А каюту замкнув ізсередини, натягши дріт від дверей до підривника.
Хай-но тільки хтось спробує вдертися до каюти...
Капітан Ганс Бьоме гучно висякався і тицнув пальцем у записку, яку Кен Ріген щойно прочитав.
— Отака чортівня! — вигукнув він. — Зроби комусь послугу, [248] і ось маєш — погрожують висадити в повітря твій корабель, якщо тільки потурбуєш їх.
— Ви ж, певно, знали, хто вони такі, хіба ні? — запитав Ріген.
— Ні, хай їм чорт! — палко заперечив Бьоме. — Я, звісно, здогадувався, що це не святі праведники, але... — він знизав могутніми плечима, — не моє це діло, я ніколи не пхаю носа в чужий город. Я кажу вам правду, містере, — запевнив Бьоме, — коли вони піднялися до мене на борт, я й уявлення не мав, хто це...
— Їхні фотографії вже багато днів не сходять з телеекранів.
— Та хто дивиться в ту блазенську коробку?! — закричав Бьоме.
— Звідки ж тоді ви дізналися?
— Звідки дізнався? Хіба ви не були в порту? Скрізь плакати. Навіть митники піднімалися на борт кожного судна тут у гавані з їхніми фотографіями. Отоді я й дізнався. І зразу викликав ваших людей. — Бьоме прибрав невинного виразу. — Одна річ — підчепити якусь дрібноту, а йти проти закону я не хочу.
— Скільки вони заплатили вам, капітане Бьоме?
— Ну, знаєте, це вже...
— Я не з митної охорони, чоловіче. Скільки? Бьоме нерішуче засопів.
— Ну, вони... чорт забирай, Рігене...
— Скільки?
— П'ять.
Ріген скептично посміхнувся.
— Всього п'ять сотень?
— П'ять тисяч. Ріген кивнув.
— Ми повинні витягти їх із каюти так, щоб ніхто нічого не помітив.
— Я —за, — мовив Бьоме, енергійно киваючи головою. — А ви справді думаєте, що вони замінували каюту?
— Краще виходити з такого припущення, капітане. А насправді може бути навіть гірше, ніж це.
Бьоме не зрозумів.
— Досі не знайдено одну атомну бомбу, капітане. І я не хотів би думати, що вона може бути на цьому судні.
Ганс Бьоме пополотнів. ; — Що... що ви збираєтеся робити, Рігене?
— Зробимо все без шуму. Щоб не сполохати їх. Ризикувати ми не маємо права.
Бьоме зітхнув із полегкістю.
— Все, чим я можу...
— Тут залишиться мій приятель. Він стежитиме за дверима [249] їхньої каюти. Дивіться, щоб ніхто не перешкоджав йому. Зрозуміло?
— Так точно!
— Я повернуся через годину, і ми займемося цим.
— Що ви надумали, Рігене?
— Скоро побачите. — Ріген підвівся і попрямував до дверей. — Одне тільки бентежить мене, капітане Бьоме...
— Скажіть, і я...
— Що ви зробите, як Бакгорн уже пронюхав, що ми тут, і запропонує вам суму, вдвічі більшу, ніж ми?
— Я й торкатися не стану їхніх триклятих грошей!
Ріген кивнув, і на його обличчі з'явилася іронічна посмішка.
— Приємно чути, капітане. І знаєте чому? Бьоме заперечливо похитав головою.
— Бо в іншому разі ваш корабель ніколи не прибув би у порт призначення. Я хочу застерегти вас, капітане Бьоме. Якщо ви надумаєте затіяти якусь гру, ваш корабель навіки зникне. Сподіваюся, ви збагнули, про що я кажу: ви опинитеся на дні океану, не лишивши по собі жодних слідів. Відпружтеся, капітане. Побачимося за годину.
Кен Ріген насамперед кинувся до телефону.
— Ми знайшли їх, — повідомив він. — Не виключено, що остання бомба з ними. Нічого певного сказати не можу. Обстановка така... — Він стисло, але не пропускаючи важливих деталей, змалював розташування каюти на борту "Мануеля Асенте", в якій замкнулися Бакгорни. Потім процитував застереження, яке Джесс Бакгорн передав капітанові. — Є тільки один спосіб упоратися з усім цим, — зробив висновок Ріген. — З'єднайте мене з армійською службою контррозвідки, я хочу дещо в них попросити. І щоб ні пари з вуст, чуєте? Як із хлопчиком?.. Десять років? Це буде якраз. О Боже, ваш власний син?!. Гаразд, гаразд, я все розумію. Чекатиму вас у кінці причалу.
Перед ними стояло завдання, яке здавалося нерозв'язним. Джесс Бакгорн замінував свою каюту. Вони не могли відкинути припущення, що вторгнення в каюту може спричинити вибух атомної бомби. І не мали права ризикувати.
Спершу обміркували варіант з використанням потужної автоматичної гвинтівки, з якої можна було б стріляти крізь ілюмінатор. Ні, не підходить. По-перше, Бакгорн або його дружина можуть побачити їх, і тоді — кінець грі. А по-друге, штори запнуті, і вони можуть не... Коротше кажучи, не підходить.
Був іще варіант. Вентиляційний канал. Та лізти в той капал [250] не можна, бо Бакгорн відразу почує шарудіння, і якщо в нього справді остання атомна бомба, тоді весь порт і половина міста Сіетла щезнуть з лиця землі.
А втім, вентиляційний канал таки міг придатися. Рігенові одразу спало на думку застосувати газ GR — III, що був на озброєнні армії. Цей газ нервово-паралітичної дії не мав н! смаку, ні запаху, він не впливав ні на легені, ні на шкіру і вбивав людину досить швидко, вражаючи найважливіші центри тї нервової системи. І все ж це було надто ризиковано. Адже Бак-горнові вистачило б лічених секунд, щоб знищити кілька сотень тисяч людей.
І тоді Ріген знайшов розв'язання проблеми. Спеціальна армінська команда плюс малий хлопчик.
Через сорок хвилин він уже зустрів у порту прибулих. Вони безшумно піднялися на борт "Мануеля Асенте". Капітан Бьоме показав їм вентиляційну систему. За кілька хвилин вони відокремили обшивку в тому місці, де був вентиляційний отвір труби, яка вела до каюти номер дванадцять. Бьоме віддав розпорядження увімкнути вантажні лебідки, щоб заглушити будь-які звуки.
Відокремивши обшивку, армійські фахівці прилаштували у вентиляційному каналі безшумний вентилятор з гумовими лопатями. Потім надягли протигази і заклали в той-таки канал герметично закритий циліндр. І невидимий, позбавлений запаху газ почав надходити в дванадцяту каюту.
— Десять хвилин, і все буде о'кей. Взагалі-то ця штука спрацьовує за шість секунд. Після чого бодай дві-три години вони лежатимуть непритомні.
Довго чекати не стали. І все ж виламувати двері не наважились. Інша річ — ілюмінатор...
Відкрити його ззовні вони не могли, та й не намагалися. Армійські фахівці взялися за діло. За п'ятнадцять хвилин за допомогою ультразвукового дриля вони акуратно вийняли скло з ілюмінатора: шлях до каюти номер дванадцять був вільний.
Джессові Бакгорну й на думку не спало мінувати ілюмінатор. Це здалося йому зайвим. Він тільки закріпив його гвинтами зсередини. До того ж, навіть якщо прибрати товстелезне скло, крізь такий малий отвір не змогла б пролізти жодна людина.
Але десятирічний хлопчик, якому щедро змастили жиром плечі, зміг протиснутись усередину. Це був доставлений на корабель син місцевого агента ФБР. Усередині каюти він насамперед увімкнув світло. Армійський фахівець-підривник уважно оглянув двері крізь ілюмінатор.
— Синку, присунь-но отой стілець до дверей... Добре. Тепер — бачиш ту ізоляційну стрічку?.. Правильно. Звичайна стрічка.[251]
Тільки не поспішай, ось що головне. Відмотай цю стрічку... Так, а тепер візьми кінці проводів у другу руку. Розумієш, вони не повинні торкатися металу... Добре. Тепер обгорни стрічкою відкриті кінці дроту... Дуже добре. Поклади їх на стіл. А тепер бачиш проводи онде внизу? Зроби з ними те саме, що зробив з першими... Ось так. Витри руки і зачекай. Не квапся. Добре, синку...
Джесс і Мей Бакгорни лишалися непритомні ще три години після того, як двері до каюти номер дванадцять було розчахнуто навстіж.
Фахівець оглянув вибухівку.
— Пластиковий заряд, — одразу визначив він. Двох із банди вени схопили.
Та останню бомбу ще не було знайдено.
16
— Гей, Альберто!
Той, що співав, підвів голову.
— Хлопче, засмерділо лягавим. Гітара змовкла.
— Що таке?
— Засмерділо нишпоркою, хлопче. Поліційною нишпоркою. Він отам позаду і начебто хоче побалакати з нами.
Усі почули виття сирени.
— Хуаніто, ти, мабуть, пригальмуй, — сказав Альберто.
Темноволоса дівчина, яка сиділа за кермом, кивнула, скидаючи газ і звертаючи свій "фольксваген" до узбіччя дороги. Молода пара на задньому сидінні витріщила очі на поліційну машину.
Альберто обернувся до них.
— Манку, ти маєш якесь уявлення, чому вони нас зупиняють?
Манк кивнув головою.
— Звичайно. Закон на їхньому боці, а не на нашому. Цього цілком досить, хлопче. А ти, крихітко, не здумай відповідати, коли про щось питатимуть, — наказав він своїй подружці. — Зрозуміла?
— Еге.
— Якщо він до тебе заговорить, ти тільки всміхайся та задом крути.
— Еге.
— Вона не прохопиться? — поквапно запитав Альберто.
— Ні, хлопче, — всміхнувся Манк. — Вона не вперше має справу [252] з полісменами. Досі ще нікому не щастило викрити її. Я просто пояснюю їм, що вона теє... несповна розуму.
— А де ви ховаєте своє зілля? — різко запитав Альберто. — Під три чорти, якщо вони...
— Не бійся, хлопче. — Манк вишкірив зуби в широкій посмішці. — Для чого, гадаєш, у мене дірка ззаду? Хлопче, таж я всю дорогу його туди заштовхував. — Поділившись своєю таємницею, Манк засміявся. — Атож, хлопче, ми чистенькі.
Від погляду Хуаніти не сховалось, як Альберто ногою засу" нув купу зім'ятого одягу під сидіння. І вона зітхнула з полегкістю. Отже, Альберто вирішив підігрувати Манкові та його ідіотській подружці. Доведеться і їй зіграти свою роль. Бути привітною з поліцаями. Всміхатися їм. Наперед змиритися з тим, що вони ображатимуть тебе, і не звертати на це уваги. "Усміхайся", — наказувала вона собі. Поглянула в праве дзеркальце. Один полісмен — це шляхова інспекція, зауважила вона, — ужсї вийшов з машини і, не кваплячись, прямував до них. Вона побачила, як він інстинктивно торкнувся рукою пістолета, що теліпався на стегні.
Тоні ("Навіть не згадуй про це ім'я! — подумки вилаяла вона себе. — Альберто!")...Альберто знов узяв у руки гітару. Зібганий одяг лежав під сидінням. Він не стане вдаватися до того, що лежить під ним, якщо тільки все буде гаразд. В тому лахмітті в нього був захований обріз півавтоматичної гвинтівки, і він дуже вправно умів стріляти з тієї зброї. їй, звісно, начхати на те, скількох лягавих він нашпигує свинцем, але більше вона не хоче насильства. Вона обома руками вчепилася в кермо і втупила погляд перед себе.
"Хуаніта Алеман. Це твоє ім'я! — застерегла вона саму себе. — Не забувай. Ти мексіканка. Мексіканка. Коли заговориш, вони мають почути твій акцент. І ти повинна переконатися, що вони почули його. Усміхайся, дівчино.