Люди, які називають це "інстинктом", усього лише дають цьому явищу назву, нічого не пояснюючи.
Я вважаю, що найближче людям вдалося наблизитися до вираження нашого розуміння цих процесів у музиці. Це найабстрактніше з мистецтв, вона не має жодного сенсу або призначення, окрім як бути собою.
Будь-який аспект фрагменту музики можна описати цифрами. Те, як об'єднані частини великої симфонії, послідовності висот і ритмів, з яких складаються мелодії та гармонії, динаміка, що надає індивідуальність виконанню, і навіть тембри окремих нот, їхніх гармонік, як вони змінюються з плином часу, коротко кажучи, всі елементи шуму, які відрізняють звуки людини, що грає на пікколо та іншої людини, що стукає по барабану – усі ці речі можна виразити за допомогою послідовностей та ієрархій чисел.
І з мого досвіду, чим більше є внутрішніх взаємозв'язків між наборами чисел на різних рівнях ієрархії, хоч якими б складними та тонкими не були ті зв'язки, тим кращою та, скажімо, цільнішою стає музика.
Насправді, чим тонкіші та складніші ті взаємні зв'язки, і чим далі вони за межами можливостей нашої свідомості, тим сильніше інстинктивна частина вашого розуму – я маю на увазі ту частину вашого розуму, що вміє робити диференціальне числення з такою дивовижною швидкістю, що зсуне вашу руку в те місце, де та спіймає м'яч – тим сильніше та частина вашого мозку насолоджується.
Музика будь-якої складності (а навіть "Три сліпі миши" є складною в певному сенсі, коли хтось виконує це на інструменті, що має індивідуальні тембр і артикуляцію) проходить повз ваш свідомий розум і потрапляє в обійми вашого персонального математичного генія, що живе у вашій підсвідомості, реагуючи на всі внутрішні складності та взаємозв'язки та пропорції, про які ми вважаємо, що не знаємо їх.
Деякі люди протестують проти такого ставлення до музики, кажучи, що якщо ви зводите музику до математики, то де ж у неї потрапляє емоція? Я б сказав, що вона завжди була там.
Речі, які можуть зворушити наші емоції – форма квітки або грецької амфори, зростання дитини, відчуття вітру на обличчі, рух хмар, їхня форма, танок світла на поверхні води, тремтіння нарцисів на вітерці, як кохана людина рухає головою, як у цей час рухається її волосся, повільне затухання останньої ноти – усі ці речі можна описати складним потоком цифр.
Це не зведення до математики, в цьому полягає краса.
Спитайте в Ньютона.
Спитайте в Ейнштейна.
Спитайте в поета (Кітса), який сказав, що те, що уява вважає красивим, має бути істиною.
Він також міг би сказати, що те, що рука хапає як м'яч, має бути істиною, але не сказав, тому що він був поет і віддавав перевагу гаяти час під деревами з пляшкою розчину опіуму та записником, аніж грати в крикет, але якби він так сказав, це було б такою самою правдою".
На цьому місці на задвірках Майклової пам'яті щось поворушилося, але він не зміг збагнути, що саме.
"Бо саме це є основою відносин між, з одного боку, нашим "інстинктивним" розумінням форми, руху, світла та, з іншого боку, нашим емоційним відгуком на них.
І саме тому я вважаю, що мусить бути різновид музики, притаманний самій природі, природним об'єктам, закономірностям природних процесів. Музика, глибина задоволення від якої така сама, як від природної краси; а наші власні найглибші емоції і є проявом природної краси…"
Майкл припинив читати, і його погляд повільно сповз зі сторінки.
Він замислився, чи знає він, якою була б така музика, та спробував намацати її в темних нишпорках свого розуму. У кожній з частин розуму, які він відвідував, здавалося, що ця музика грала тут лише кілька секунд тому й усе, що залишилося – останнє відлуння чогось, яке він не міг розчути. Він повільно відклав журнал.
А потім згадав, що саме пробудила в його пам'яті згадка про Кітса.
Слизькі істоти з лапами з його сну.
Його охопив холодний спокій – він відчув, що наблизився до чогось.
Колрідж. Той чоловік.
Істоти з лапами слизькі
По морю слизькому повзли.
"Поема про старого мореплавця".
Майкл приголомшлено підійшов до полиць із книгами та вийняв свою антологію Колріджа. Потім повернувся до свого крісла та з легким побоюванням погортав сторінки, доки не знайшов перші строки.
Старезний Мореплавець
Одного з трьох спинив.
Ці слова були йому дуже знайомі, але коли він читав їх, вони будили в ньому дивні відчуття та жахливі спогади, про які він знав, що вони належать не йому. Усередині нього здіймалися відчуття втрати та спустошення жахливої сили, які хоча й не належали йому, так ідеально резонували з його власними досадами, що він не зміг не віддатися їм повністю.
"А тисячі істот слизьких
І далі жили; жив і я".
РОЗДІЛ 20
З несподіваним тріском жалюзі піднялися вгору, і Річард кліпнув.
– Дивовижний у тебе був вечір, – сказав Дірк Джентлі. – Втім, його найцікавіші аспекти твою цікавість, схоже, анітрохи не зачепили.
Він знову сів, відкинувся на спину та притиснув один до одного кінчики пальців.
– Будь ласка, – сказав він, – не розчаровуй мене питанням "Де я?" Достатньо просто подивитися.
Річард спантеличено повільно подивився навколо; у нього було таке відчуття, ніби він несподівано повернувся з довгої подорожі на іншу планету, де були самі лише нескінченні мир, світло та музика. Він почувався таким розслабленим, що не хотів напружуватися навіть заради дихання.
Дерев'яний ролик на кінці мотузки, що керувала жалюзі, стукнув двічі по вікну, але окрім цього все було тихо. Метроном не рухався. Річард подивився на свій годинник. Була перша година.
– Ти був під гіпнозом трохи менше години, – сказав Дірк, – за цей час я дізнався про багато цікавих фактів і був спантеличений деякими іншими, які хотів би зараз обговорити з тобою. Трохи свіжого повітря, напевно, допоможе тобі оговтатися, тож я пропоную прогулятися вздовж каналу. Там тебе ніхто не шукатиме. Джаніс!
Мовчання.
Багато речей були для Річарда досі незрозумілими, і він нахмурився. Секунду по тому повернулася його пам'ять – наче слон увійшов у двері – і Річард від несподіванки різко сів струнко.
– Джаніс! – знову крикнув Дірк. – Пані Пірс! Клята дівка.
Він вихопив з кошика для сміття слухавки та поклав їх на місця. Потім узяв старий потертий портфель, що стояв біля столу, підняв з підлоги свій капелюх і встав, по-дурному нагвинтивши капелюх на голову.
– Ходімо, – сказав він, швидко виходячи крізь двері туди, де втупивши погляд на олівець сиділа пані Джаніс Пірс. – Геть звідси. Залишмо цю гнійну пекельну яму. Нумо думати немислиме та здійснювати нездійсниме. Готуймося зчепитися з несказаним, і ще побачимо, що ми йому скажемо. А ви, Джаніс…
– Замовкніть!
Дірк знизав плечима, потім взяв з її столу книгу, яку вона нещодавно понівечила, коли засовувала шухляду. Погортавши сторінки, він нахмурився та знову поклав книгу на стіл. Джаніс продовжила робити те, що вона, вочевидь, робила перед цим – писати олівцем довгу записку.
Річард дивився на все це мовчки, досі почуваючись не повністю в цьому світі. Він похитав головою.
Дірк сказав йому:
– Наразі події можуть здаватися тобі незрозумілою плутаниною. Тим не менш ми маємо кілька цікавих ниточок, за які можна потягнути. Бо з усього, що ти мені розповів про минулі події, лише дві речі фізично неможливі.
Річард нарешті заговорив.
– Неможливі? – запитав він, нахмурившись.
– Так, – сказав Дірк, – абсолютно неможливі.
Він посміхнувся.
– На щастя, – продовжив він, – ти звернувся зі своїми проблемами за правильною адресою, бо в моєму словнику немає слова "неможливо". Взагалі-то, – додав він, демонстративно піднявши ушкоджену книгу, – в ньому немає нічого, від "мармеладу" до "оселедця". Дякую, пані Пірс, ви знову зробили мені чудову послугу, за яку я вам зараз дуже вдячний, а згодом, якщо ця справа завершиться успіхом, можливо, навіть спробую заплатити. А поки що нам є про що подумати, тож я залишаю офіс у ваших вправних руках.
Задзвонив телефон, Джаніс взяла слухавку.
– Добрий день! – сказала вона. – Овочевий торговельний центр Вейнрайта. Пан Вейнрайнт наразі не може приймати дзвінки, бо дещо з'їхав з котушок і вважає себе огірком. Дякую, що зателефонували.
Вона грюкнула слухавкою по телефону. Потім знову підвела очі та побачила, як за її колишнім роботодавцем і його обдуреним клієнтом м'яко зачиняються двері.
– Неможливо? – знову здивовано спитав Річард.
– Повністю, – наполягав Дірк. – Абсолютно та безумовно… ну, скажімо незрозуміло. Немає сенсу користатися словом "неможливо" для опису того, що вочевидь сталося. Але це неможливо пояснити нічим, що нам відомо.
Свіжість повітря біля каналу Ґранд Юніон пробилася до Річардових почуттів і знов загострила їх. Він відновився до свого звичайного стану, і хоча кожні кілька секунд він згадував про смерть Ґордона, тепер він принаймні міг думати про неї ясно. Досить дивно, але Діркові наразі думка про це спадала в голову рідше за інші. Натомість Дірк звертався до найтривіальніших з безумних подій тієї ночі, знову перевіряючи їх.
Бігун, що рухався в один бік, і велосипедист, що рухався в інший, кричали один одному дати дорогу та мало не зіштовхнули один одного в каламутні повільні води каналу. За ними уважно спостерігала стара жінка, яка рухалася дуже повільно й тягла за собою старого песика, який рухався навіть повільніше за неї.
На іншому березі стояв великий пустий склад, його розбиті вікна блищали. На хвилях конвульсивно гойдалася згоріла баржа. Всередині неї в солонуватій воді плавали кілька пляшок з-під засобу для миття. По найближчому мосту прогуркотіли великі вантажівки, змусивши трястись фундаменти будівель, вивергнувши в повітря випари бензину та налякавши мати, яка намагалася перейти дорогу з дитячим візком.
Дірк і Річард ішли від околиць Південного Гекні, що були за милю від офісу Дірка, назад до центру Іслінгтона, де, як знав Дірк, були рятувальні кола.
– Але ж, ради бога, це був усього лише фокус зі зникненням, – казав Річард. – Він їх постійно робить. Це просто вправність рук. Виглядає неможливо, але я певний, що якщо ти запитаєш будь-якого фокусника, той скаже, що це робиться просто, якщо знати як. Колись я бачив на нью-йоркській вулиці, як один чоловік…
– Я знаю, як такі речі робляться, – сказав Дірк, виймаючи зі свого носа дві сигарети та великий інжир, вкритий поливою.