— Оце то гості!
— Так що там нового? — жваво спитав патер Йошт. — Що там чути у вас у редакції? О, я замолоду теж писав до газет!
— А мене ж той Благоуш теж згадав тоді в газеті, — сказав пан Брих. — У мене воно й досі лежить вирізане. "Апостол Кузендиної секти" чи якось отак він мене назвав. Ох-ох, де ті часи!..
— Вечерю, — звелів пан Рейзек.
І вже пан Біндер та його дочка подали на стіл ліверні ковбаски; вони ще шкварчали, всі в масних бульбашках, лежачи на пишній капусті, мов турецькі одаліски в перинах. Патер Йошт гучно заплямкав губами й розрізав першу красуню.
— Смакота, — сказав за хвильку пан Брих.
— М-м, — ще за хвильку озвався пан Рейзек.
— Ну, Біндере, ці вдались так удались, — похвалив канонік.
Панувала вдячна, зосереджена тиша.
— Запашний перець, — зауважив пан Брих. — Люблю я його.
— Тільки щоб не забагато.
— Ні, тут саме в міру.
— А шкурка щоб хрумка була.
— Угу.
І знову довга пауза.
— А капустка щоб була біленька.
— У Моравії, — озвався пан Брих, — капусту варять, як кашу. Я там був на мандрах, після науки. Рідка, прямо тече.
— Та що ви! — здивувався патер Йошт. — Капусту ж треба зціджувати. Та ні, не кажіть мені. Хіба таке можна їсти?
— Ну, а там їдять. Ложками.
— Страхіття, — .жахнувся канонік. — І що воно за народ такий! Адже капусту треба тільки помастити, правда, пане Біндер? Я цього не розумію — як можна робити інакше!
— Бачте, — замислено сказав пан Брих, — це достоту як ото з вірою. Отак само ми не розуміємо, як хтось може вірити не в те, що ми.
— Ет, дайте спокій, — заперечив патер Йошт. — Я б радніше повірив у Магомета, ніж їв капусту не так приготовану. Адже це ясна річ, що капусту треба тільки помастити.
— Аз вірою — не ясна річ?
— Із нашою — ясна, — рішуче відказав пан канонік. — А з іншими — не ясна.
— То виходить, ми знов там, де й були до війни, — зітхнув пан Брих.
— А люди завше вертаються туди, де були, — докинув пан Біндер. — Адже й пан Кузенда так каже. "Біндер, — каже, — ніякої правди силою не завоюєш. Бач, Біндер, отой наш господь бог на землечерпалці був не такий уже й поганий, і отой твій, що в каруселі, теж ні, а обидва однаково зійшли нінащо. Кожен вірить у свого господа бога, і він йому найкращий, але не хоче повірити іншій людині, що вона теж вірить у щось добре. Людям слід насамперед вірити в людей, а решта все якось уладнається". Отак каже пан Кузенда.
— Авжеж, — погодився пан Брих. — Думай собі, що чужа віра погана, але не конче думати, що як хто тієї віри держиться, то він погана людина, що він бандюга й шахрай. Так і в політиці, так і взагалі.
— І через це стільки людей одні одних ненавиділи й повбивали, — докинув патер Йошт. — І ви знаєте — чим у більше діло хтось вірить, тим палкіше зневажає тих, що в це не вірить. А тим часом найбільшою вірою має бути віра в людей.
— Кожен хоче всякого добра всьому людству, а щоб кожній окремій людині — то вже ні. Тебе вб'ю, але людство врятую. А це недобре, велебний отче. Світ буде поганий, поки люди не почнуть вірити в людей.
— Пане Біндер, — сказав патер Йошт замислено, — а знаєте, що? Ви завтра зготуйте мені оту капусту по-моравському. Я покуштую.
— Це треба її трохи підмастити, а тоді тушкувати. І з ковбасою воно досить смачно. В кожній вірі і в кожній правді є щось добре — хоч би вже те, що комусь вона до вподоби.
Знадвору відчинилися двері, і ввійшов поліцай. Він промерз надворі й захотів погрітись чарочкою рому.
— А, це ви, пане Грушка, — сказав Брих. — Ну що, звідки йдете?
— Аз Жижкова, — відповів поліцай, стягуючи з рук величезні рукавиці. Облаву там зробили.
— Ну й що виловили?
— Та двох волоцюг. І кількох непрописаних. А в будинку, номер тисяча шість, у підвалі, викрили одне кубло.
— Яке кубло? — спитав пан Рейзек.
— Карбюраторне кубло, пане редакторе. Вони там мали невеличкий карбюратор — зі старого, довоєнного моторного човна. І всяка потолоч ходила туди на оргії.
— А які то були оргії?
— Ну, всякі неподобства. Молилися, співали, бачили видіння, творили чудеса тощо.
— А це не дозволяється?
— Ні, заборонено законом. Розумієте, це як ті кишла, де курили опій. І таке одне було на Старому Місті. А отаких карбюраторних кубел ми вже викрили аж сім. Ходив туди всякий набрід. Бездомні, повії та всякі субчики. Тому їх і заборонили. Бо це непорядок.
— І багато є таких кубел?
— Уже ні. Я гадаю, що це був останній карбюратор.
ЧАПЕК К. Твори: В 2-х т. Т. 1. Фабрика Абсолюту; Кракатит; Війна з саламандрами: Романи. — К.: Дніпро, 1987. — 640 с.
ЛІСНЯК Ю. Я., переклад з чеської, 1987.