Я все говорю, Юліко, а ти здимаєш сніжинки з коца!"
Штіллер вів далії "Атож, я часто питаю себе, чому за всі ті роки ні разу не схопився й просто не ляснув тебе в лице. Я не жартую, це помилка, яку вже ніколи не можна направити, я певний, що помилка. Скільки б нас із тобою лиха минуло! Хоч би, наприклад, твоя нещаслива подорож до Ландкварта. Ти ж напевне знала наперед, що десь по дорозі впадеш, а проте ладна вже на все піти, аби тільки я мав нечисте сумління. Помиляєшся! Та найстрашніше ось що: з якогось зовсім іншого погляду я справді винен, що ти лежиш тепер у санаторії. Але тут ти вже не маєш чого мені вибачати. Я тепер часто думаю: якби я був не випробовував на тобі своєї сили, ти б ніколи не здогадалася прив'язати мене до себе хворобою, і ми кохалися б чи, може, розлучилися б природно, як усі люди. Ти, певне, здибала б тоді чоловіка, що мав би не таке вразливе сумління, зате був би дуже терплячий, з натури терплячий, у кожному разі, такий, що його молена було б скорити і втримати коло себе природним коханням. Хтозна, дорога моя Юліко, може б, ти була цілком здорова!.." І Штіллер замовк. "А тепер що?" — спитала вона. Штіллер втупив у неї очі. "Он ти якою мене бачиш! — мовила Юліка.— Я вже помітила, ти раз назавжди, створив собі мій образ, готовий, остаточний образ, і край. І відчуваю, що іншою ти мене— просто не хочеш бачити. Правда ж?" Штіллер запалив цигарку. "Я останнім часом теж багато про що думала,— вела далі Юліка, здмухуючи сніжинки з коца навіть тоді, коли сама говорила.— Недарма каже заповідь: не роби собі кумира! Кожен кумир —т— гріх. Бачиш, те, що ти оце робиш своїми словами,— якраз протилежність кохання. Не знаю, чи ти розумієш мене. Коли людину кохають, то не відбирають у неї жадної можливості і, попри всі свої спогади, щоразу ладні дивуватися, знову й знову дивуватися, яка вона неоднакова, яка різноманітна, а не просто така от, і годі, не готовий образ, як ти оце зробив зі своєї Юліки. Скажу тобі одне: в твоїх словах немає правди. Ти завше вмовляєш щось у себе. Не роби собі з мене кумира! Це все, що я можу тобі відповісти".
Штіллер сидів і пускав дим. Спитався лише: "Звідки ти цього набралася?" З ним уже, здається, не можна було розмовляти, бо він слухав тільки себе самого. Він приїхав з Понтрезіни, твердо поклавши собі остаточно порвати стосунки. "Кохання? — усміхнувся він.— Краще не говорімо про кохання в нашому випадку, і про вірність теж — ти також, мабуть, давно б мене покинула, Юліко, нагоди тобі ніколи не бракувало, я знаю, бракувало тільки певності, що ти зможеш утримати коло себе справжнього чоловіка. Будьмо щирі! Наша відносна вірність була страхом перед поразкою з якимось іншим партнером, якої я щойно зазнав, і більше нічого. Не обдурюймо себе! Між нами теж усе скінчилося. Очевидно, Юліко, ми бачимося востаннє". Юліка заплакала. "Страшенно прикро,— мовив Штіллер дуже тверезо,— що довелося говорити про таке в цьому санаторії. Твій лікар сказав мені, що в тебе ще далеко не минула криза. Та, може, й добре, Юліко, що відтепер ти знатимеш, твердо знатимеш, що твоя хвороба не справляє більше на мене жадного враження. Може, мої слова здаються тобі просто підлими. Насправді ж я весь час нишком докоряв тобі й через те панькався з тобою аж до смішного, тому що вічно мусив загладжувати невисловлений докір, розумієш, а тепер я вперше, здаєть&я мені, стою перед тобою не гніваючись, бо знаю, що це не ти досі заважала мені жити по-справжньому. Хвалити бога, знаю нарешті! Сльози в твоїх очах, Юліко,— погроза, яка вже <не діє на мене. Адже всіх нас чекає смерть". На це Юліка сказала: "А тепер лиши мене саму". Штіллер кинув цигарку через поруччя і якусь хвилю ще стояв перед її ліжком, засунувши руки в кишені, трохи збентежений. Потім, наче Юліка лежала вже в труні, поцілував її в чоло, не чекаючи, поки вона його обійме, і швидко пішов із засніженої веранди... Відтоді (розповідає Юліка) він для неї перестав існувати. У місті Штіллера бачили ще в грудні. Допіру тоді, після вернісажу, що закінчився пиятикою аж до півночі, він перестав існувати й для інших, спершу непомітно, не так, щоб сьогодні був, а завтра всі кинулись, що його немає; поступово люди стали помічати, що він не з'являється в кав'ярні або в іншому місці, де раніше часто бував, і кожен стискав плечима, коли його випадково питали за Штіллера. Так тяглося аж до січня, поки якийсь знайомий, що його почала непокоїти замкнена майстерня, повідомив поліцію. Поліція перешукала всі шухляди, але марно — вона й досі, через шість чи майже сім років, знає не більше, як знала тоді.
ЗОШИТ ТРЕТІЙ
Учора (ні сіло ні впало) — виправа до зброярні, щоб оглянути солдатське спорядження їхнього зниклого Штіллера. Довге очікування в бараці. Курити заборонено! Я сідаю на стос державних штанів. Чи я не можу постояти? Тхне шкірою, камфорою, кіньми з поближніх стаєнь. Аби не мовчати, я питаю трохи збентеженого своїми блискучими чобітьми молодого лейтенанта, що так само знудився чекати, як і я:
— У вас тут і досі є кавалерія?
— Немає,— коротко відповідає він.
Нарешті приносять перев'язаний шнурком пакунок із занехаяним мундиром зниклого Штіллера, наказують мені розв'язати його. Дарма я послухав їх: кожен, бодай найменший прояв чемності з мого боку ще дужче переконує їх, що вони можуть робити зі мною, що хочуть, як із Штіллером. Я розв'язую паршивий, смішний ранець, і з нього випадають додолу речі рядового Штіллера; збирати їх, звісно, доводиться мені. Я кажу:
— Панове, до чого тут я?
— Ну, мерщій!
Двоє охоронців із зброярні, гладкі й бліді через те, що цілий вік дихають камфорою, надолужують брак військової виправки переважно сварливо-уриваним тоном. Без балачок! Тоді витягають на світло (тьмяне, бо день дощовий) сіру шинелю, позирають на лейтенанта, що пильно її оглядає, й чекають на мій переляк.
— Що, нічого не бачите? Га?
Ніде правди діти, там таки є дірки, проїдені міллю, ціле сузір'я дірок. Я обмацую сукно й кажу:
•— Все одно вона пропускала б воду.
Вони дивляться на мене, як на комуніста,— тільки че-> рез те, що я сказав правду. Я мацаю дощовик молодого офіцера, що стоїть поряд як німий наглядач:
— Бачите, ось цей уже не промокне!
Далі мені доводиться заглянути в цівку карабіна. Вони примушують мене. Дуже дирно, що я корюся їм. Чому, власне? Я заглядаю в чужий карабін, наче в бінокль, проте нічого не бачу. Дірочка, повна сірого світла, й більше нічого. І знову вони чекають, що я під тягарем провини провалюся крізь бетоновану долівку. Прикладають до карабіна маленьке люстерко:
— Тепер бачите щось?
— Я бачу іржу, але не питаю, скільки коштує цівка швейцарського карабіна, і лекція молодого офіцера, яку я з ввічливості вислухую, теж анітрохи не цікавить мене. Я й гадки не маю купувати швейцарського карабіна. Револьвера або автоматичного пістолета купив би; але навіщо мені карабін, такий завдовжки, як добра палиця? Лейтенант, видко, трохи бентежиться, наче має підозру, що я теж людина з вищою освітою, все приказує:
— Ну, вам же цього не треба пояснювати. Та все ж пояснює, хоч як йому неприємно, тільки з почуття обов'язку, наче сам здає екзамен охоронцям із зброярні. В мене таке враження, наче він% хоче показати мені, що теж має якісь.вищі інтереси, але в цьому ба-раці хіба лиш може позирнути часом через вікно на струмені дощу. Натомість охоронці, що поглядають на мене дедалі ненависніше, незважаючи на мою відверту байдужість, викладають на стіл усе, що, на їхню думку, потрібне, аби вести війну, а саме: дві щітки, начиння до їжі, шпульку сірих ниток, масть чистити шкіру, певну кількість ґудзиків, усі з швейцарським хрестом, казанок, боклаг, що його корок не повинен нічим тхнути, шнурки, щітку до взуття в футлярі, каску, так звану краватку, багнет у піхвах, а ще три голки, що їх зниклий Штіллер безвідповідально полишив іржавіти. Одне слово, повен стіл. Я дивлюся на все те трохи здивовано, але не витягаючи рук із кишень.
— Мені не треба читати вам лекцію,— каже молодий лейтенант,^— ви самі знаєте, що особисто відповідаєте, за всі пошкодження.
Мені стає смішно:.
— Я? Чого?
— А хто ж?
Мене ніхто не слухає. Треба ще одягти мундир їхнього зниклого Штіллера. Мені просто не дають слова сказати: в цьому полягає частка їхньої влади, якій я, на свій подив, справді улягаю, хоч і нерішуче. Вони і в голові собі не покладають потримати мені куртку, а як я не зможу знайти гачок на комірі, то чую тільки:
— Ну, швидше!
І моє невинне зауваження, що в такому мундирі лю-126 дина знесиліє, перше ніж побачить ворога, теж пускам ють повз вуха. Мною крутять, як манекеном.
— Ви "схудли,— заявляє офіцер, що бачить мене вперше в житті.— Все на вас висить.
Тим часом один охоронець підходить уже до полиці, висмикує інший мундир і кидає мені:
— Поміряйте цей!
— Нащо? — питаюся я, але знову не дістаю відповіді, тільки мундир іншого розміру та ще офіцерову лекцію: що я до сорок восьмого року життя перебуваю в запасі швейцарської армії, а військовозобов'язаний до шістдесяти років, що, зрозуміло, маю право поїхати за кордон, але повинен попросити перед тим у держави відпустку й повідомити про виїзд командування своєї округи (немає такої людини, що не належала б до якоїсь округи), все згідно з військовим статутом. Далі: що солдатське спорядження, довірене, як відомо, кожному швейцарцеві, в разі такої відпустки не можна закинути на горище, а треба здати, щоб його в зброярні берегли від молі. Далі: що за кордоном я мушу негайно ж повідомити про свій приїзд швейцарського посла, аби не ухилитися від сплати військового податку, так само треба заявити там про свій від'їзд і т. д.
— Пане лейтенанте,— кажу,— я в захваті від ваших швейцарських звичаїв! Тільки що стосується ,мене...
Докінчити мені не дають. Вони мають одне в голові: Штіллер мусить бути готовий до походу. Нічого не вдієш, доводиться приміряти ще й черевики, до речі, дуже добрі, і не тільки приміряти — офіцер каже:
— Ви повинні в них також добре почуватися! Хоч сядь та й ллач.
А потім, наостанці, вони ще й розлютилися. Мені треба поставити свій підпис, що я одержав карабін і нові похідні черевики. Я розумію — всюди мусить бути лад. Я попросив авторучку в лейтенанта, що явно прагнув якогось поважного діла, і написав у формулярі: "Вайт Джемс-Ларкінс, Нью-Мехіко, США".
— Вайт? Як це — Вайт?
Я повернув йому авторучку.
— My name is White l.
Моє прізвище Вайт (англ.).
Вони докірливо перезирнулися.
— Хіба ви не рядовий Штіллер? — спитав— молодий лейтенант, тримаючи в руці формуляр, якого я послужливо підписав, і вже трохи сердито позираючи на охоронців.