЬ ТЕБЕ, ЗАМКНУТЬ ТЕБЕ, СТИСНУТЬ З УСІХ БОКІВ І ПОВЕРГНУТЬ ДО НІГ СВОЇХ ТЕБЕ Й ДІТЕЙ ТВОЇХ, ЩО ПРОБУ ВАЮТЬ У МУРАХ ТВОЇХ, І НЕ ЗАЛИШАТЬ ВОНИ КАМЕНЯ НА КАМЕНІ, ТОМУ ЩО НЕ ВІДАВ ТИ ЧАСУ, КОЛИ ДО ТЕБЕ ЗАВІТАВ ГОСПОДЬ..."
5 2—1599
129
Наснажившись отак, кюре Поносе осінив себе святим хрестом, і то з неквапною величчю, в яку намагався вкласти надзвичайну й загрозливу врочистість, бо ж він узяв на себе досить-таки неприємну місію. Йому до того було прикро, що знак хреста, який він вважав величним, насправді надав йому вигляду чи то хворобливості, чи то якоїсь провини. Але кінець кінцем він спромігся на силі й розпочав так:
— Ви щойно чули, любі браття мої, що сказав Ісус на горі Оливній: "ГАЙ-ГАЙ! ЯКБИ БОДАЙ ХОЧ СЬОГО ДНЯ, ЯКИЙ ТОБІ ЩЕ ДАНО, ЗНАВ ТИ, ЩО ТОБІ МОЖЕ ПРИНЕСТИ МИР!" Любі браття мої, заглибімось у себе самих, поміркуємо. Чи ж Ісус, переходячи сьогодні нашу щедру божолейську сторону й наглядівши з вершини однієї з гір наше пишне містечко Клошмерль,—чи ж не мав би Ісус нагоди мовити слова, що їх він колись мовив, бачачи розділений Єрусалим? Чи ж маємо ми, любі браття мої, мир, тобто милосердя, оцю любов до ближнього, яку проповідував син божий, поки й умер за нас на хресті? Звісно, господь у своїй безмежній терпимості не вимагає від нас пожертв, що були б понад наші жалюгідні сили. Він для нас приберіг ласку, давши нам народитись у час, коли вже непотрібне мучеництво для утвердження віри. Тим паче, любі браття мої, коли вже нам так полегшено заслугу...
Не варто подавати в цілому розвиток думки кюре Поносса. Розвиток цей не був блискучий. Впродовж добрих двадцяти хвилин кюре навіть затинався декілька разів. Він починав вибиватися із звичної колії. Тридцять років тому з допомогою свого приятеля, кюре Жуффа, він склав десятків зо п'ять проповідей, яких мало вистачити на всі обставини віроповчання в спокійних умовах. Відтоді клошмерльський ,кюре і тримався за цей благочестивий репертуар, який повністю вдовольняв духовні потреби клошмерлян, що їх надто мінливе плетиво думки тільки збивало б із пантелику. Але ось цього дня 1923 року кюре Поноссові довелось удатись до імпровізації, щоб увести в свою проповідь кілька натяків на оцю судну вбиральню. Ці натяки, кинуті з. високості амвона, та ще й у день містечкового свята, мали згуртувати круг церкви християнські сили й викликати несподіване сум'яття в супротивному таборі, що обіймав поміркованих, безпартійних, хвальків, але де справжніх безбожників було дуже мало.
Двічі кюре Поносе непомітно виймав годинника, а його красне слово й далі плуталося в лабіринті фраз, із якого не знаходило виходу. Щоб гіиграти час, воно раз у раз мусило відступати назад до гаких рятівних зворотів, як "гм!" "е-е-е", "любі браття мої" тощо. Треба було з цим кінчати. Клошмерльський кюре благав небо: "Господи, дай мені відвагу, надихни мене!" І врешті він кинув рішучі слова:
— "1 МОВИВ ICY С у ВИГАНЯЮЧИ ТИХ, ЩО ЗІБРАЛИСЯ В ХРАМІ: "ДІМ МІЙ — ЦЕ ДІМ МОЛИТВИ, А ВИ ЙОГО ЗРОБИЛИ ВЕРТЕПОМ РОЗБІЙНИКІВ". Отож, любі браття мої, візьмімо собі за взірець твердість Ісусову. 1 ми, християни Клошмерля, так само знаємо; що треба вигнати тих, хто встановив нечисть у сусідстві любої нам церкви! По каменю, по ганебних блюзнірських стінах завдамо спасенного удару кайлом. Браття мої, любі браття мої, ми її зруйнуємо!
По цій заяві, такій незвичній для клошмерльського кюре, запала мертва тиша. І тоді, посеред цієї тиші, десь із глибини церкви пролунав п'яницький голос:
— Ану тільки спробуйте її зруйнувати! Побачите, як вас відтіля наженуть! Адже ваш милосердний господь не заборонив людям мочитись!
Ось так Франсуа Туміньйон дотримав свого слова.
Тільки-но відлунали такі неймовірні приголомшливі слова, *'йк уже* в тому напрямку проходом широко простував церковний сторож Нікола. У нього раптом проявилася жвавість, геть несумісна 8 ритуальною величчю його сторожевої ходи, яку час від часу посвідчував тихий, але твердий постук алебарди об плитки підлоги — заспокійливий постук, що ніби запевняв клошмерльських віруючих: можете молитися в мирі під захистом цієї пильної сили, вона-бо спирається на стійкі основи двох литок, мускулатура яких і округлість були б окрасою навіть великої нави в соборі архієпіскопату.
Ставши перед Франсуа Туміньйоном, Нікола сказав йому кілька суворих слів, усе ж/не позбавлених певної простодушності, дарма що прогрішення, вчинене в святому місці, було велике, про щось подібне цей церковний сторож зроду-віку й не чув, тож і не мав з чим його порівняти, щоб дати якусь свою оцінку. Посісти почесний пост клошмерльського церковного сторожа колись допомогло йому не стільки смакування владою на взірець тієї, що її
5*
131
має кінна жандармерія, як завдячувана природі довершена будова тіла, особливо його нижніх кінцівок. У нього було гарне, досить видовжене, м'ясисте, пружне й бездоганно заокруглене вгорі стегно, а отже, вельми придатне, щоб його облипали пурпурові штани, притягуючи всі погляди до цієї частини тіла. Що ж до литок Ніколи, які далеко перевершували литки Клодіюса Бродекена, то тут не було нічого штучного. Все обтягнене білою панчохою було м'язами, розкішними біцепсами, поєднаними наче волячі голови в ярмі, через що кожен крок Ніколи набирав величного характеру. Від складки в паху й аж До кінчиків великих пальців на нозі Нікола міг витримати порівняння з Гераклом Фарнезьким. Такі приємні обдарування більше настроювали його на показ своїх ніг, аніж на поліцій-не втручання.